Проти німців

 

1915 року юнака призвали до російського війська. Служив у Пензі в 241 запасному полку, з яким і виїхав на фронт. Згодом перевівся у 32 Сибірський полк, де до січня 1917 р. служив підпрапорщиком у кінній розвідці.

На фронті був отруєний газами. Лікувався у Москві від початку 1917 р. — до самої жовтневої революції. Восени
1917 р. демобілізований за станом здоров’я і відправлений у безстрокову відпустку додому.

 

В лютому 1918 р. на заклик Центральної Ради в Україну прийшли німці. Російські більшовики — при одній лише вістці про наближення німецької армії — панічно тікали з України. У березні німці підійшли до села, де жив Ларіон Завгородній. Стали гарнізоном у волосному центрі — Златополі, що за 2 км від Кошарок.

У зв’язку з тим, що Центральна Рада не виконала україно-німецької угоди, одним з пунктів якої було харчове забезпечення війська, німці самі почали налагоджувати власне продовольче постачання. А оскільки мало хто хотів добровільно віддавати продукти, почалися реквізиції продовольства.

Якось, перебуваючи у сусідньому с.Панчеві, Завгородній став свідком каральної акції: німці за непослух розстріляли 30 українських селян, а двох повісили на вітряку.

Почуття Завгороднього можна зрозуміти: воював з німцями на фронті і ось довоювався — вони хазяйнують у рідному повіті та ще й найжорстокішим чином. Іншого почуття, як помста, не могло виникнути у здорової людини. А тут — зустріч зі збільшовиченим матросом Поліщуком та “вєлікороссом” Даніловим. З ними й вирішено було організувати партизанський загін для боротьби проти “німецьких окупантів”. Це сталося в листопаді 1918 року.

Незабаром було створено загін із п’ятисот селян. А тут революція в Німеччині: скинуто кайзера Вільгельма, Німеччина підписала ганебний договір про капітуляцію в Комп’єн­ському лісі і... величезне німецьке військо залишилося в Україні напризволяще.

В один день зник кайзер, зникла ідея, за яку німецький воїн героїчно боровся стільки років. І він деморалізувався. У нього лишилося лише єдине — всепроникаюче — бажання: будь-якою ціною — навіть ціною власного приниження — повернутися на батьківщину.

А повертатися доводилося з найдальших околиць України: з Криму, Херсону, Таганрогу, Миколаєва, Донбасу... І повертатися через розбурхану жовтневою революцією та антигетьманським, а, отже, й антинімецьким повстанням країну.

І німецький воїн — міфічний герой — перетворився у легку здобич для сільських, примітивно озброєних дядьків.

Не дивно, що першою акцією загону Завгороднього стала “залізнична”. Новоспечені партизани пішли на найближчу залізничну станцію і почали чатувати на німецькі потяги. П’ять днів згаяли повстанці. Так і не дочекавшись, пішли на ст.Помічну — хтось сказав, що саме через неї йдуть німецькі ешелони. Простояли три дні й тут — і знову безрезультатно. Хтось приніс вістку, що на ст.Єлисаветград стоїть загін полковника Вербицького і теж чатує на німецькі ешелони.

Вирішили йти на Єлисаветград. Відійшовши 15 км від станції Помічної, раптом почули — такий довгоочікуваний — гудок паротяга.

Розгорнувшись в бойову лаву, зупинили потяг, обеззброїли німців і разом з ними повернулись на ст.Помічну. Наступного дня прибули ще два німецькі ешелони. Роз­зброїли і новоприбулих. Потім надійшов ешелон з колишніми полоненими російської армії — роззуті, роздягнені, вони їхали на відкритих залізничних платформах. А надворі не літо, друга половина листопада. Виникла ідея одягнути їх. Зрозуміло, за рахунок німців, які були настільки деморалізовані капітуляцією батьківщини на найпринизливіших умовах, що дозволили дядькам, яких нещодавно учили азбуки порядку, роздягти їх. Так вони, вчорашні господарі становища, і поїхали далі: без зброї, напівроздягнені, пригнічені...

Помстившись “окупантам”, задоволені повстанці розійш-лися по домівках — готуватися до зимових свят.