Українська культура в добу Гетьманщини.

Після ліквiдацiї козацтва на Правобережжі й перетворення його у напівзруйновану провiнцію Польщі, занепаду культурно-національного руху в Галичині та на Волині, Гетьманщина на невеликому просторі української землі зуміла створити культурні цінності, які на довгі роки забезпечили самобутнiсть духовного розвитку українського народу.

 

Слід наголосити, що найважливiшим культурним центром в цей час залишався Київ. Тут на зламі ХVII i ХVIII ст. досягла свого найвищого розвитку Києво-Могилянська академія, яка тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом не лише для України, а й для всієї Схiдної Європи. Її вихованці були носіями науки й освіти в Росії, Білорусії, Сербії, Угорщині, Болгарії, Молдавії.

 

Центральною дисципліною, як і у західноєвропейських університетах, була філософія, яка мала свою традицію з часу заснування Братської школи (1615) і стала однією з найяскравіших сторінок розвитку науки в Україні ХVІІІ ст. Глибоке осмислення українськими філософами дістали твори античних філософії, Декарта, Спінози, Бекона. Після філософських творів С.Яворського, П.Прокоповича, Ю.Кониського найвищим досягненням філософської думки була творчість Григорія Сковороди (1722-1794), якому судилося відіграти в українському культурному процесі ту роль, що у французів відіграли Декарт і Паскаль, у англійців - Бекон і Юм, у німців - Лейбніц і Кант. У той час як у другій половині ХVIII ст. в українському суспільстві під тиском російського самодержавства посилювалися конформістські настрої, відмова відстоювати свій самобутній розвиток і внаслідок цього деморалізація, гонитва за чинами й матеріальними благами Сковорода проголошував палке слово проти «плоті», в оборону добра, всього вищого і духовного. Центральним питанням його філософії була проблема людини, її щастя, пошуків шляхів до нього. 3 філософії Сковороди випливали його етичні і суспільно-полiтичні погляди, які набували форми протесту проти соціальної нерівності, експлуатації, неосвіченості й темноти.

 

Студентам слід звернути увагу на розмаїття літературної творчості, яка, з одного боку, спиралася на традиції ХVII ст., а з другого - звільнялася від церковно-релігійного змісту, набувала світського характеру. Найяскравішою сторінкою української лiтератури цього періоду була драма (найвідоміша драма Ф.Прокоповича «Володимир», присвячена І.Мазепі). Її теорія була вироблена у стiнах Києво-Могилянської академії і ґрунтувалась на творчості Есхіла, Арістотеля, Плавта, Теренція та ін.

 

Важливе місце в літературному процесі займала поетична творчість з широким розмаїттям жанрів - вірші релігійно-моралістичні, панегіричні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні та ін. Все послідовніше утверджується світська лірика, представниками якої виступають поети С.Климовський, Р.Корецький, В.Пашковський, І.Бачинський, О.Подальський, Танський та ін.

 

Традицію української історичної літератури XVII ст. продовжили літописи Г.Граб'янки і С.Величка. З'являються перші спроби систематичного викладу історії України у працях П.Симовського, В.Рубана, О.Ригельмана. У багатожанровій українській прозі XVIII ст. студентам слід звернути увагу на щоденники М.Ханенка (1691-1760) і Я.Марковича (1696-1770), в яких занотовано розмаїті факти державно-політичного та економічного життя Гетьманщини, «Странствованіє» Василя Григоровича-Барського, який фактично започаткував українські наукові студії в галузі географії, археології, етнографії, історії церкви тощо.

 

Постійна боротьба з різними виявами деспотизму, що точилася в Україні, формувала в свідомості передової української суспільності ідеї утвердження такої політичної системи, яка б забезпечувала вільний козацький устрій, права різних станів, суверенність вільної і соборної України. Ці концепції знайшли своє втілення у написаній в еміграції гетьманом П.Орликом «Дедукції прав України» - яскравому документі української політичної думки початку XVIII ст. В ній проголошувався пріоритет суспільних інтересів, демократизму і свободи, боротьби з насильством. Ці ідеї знайшли своє продовження в творчості В.Капніста, вимогах українських делегатів до «Комиссии по составлению уложения» Катерини II, патріотичному настрої «Історії Русів», дали підстави великому Вольтеру зазначити - «Україна завжди бажала бути вільною».

 

Слід проте зазначити, що більшість гетьманів XVIII ст. не зуміла налагодити тісної співпраці з українською духовною елітою і скріпити з її допомогою козацьку державність відповідною ідеологією. Величезний потенціал української інтелігенції, покликаної в різні періоди царським урядом до культурно-просвітницької діяльності в Росії, значною мірою виявився втраченим для України. З початком реформ Петра I вихідці з України обійняли більшість єпископських кафедр в імперії, відзначились як проповідники, вчені, громадські діячі. Відплив української молоді до культур-них центрів імперії посилився з поступовою втратою Києво-Могилянською академією світського характеру. Царський уряд вперто відкидав усі проекти заснування університету в Україні, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Гетьманщині, тоді як у Росії утверджувалася світська школа. Українська молодь у цій ситуації, наслідуючи давню традицію, продовжували освіту в університетах Німеччини, Італії, Франції, Англії, Польщі та ін. Показником високого культурного рівня Гетьманщини у XVIII ст. був стан народного шкільництва. На території семи її полків було 866 шкіл, що забезпечувало школою кожну тисячу населення.

 

Слід відзначити, що наступ на політичну автономію супроводжувався імперською нівеляційно-русифікаторською політикою в Україні. Студенти мають ознайомитись з наказами Петра I, Катерини II, що були спрямовані на переслідування українського слова та української книги. В 1765 р. у Києво-Могилянській академії запроваджено російську мову, яка стала викладовою для всіх дисциплін. Поступово славнозвісна академія була перетворена на звичайний церковний навчальний заклад.

 

Розглядаючи процес розвитку культури наприкінці XVII - початку XVIII ст. студенти повинні знати, що в цей період у руках старшини зосередились значні матеріальні цінності, що дало можливість новій українській аристократії сприяти інтенсивному зростанню будівництва, розвитку всіх галузей мистецтва в Україні. В епоху гетьманування Мазепи в українській архітектурі остаточно утвердився стиль, який дістав назву «українського бароко» (також козацького, або мазепиного бароко). Заходами гетьмана було побудовано чимало архітектурних шедеврів як у Києві, так і в інших містах, oновлено Софійський та Успенський собори, інші давні споруди у Києві, які одержали яскраве барокове оформлення. Від меценатської діяльності гетьманів прагнула не відставати козацька старшина, яка споруджувала величезні муровані храми, палаци, брами, адміністративні і навчальні будівлі. Поряд з Києвом архітектурні ансамблі зводяться у Чернігові, Переяславі, Стародубі, Ніжині, Батурині, Глухові та ін.