Універсал отамана Григор’єва
“Народе український! Народе змучений!.. Тобі насильницьки нав’язують комуну, чрезвичайку й комісарів з Московської ”обжорки” і тої землі, де розіп’яли Христа... Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії... Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада народу України! Перед вами нова боротьба! Борітеся — поборете!..”, — такі були головні заклики Універсалу Отамана Херсонщини і Таврії. А гаслами повстання стали: “Геть ЧК!” та “Вся влада Радам, але не партіям”. Мета повстання — “Скинення комуністичної диктатури”.26)
Слова Універсалу з ділом не розійшлися: відразу були заарештовані всі політпрацівники-комуністи дивізії, розстріляна вища військово-політична інспекція на чолі зі Скитальцем (Віллером), а 9 травня начальник штабу Юрко Тютюнник на чолі двох полків виїхав до Катеринослава і після бою звільнив місто. Інші полки та підрозділи звільняють Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, ст.Бобринську, Чигирин, Снігурівку, Олешки, Знам’янку, Долгинцеве, Новомиргород... Отаман Херсонщини і Таврії дав наказ військам увійти до Києва, Полтави та Харкова. Характерно, що більшовицькі гарнізони, як правило, переходили на бік уславленого “червоного командира”. Навіть полки, які посилались проти Григор’єва — настільки були високим авторитет отамана серед червоноармійців та загальна ненависть до чрезвичайок. За наказом Григор’єва у визволених містах скликались з’їзди Рад, які своїми рішеннями закріплювали нову владу. Григор’єв мав на меті скликати Всеукраїнський з’їзд Рад, який би обрав “справді народний уряд”, а не “уряд політичних спекулянтів-авантюристів”.
Євреї-комуністи називали “Універсал” “погромным манифестом”, а смисл його бачили таким: “Бей жидов и коммунистов, спасай Украину”,27) хоч Григор’єв, як стверджують свідки, зокрема Михайло Дорошенко, під карою смерті заборонив своїм воякам грабувати приватні помешкання. В Єлисаветграді, наприклад, на пострах іншим розстріляв двох мародерів. Але це не допомогло, насамперед тому, що населення — навіть міське — негативно ставилось до євреїв. Ось характерний приклад, свідчення жительки Єлисаветграду: “Погромное настроение у нас в Елисаветграде началось с приходом григорьевских войск. Но и раньше, особенно в очередях, слышались угрозы. Приписывали евреям рост цен. Бабы кричали: — Вот вырежем половину евреев или всех перережем, уничтожим их коммуну и чрезвычайку, тогда станет дешево. И возлагали надежды на Григорьева”.28) Як видно з цього епізоду, навіть у міського населення комуна і чрезвичайка твердо асоціювались з євреями. Що вже казати про українських селян! Адже євреї в Україні займали домінуючу роль в торгівлі сільськогосподарською продукцією. Селянин міг продати свою продукцію, як правило, лише єврею. Більшовики Єлисаветграду намагалися переломити хід подій і скликали т.зв. “з’їзд”, на якому були члени повітового більшовицького виконкому, комуністично налаштовані робітники і представники “комбєдів”. На зібрання прибув комбриг Горбенко. Більшовицькі верховоди запропонували йому дати пояснення до “Універсалу”. Єврейські активісти заплутали питаннями польового командира: в залі почав лунати сміх, кепкування. Почервонілий Горбенко попрямував до виходу. Коло дверей він обернувся і тихо промовив: “Я говорю погано, але у мене є на станції 12 тисяч козаків, які завтра вам краще роз’яснять”.
