В. Ме.иер. Блакитна танцюристка. 1920 р.

друкуватися українські літератори і культурні діячі (головний громадсько-літературний журнал «Червоний шлях» заснований 1923 р., редактором його тоді був Г. Гринько).

Для характеристики ідеології українських інтелігентів, які пройшли через різні ідейні пошуки і обрали ко-мунктичму орієнтацію, краще просто навести велику цитату з напівпрози, напіввірша, напівзвіряння Василя Ел-лана, написаного в лютому 1917 р.:

«Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі. Я сію слова на нивах твоїх — посію слова, хай з них виростуть трави і квіти розквітнуть; а онуки на чоло тобі покладуть із них вінок...

А я — вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий твій шлях в ім'я Будучини твоєї, — бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині.

Щасливий я ще і тому, що — як крила могутні — Минуле твоє наді мною.

О, як я люблю його! Як я його ненавиджу!

Запоріжжя...Коліївщина...Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж...Смерть і банкет, що сплелися у гаслі «повстання за волю»,що це за іскра у порох душі!

А що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу — Минуле твоє!

Нас тягне воно до землі — і не вільно шугнути в Майбутнє.

Вогню ж!

Динаміту!

Хай зникне Минуле в ім'я Будучини.

Церкви старовинні — в повітря! Вишневі садки — під сокиру! Прорвати Карпати тунелем! Динамітом — пороги Дніпрові!

А. Петрицький. Композиція. 1920-ті роки Гей, Сивий, вже бачу тебе я

у шорах камінних, у шлюзах.

О степе! О Луже Великий! Ти будеш лиш море пшениці і жита, прорізане стрілами колій, блискавками експресів розкраяне.

Криворіжжя! Донеччина! Ви два смоки гігантські, що смокчуть з підземних глибин блискучу і чорну кров огнедавчу, і вона розливається в жилах заводів і фабрик; а ті, ненажерні, дихають важко і списами своїх димарів погрожують небу.

...О Україно моя, це гордість, надія твоя — Пролетарі, твої діти!

...Чи чуєш, моя Україно! То доля кується твоя на ковадлі — твоя Бу-дучина кується».

Хоча Громадянська війна проклала межу між «червоними» та «жовтоблакитниками», культурне життя в Радянській Україні проходило в тісному зв'язку з культурним життям українського зарубіжжя.

Еміграція з України заторкувала, можна сказати, мало не всю українську націонал-демократичну еліту. Спочатку культурні сили переважно зосереджувалися у Відні. Тут опинився М. Грушевський ще 1919 р. і організував Український соціологічний інститут. Того ж року у Відні на базі Українського пресового бюро, що існувало при парламенті ще в цісарські часи, та його друкованих органів засновник цього бюро В. Кушнір і поет Олександр Олесь створюють Союз українських журналістів. 1921 р. уряд Чехословаччи-ни за ініціативою президента Т. Ма-саріка здійснив надзвичайно важливий для еміграції захід — «Російську акцію», що полягала в допомозі й фінансуванні спочатку «взагалі російських», потім і окремо українських культурних зусиль з метою надання емігрантам можливостей для постійної культурної та наукової роботи і навчання емігрантської молоді (Чехословаччииа була єдиною країною, де визнавались свідоцтва про освіту, видані в Росії та в Україні).

В рамках «російської акції» Союз українських журналістів Олеся і Кушніра, Український соціологічний інститут Грушевського та Товариство прихильників освіти висіупили засновниками Українського вільного університету в Празі. Грушевський незабаром вступив у конфлікт з керівниками університету з приводу системи навчання і відійшов від справ. Першим ректором університету був Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. Велику роль у роботі університету відігравав Д. Антонович. Важливо підкреслити,

І', пан

В. Кричевський. Обкладинка до тексту «Інтернаціоналу» що тоді це був єдиний український університет — в Україні існували тільки 1НО, у Львові в перші роки панування польської націонал-демократи' української освіти не було, був створений лише підпільний український університет, який, звичайно, нормально працювати не міг.

До керівних кіл Чехословаччи-ни близький був за політичними спрямуваннями Микита Шапо-вал, який організував у Празі Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Під Прагою, в Подє-брадах, створено також Українську господарську академію, яка давала можливість українським емігрантам, головно воякам армії УНР та Ук-

раїнської Галицької армії, здобути освіту агронома, економіста-коопера-тора, лісового інженера й одержати роботу в Карпатській Русі. В Ужгороді організував «Руський театр товариства Просвіта» Микола Садов-ський, там працював видатний український актор Олександр Загаров.

Коли серед чільних політичних і культурних діячів української еміграції почали поширюватися настрої на користь повернення в червону Україну, безкомпромісним борцем за перетворення діаспорних центрів на справжні осередки української культури залишався Микита Шаповал. Крім політичної (як керівник Головного політичного комітету УПСР за кордоном), педагогічної та науково-організаційної роботи, Шаповал проводив соціологічне дослідження важкого досвіду визвольної боротьби. 1924 р. він організував у Празі Український інститут громадознавства, іцо був важливим осередком соціологічних ііпудій. Підсумком його наукової діяльності стала «Загальна соціологія», опублікована в Празі 1929 р. і перевидана 1934 р., вже після його смерті.

Соціологією Шаповал цікавився ще перед війною; в його праці відчувається вплив класичної на той час книги з соціології Максима Кова-левського. 1922 р. він написав листа в Петроград до Питирима Сорокіна, який був тоді відомий як автор книги з передмовою самого Ковалевського і викладав соціологію в Петроградському університеті. Шаповал цікавився працями Сорокіна й обіцяв допомогу. З висланням Сорокіна на «філософському пароплаві» між ними встановились творчі зв'язки, тим більше, що обом надавали підтримку урядові кола Чехословаччини. Піз