Див.: Шаповал /О. Людина і система. — С. 178.

липні 1932 р., де були присутні Молотов і Каганович, керівники КП України Косіор, Чубар, Скрипник та інші доводили, що завдання нереальні, але й зменшена з 7,7 млн тонн до 6,6 млн тонн зерна норма так і не була виконана і призвела Україну до катастрофи.

У березні 1933 р. ОДПУ СРСР оголосило про викриття «контрреволюційної шкідницької організації» в Наркомземі та Наркомрадгоспі, а у квітні 1933 р. «філію» такої організації «виявило» ДПУ УРСР. Це були спроби підкріплення тези про провокаційну діяльність класового ворога на селі.

З початку 1933 р. ДПУ України сповістило про викритгя «Української військової організації» (УВО), яка «очолювала повстанську, шпигунську і диверсійну роботу, а також організацію саботажу в сільському господарстві»'. Це вже був перехід до бажаних «петлюрівських елементів» у партії та владних структурах. УВО вигадали за аналогією з реальною «польською військовою організацією» (ПОВ) та націоналістичною УВО, що діяла в Західній Україні. УВО, яку створила уява ДПУ

України, в основному складалась із діячів Компартії Західної України, здебільшого тих, які підтримали свого часу Шумського і були виключені з КПЗУ Комінтерном 1928 р. — Й.В. Крілик (Васильків), Р.В. Кузьма (Турянський), К.А. Косар (Максимович) та інші.

Вранці 13 травня 1933 р. Микола Хвильовий запросив до себе Куліша, Досвітнього, Епіка, Йогансена, Дніпровського і Сенченка. Залишивши друзів, він вийшов до сусідньої кімнати і там застрелився.

В той же день, 13 травня 1933 р., на станції Толмачово під Ленінградом у будинку відпочинку заарештовано Шумського.

Почались арешти галичан з найближчого оточення Скрипника. Стало зрозуміло, що жертвою має стати Скрипник. Від нього вимагали дедалі нових покаянь щодо його політичної сліпоти. В червні на пленумі ЦК КП(б)У Постишев змушував Скрипника покаятися в тому, що він підбирав і призначав на відповідальні посади «шкідницькі елементи». Безконечна і прогресуюча покута мала морально знищити людину перед її фізичним убивством. Скрипник визнавав, що його помилки переросли в «примиренство до націоналістичних ухилів і націоналізм», але і цього виявилось замало. 7 липня 1933 р., коли почалося обговорення останнього покаянного листа Скрипника на Політбюро, він пішов з засідання в свій кабінет і застрелився.

Репресії спалахнули з небаченим розмахом, особливо після листопадового пленуму ЦК. А. Хвиля говорив на пленумі: «Націоналістичний ухил Скрипника полягав у тому, що він ставив бар'єр між російською та українською культурою, розвитокукраїнської мови він орієнтував на буржуазну Польщу та Чехословач-чину. В літературі він по суті підтримував націоналістичні організації «Вапліте», «Березіль», «Авангард». Провадив, обґрунтовував примусову українізацію національних меншин. Дав націоналістичне тлумачення лінії партії в національному питанні, в питаннях історії більшовизму». Таким чином, на Скрипника було покладено відповідальність за всю політику «українізації». Разом з Шумським і галичанами-комуніста-ми керівники різних культурних організацій опинилися спочатку в політізоляторах, потім на Соловках у Кремлівському політізоляторі, згодом або померли в жахливих табірних умовах, або були розстріляні під час періодичних «чисток» місць ув'язнення в 1937—1938 роках. Вижив, хоч як це дивно, Шумський, який нічого не визнав і продовжував невпинно вимагати перегляду своєї справи. Він опинився на засланні, хоча розстріляні були його дружина й син; згадали про нього лише по війні, і він був убитий за вказівкою Сталіна 1946 року.

Українська культура, що так плідно розвивалася в 20-ті роки, була розгромлена, рештки старих культурно-політичних осередків та зародки нових винищені вже до середини 30-х років. Але це був не кінець, а тільки початок. Машина терору, розкручена репресіями проти вчених і поетів, набирала обертів.

Слідом за «справою УВО» виникла «справа» «Блоку українських націоналістичних партій (УКП, боротьбистів, есерів, есдеків та ін.)», що означала розправу не просто з колишніми політичними активістами, але й із тими з них, хто займав важ-

Київ. Будинок Ради Народних Комісарів УРСР 1935-1937 рр.

ливі посади в КП(б)У. Вже під час «слідства» у справі УВО записувались, наприклад такі свідчення: «У блок «УВО» входили колишні партії боротьбистів і укапистів через своїх представників: Любченка П.П., Хвилю АА, Полоза, Приходька А., Гринь-ка, Солодуба, Самборського, Христового, Досвітнього та ін. Всі ці особи брали найактивнішу участь в роботі «УВО»... Любченко П.П. став за останні 4—5 років найпопулярнішим і найавторитетнішим серед націоналістів українських»'. А Любченко, між тим, робив швидку кар'єру і став через рік головою уряду.

Подібні «свідчення» вибивалися слідчими про всяк випадок, за вказівками безпосереднього начальника, і зберігалися як матеріал, що чекає на своє використання. У випадку з Люб-ченком це було почасти проявом заздрощів всесильного начальника ДПУ України Всеволода Балицького, якого так швидко обходив у кар'єрі самозакоханий красень з русявою борідкою, котрий ще недавно робив перші непевні кроки в новому пар-

■Днв.: Шаповал Ю. Людина і система. — С. 176.