10 травня відбулась розмова по прямому проводу між Григор’євим та Антоновим-Овсєєнком, який перебував в Одесі. Отаман Херсонщини і Таврії сказав вищому військовому чину совєтської Росії: “Все те, что придут на Украину с целью эксплуатации ее, будут уничтожены. Я очень жалею, что у Вас нет сведений о силе и мощи народа Украины”.29) Відразу після цієї розмови Рада Оборони оголосила начдива 6 поза законом: “Всякое оказание содействия Григорьеву или его сообщникам будет считаться изменой республике и караться со всей строгостью военно-революционного времени, вплоть до расстрела”.30) ЦК партії вислав всім наркомам директиву: “Всем стать под оружие, срочно вооружить рабочих”. РВС Укрфронта видав розпорядження “Красным частям Советской Украины”: “И вот объявился новый пан гетман на Украине — Григорьев-Петлюра из Александрии... Григорьев хочет... навязать народу Украины свою пьяную волю... Всякий, кто идет за Григорьевым... должен быть убит на месте”.31) 11 травня Антонова-Овсєєнка призначено командуючим “всіма збройними силами Совєтської України”. Ним була введена сувора цензура на всі друковані органи. Всі телеграфи взяті під військовий контроль. Боротьба велася, як зазначав командуючий фронтом, “при крайнем напряжении” і “отвлекала громадное количество наших сил”. Окупанти кинули проти Григор’єва всі наявні сили: стягувались частини з Києва, Москви, Харкова, Одеси, Криму, Полтави, Ромнів... Попри це, успіхи отамана Херсонщини і Таврії були вражаючими: буквально за кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. Повстання запалало в Олександрійському, Криворізькому, Чигиринському, Херсонському, Таращанському, Звенигородському, Канівському, Уманському, Літинському, Летичівському, Ольгопільському, Ямпільському, Хорольському та інших повітах. За якийсь тиждень-півтора повстанці звільнили Кривий Ріг, Олександрівськ, Олександрію, Катеринослав, Черкаси, Єлисаветград, Херсон, Миколаїв, Кременчук, Чигирин, Цвіткове, Трепівку, Ново-Миргород, Хирівку, Бобринську, Корсунь, Знам’янку, Помічну, П’ятихатки, Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Білозір’я, Користівку, Гайсин, Христинівку, Брацлав, Літин, Вінницю, Медвин, Крюків, Янів, Ерастівку, Золотоношу та сотні, можливо, тисячі сіл і містечок. В паніці покинув Миронівку інтернаціональний загін Фекете. Справді, “Григорьевщина пустила глубокие корни”. Комісар 2-ї армії Вишневецький зазначав, що населення безперечно ставиться зі співчуттям до Григор’єва: “Рабочие Елисаветграда встречали наши войска с оружием в руках. Крестьяне обеспечивали Григорьева продовольствием и добровольно приносили ему тысячи пудов хлеба. Желающих вступить в ряды войска Григорьева было столько, что у него не хватало оружия. Деревни встречали отряды ружейным и пулеметным огнем... Главный лозунг Григорьева — долой ЧК — встречает отклик у мелкой буржуазии по всей територии Украины. Красная Армия, тоже состоящая в большинстве из середняков, определенно присоединяется к этому лозунгу. Случаи разгона ЧК на фронте, как всем известно, бывают очень часты... Недопустимо, когда екатеринославская ЧК бежит от Григорьева в Белгород”.32)
Оскільки в Єлисаветграді лишився лише один батальйон григоріївців (головні сили рушили на Олександрію), в ніч на 12 травня більшовики знову захопили владу в місті. Почалися самосуди над обеззброєними григоріївцями. Григор’євці повернулися і 15 травня отримали перемогу над частинами Красної армії в боях за Єлисаветград. Учасник григоріївщини Михайло Дорошенко брав участь у визволенні міста. Він згадує, що після успішного бою в околицях міста “серед великої кількості полонених виявились і жиди... Крім того, серед полонених найбільше було недосвідченої збольшевиченої молоді, яку агітатори повели на смерть. Загорілі григор’ївці почали сортувати полонених за національними ознаками і виявили багато чужинців... На запит чому вони пішли вмирати за чужі інтереси, вони, чужинці, кидались на своїх політруків — жидів, щоб помститися”.33) Григоріївці самосуду не дозволили... Але, увійшовши до міста, виявили “наслідки жорстокого терору большевицького... В тюрмах повно трупів”.34) Терпець в українців увірвався... Єврейський дослідник З.С.Островскій твердить, що з 15 по 17 травня 1919 р. в Єлисаветграді відбувся “неслыханный по размеру жертв” погром. Цитуємо Островского: “Еврейское население очутилось в полной власти многочисленных озверелых банд... Страшный кровавый туман на время окутал весь город, казалось не было никакого выхода, и все еврейское население обречено на гибель... В эти и несколько последующих дней город представлял собою зловеще-невиданное зрелище. На улицах, в дворах и в домах, в погребах и на чердаках стояли лужи застывшей крови, в которых валялись десятки и сотни изуродованных трупов... Город выглядел огромным кладбищем... 50 000-е еврейское население Елисаветграда не только понесло колосальные кровавые жертвы, но... было превращено в жалких нищих... Разоренный и разгромленный город не привлекал соседних крестьян, которые прекратили подвоз продуктов, и таким образом над уцелевшей частью еврейского населения, потерявшей во время погрома все свои запасы, повис призрак голодной смерти. Убитых было так много, что целую неделю сотни людей были заняты собиранием трупов и отправкой их на кладбище. Не было никакой возможности вести точную регистрацию, кладбище было буквально завалено тысячами изуродованых тел... По некоторым, еще недостаточно полным данным, в этом погроме погибло около 4500 человек”...35) Як об’єктивний дослідник, я, зрозуміло, повинен висвітлити точку зору противників, навіть попри те, що цитована книга в значній мірі є фальсифікатом. Навіть з цього уривка видно, що автор довільно визначає кількість жертв. З одного боку він пише, що “не было никакой возможности вести точную регистрацию” жертв, і через якусь мить Островскій вже порахував – “4500 вбитих”. Вже згадуваний Н.Бобрищєв, пише про “свыше 3 000 еврейских жертв”, інші дослідники називають інші цифри. Зрозуміло, що ніхто не заперечує жертв міжнаціонального протиборства за право володіти українським домом: з усіх боків, які брали участь у цій війні — визвольній для українців, і загарбницькій для інших народів. Інша справа, що коли хтось говорить про “невинні жертви” з боку тих, хто боровся проти України, це звучить лицемірно.
“Ой, батьку, батьку!”
А що ж Махно? Матвій Григор’єв розраховував на його підтримку. Він вислав “батьку” телеграму: “Гоню (их) вон из пределов Украины. Пока на всех фронтах мой верх, ко мне присоединилось несколько полков и эскадронов неприятельской кавалерии. Не пора ли Вам, батько Махно, сказать свое веское слово тем, которые вместо власти народа проводят диктатуру отдельной партии”.36,37) На жаль, Нестор Махно знову виявив політичну короткозорість, не ударив у тил Красній армії. Фатальну роль зіграла його низька національна та “висока” класова свідомість. У телеграмі своїм частинам він зазначав: “Распри Григорьева с большевиками из-за власти нас не смогут заставить открыть фронт для кадетов и белогвардейцев, стремящихся поработить народ”.38) Попри антипетлюрівську ноту григор’євського Універсалу Махно нюхом відчував, що “Григорьевщина пахнет петлюровщиной”. А один з його найближчих помічників Чубенко прямо заявив, що “григорьевщина — это петлюровщина”.39) В першому номері махнівської газети “Путь к свободе”, який вийшов 17 травня 1919 р., у статті “Новый Петлюра” Григор’єва було охарактеризовано як “підступного національного контрреволюційного вовка, що намагається штовхнути народ на злочинний і згубний для революції шлях національного цькування і ворожнечі”. А в масовій листівці, яку поширила “колегия штабу дивизии войск имени Батьки Махно”, Григор’єва визначено як “хищника”, який несе народу “старый разбойничий порядок”. Національність і, відповідно, позицію справжніх авторів видає такий характерний пасаж: “Братья! Разве вы не слышите в этих словах (”Універсалу” — Р.К.) мрачный призыв к еврейским погромам? Разве вы не чувствуете стремления атамана Григорьева порвать живую братскую связь Революции Украинской с Революцией Российской?..”. Далі йдуть трафаретні звинувачення та заклики: “Григорьев — предатель революции и враг народа... Смерть и гибель предателям и врагам народа!”. І наприкінці: “Долой национальную травлю!”.40)
Як бачимо, махнівці не підтримали Григор’єва, більше того, допомогли червоним відбити у григоріївців Катеринослав. Такою позицією Нестор Махно зіграв, врешті, й проти себе: вже 25 травня 1919 року, коли Григор’єв потерпів низку відчутних поразок, Нестора Махна червоні теж оголосили поза законом.
Класова орієнтація та надмірна самовпевненність не дали можливості і Григор’єву шукати союзника в Армії УНР. Координація цих трьох сил — григоріївців, махнівців та Армії УНР — безперечно дала б потужний ефект... Непорозуміння в українському таборі й призвело не тільки до поразки Отамана Херсонщини і Таврії, але й до поразки визвольних змагань українського народу в 1917-1922 роках.
Врешті Григор’єв був “збитий із залізниці”, вибитий з міст. Його загони пішли сільськими шляхами, знайшли прихисток у лісах... До 26 травня загони отамана Григор’єва були вибиті з рідних районів. Більшовиками захоплені штабний потяг Григор’єва, більшість бронепотягів, гармат, майна. Більшовицька преса заповнилася переможними реляціями: “бандит Григорьев разбит”. Справа ж стояла інакше: Григор’єв відмовився від фронтової боротьби і перейшов до партизанки — його армія розбилася на дрібні загони, які тереном військових дій обрали сільську місцевість. Григоріївці продовжували становити собою значну силу. І хоча Антонов-Овсєєнко стверджував, що “Григорьев сведен к роли бандитского атамана типа Струка или Ангела”, його спогади все ж свідчать про інше: “Еще 2 июня из Александрии нам сообщали:...”12-й Московский полк Всероссийской ЧК отзывается в Полтаву, что никоим образом недопустимо, так как уком совершенно безоружен и банды Григорьева гуляют по всему уезду группами в 100-150 человек. Поэтому просьба Исполнительного комитета оставить этот полк до полного разоружения уезда, уничтожения банд””.41) Григоріївщина була жива, тому, що живим був Григор’єв. Він не тільки перебував на території повіту в районі Дмит-рівка-Бондурове, але й приступив до формування нових загонів, які щодня наливалася повстанською масою. “Григорьевский бунт не совсем подавлен, — зазначав 1 червня начальник особливого відділу українського фронту Апетер, — а рассосался по всему телу Украины, ”загнан внутрь”, ибо десятки тысяч разбежавшихся, спрятавшихся... дадут обильный материал для появления множества мелких и более крупных банд”.42) Саме так і сталося: григоріївці ввібрали в себе менші козацькі ватаги, або влилися в уже існуючі повстанські загони. Юрій Тютюнник, наприклад, з чотирьохтисячним загоном з’єднався (у Жмеринці) з Армією УНР. Та й сам Григор’єв мав у розпорядженні до 3000 бійців, з якими 6 червня 1919 р. відбив у більшовиків Знам’янку... Аршинов в “Истории махновского движения” писав, що в ті дні, швидше григоріївці, ніж червоні, були реальною владою на Єлисаветградщині та Олександрійщині. Ще майже місяць зволікав Махно, спостерігаючи за простягнутою рукою отамана Григор’єва. Причиною були не тільки ідеологічні розходження, але й ревність до слави отамана-конкурента. Але біда таки об’єднала. Ворог продемонстрував і тепер високу інтегруючу властивість: він з’єднав різні течії повстанства. Серед суттєвих розходжень отаманів було й ставлення до єврейського питання. Григор’єва важко назвати приятелем євреїв, а от Махно, в штабі якого євреї посідали значне місце, боровся проти погромних настроїв свого воїнства, випускав друковані заклики на захист єврейського населення.43)Ось махнівська листівка від 15 травня 1919 року: “Ваш революционный долг — пресечь в корне всякую национальную травлю и беспощадно расправляться со всеми виновниками еврейских погромов”.44) Отож, хоч більшовицький ворог і об’єднав отаманів, але це єднання від початків було нетривким, вибухонебезпечним.
Місцем дислокації Григор’єва на якийсь час став Чорний ліс, тут він заховав частину амуніції та зброї. Потім Григор’єв перейшов у Чутянський ліс, незабаром — він вже в Холодному Яру. Але Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупака “колишнього великого отамана біля себе відмовився мати”. 45) Тоді Григор’єв направився до С.Коцура, якого вважав своїм приятелем. Але й той відмовився об’єднатися та “ще й сказав, щоб Григор’їв забрав військо геть далі і не об’їдав тут його населення”.46) Тоді Григор’єв подався через Раєвський ліс до с.Нерубай, де й став постоєм. Михайло Дорошенко твердить, що саме тут зустрівся Григор’єв з Махном, а оскільки село було малим і не могло вмістити всі загони, то перебралися у більше село – Оситняжку, а потім перейшли до Сентова. Ад’ютант Махна Гаврило Троян твердить, що зустріч між отаманами відбулася 25 червня 1919 р. в с.Компаніївці. Там була зібрана нарада командирів махнівських та григоріївських загонів. Перше питання задав Махно: “Проти кого будемо воювати?”. І запропонував “бити Петлюру”. Григор’єв відповів: “Комуністів будемо бити”. Махно додав: “І Денікіна”... Дискусія затягнулась на три дні... Врешті була створена об’єднана Повстанська армія, головнокомандуючим якої став отаман Григор’єв, а Головою Реввійськради, тобто політичним зверхником став Н.Махно. Штаб очолив брат Нестора — Григорій. Перший успіх не забарився: 27 червня Григор’єв відвоював рідну Олександрію. Гаврило Троян стверджує, що “Григорьев был политически связан с Директорией” і що до нього 27 червня прибув емісар від Симона Петлюри... Червоні панічно — без бою — ще до підходу денікінських військ тікали. На кінець червня вони залишили ст.Користівку, Верблюжку... На початку липня об’єднані загони Махна і Григор’єва крокували вже вулицями Єлисаветграду. Отаман Григор’єв знову ставав володарем становища. Здавалось, його залізна воля переломила несприятливу життєву смугу й доля знову поблажливо посміхається до Отамана Херсонщини і Таврії...
Тяжкі роздуми останніх тижнів допомогли отаману зробити наприкінці життєвого шляху важливий крок: він пише кілька листів Головному Отаманові Симону Петлюрі, в яких “прозоро натякає, що період колишньої ворожнечі між петлюрівцями та григоріївцями має назавжди відійти в минуле”.47) Він пропонує знову з’єднати зусилля в боротьбі за волю України. До цього рішення його, очевидно, підштовхнули власні вояки, які вже давно нарікали на отамана, що він не об’єднується з Армією УНР. Один з листів, датований 28 червням 1919 р., тобто, на другий день після взяття Олександрії: “Ми відкололися від Вас через те, що Ви повели на Україні мілкобуржуазну внутрішню і закордонну політику, яка дала змогу експлуатувати державами Антанти наш нарід і його багатства. Ми відкололися від комуністів і б’єм їх через те, що 90% населення України не хоче комуни і не визнає диктатури партії, диктатури особи. Зараз становище складне, на нашу дивізію навалилося п’ять дивізій комуністів. Три дивізії комуністів ми розбили дощенту, дві дивізії пощипали, зовсім розстроїли транспорт, телеграфну й телефонну связь на Україні, розстроїли мобілізацію комуністів і їх снабженіє фронта, але ж і самі зійшли з залізниці, потеряли багато війська, гармати, майже все снабженіє і зараз перейшли на партизанську війну. Штаб має 21 партизанський загін і 4 полки піхоти, всеї кавалерії до двох тисяч. Гармат мало, кулеметів до трьохсот штук, прочого снаряженія мало, але авторитет штабу дуже високий. Ви зараз ведете наступ на комуністичний фронт, ми теж наступаєм з тилу. Бажано було б знати, чи будемо ми битися, як комуністи розбіжаться, чи ні?”. Підписи: Григор’єв, Горбенко, Терещенко, Бондар, начальник штабу Шевченко.48)
Замирення між Симоном Петлюрою та Матвієм Григор’євим повинно було відбутися: багато гіркого досвіду здобули від 1917 року обидва отамани. Куди подівся антимілітарний чад Симона Петлюри? Куди поділися радянські утопії Григор’єва?.. Але Нестор Махно позбавив шансів на замирення колишніх товаришів: 27 липня 1919 р. в с.Сентове (нині Кіровоградщина) він та майбутній чекіст Чубенко розрядили магазини своїх револьверів в Отамана Херсонщини і Таврії... Зібравши сили, колись грізний отаман вибіг з хати. На подвірї Григор’єва “наздогнав махновський кавалерист, шабля якого не залишила отаманові ніяких шансів на життя”.49) За іншою версією життя Григор’єва обірвав махновець Качан, який дострелив отамана в потилицю. Останніми словами Матвія Григор’єва були: “Ой, батьку, батьку”...
Несторові було мало загибелі українського отамана. Він заборонив поховати його на кладовищі, наказав кинути в канаву біля цвинтаря “ніби стерво”. Дружина Григор’єва, почувши про загибель чоловіка, знайшла його тіло і поховала в Олександрії. 28 липня Махно з с.Виски повідомив телеграфом про смерть отамана Григор’єва і взяв всі “исторические последствия” на себе. І знову зворушлива турбота про євреїв: “Имеем надежду, что после этого не будет кому санкционировать еврейские погромы”.50)
Які висновки можна зробити? Григор’єв — видатний український воєначальник, харизматична постать всеукраїнського масштабу. Зачисляю його до нечисленної когорти українських політичних діячів, які мали божественне вміння вести за собою тисячі. І ті йшли на смерть з радістю. Як шкода, що його геніальним талантом полководця скористалась не стільки Батьківщина, скільки хижа Москва! Хай йому земля буде легенькою! А його помилки навчать нас.
Джерела, примітки:
1) В.Горак, “Час-Time”, №21 (152), 29.05.-4.06.1997. 2,7,11) М.Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973. 3,6,10) О.Вишнівський, “Повстанський рух і отаманія”. Детройт, 1973. 4) А.Белаш, В.Белаш, “Дороги Нестора Махно”. Київ, 1993. 5) В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4. “Государственное военное издательство, Москва-Ленинград. 1933”. 8) Лист сотника І.Барила до генерала Омеляновича-Павленка. “Батьківщина”, Торонто, ч.10, 29 травня 1971. 9,9а) Я.Штендера, “Засуджений до розстрілу”, Львів, 1995. 12-18, 20, 22-25) В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4. “Государственное военное издательство, Москва-Ленинград. 1933”. 19,21) “Н.Бобрыщев, ”Борьба с бандитизмом на Елисаветградщине”, ”Летопись революции”, №5 (20), сентябрь-октябрь 1926. 26) Найважливішим пунктом Універсалу, як на мене, було забезпечення провідного становища українців — згідно з пропорційним складом населення їм в Радах мало належати 80% місць. Р.К 27) “Н.Бобрыщев, ”Борьба с бандитизмом на Елисаветградщине”, ”Летопись революции”, №5 (20), сентябрь-октябрь 1926”. 28) “С.Гусев-Оренбургский, ”Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 г.”, Петроград, Главлит”. 29,30,31,36,38,41,42,50) В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4. “Государственное военное издательство, Москва-Ленинград. 1933”. 33,34,45,46) М.Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973. 35) “З.Островский, ”Еврейские погромы на Украине”, 1926”. 37) Невідомо, чи це переклад з української, чи справді Григор’єв звертався до Махна російською. Р.К. 32,39,40) А.Белаш, В.Белаш, “Дороги Нестора Махно”. Київ, 1993. 43) Цікавий поворот долі: після розгрому махнівщини, був виданий наказ про виселення всіх махнівських сіл до Сибіру і заселення Гуляйпільського повіту єврейськими поселенцями. Р.К. 44) ЦДАГО України. ф.5, оп.1, спр.351, арк.45. 47,49) В.Горак, “Час-Time”, №21 (152), 29.05.-4.06.1997. 48) О.Вишнівський, “Повстанський рух і отаманія”. Детройт, 1973.
Семен Гризло, Звенигородський полковник
Семен Гризло походив з селян м.Кальниболота, що на Звенигородщині. “Мав неабиякий організаторський талант”, був енергійним, діловим, освіченим. Невисокого зросту, русявий, “дуже спритний”. В 1917 р. мав близько 30 років. Згідно з інформацією отамана Івана Лютого-Лютенка, Гризло належав до партії есерів. Лютий-Лютенко характеризує його як “дуже толкового, розумного чоловіка”. Ще перед війною працював волосним писарем, очевидно, й учителем початкової школи — “школи грамоти”. Під час Першої Світової війни був військовим писарем. Семен Гризло — один з перших в Україні організаторів Вільного Козацтва. Чи не з перших днів Лютневої революції — Кальниболотський курінний Вільного Козацтва. У березні (за н.ст. у квітні) 1917 р. у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного Козацтва. На ньому Семена Гризла обрано кошовим отаманом Звенигородського повіту. На з’їзді прийнята Постанова, що “1.Вільне Козацтво організується для оборони вольностей Українського Народу та охорони ладу. 2. Вільне Козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші як 18 років. 3. Не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі, а також караних судом за карні проступки”.1) Юрій Тютюнник зазначав, що “вже тоді Вільне Козацтво досить радикально підходило до питання україно-російських взаємних відношень”. В той час, коли соціалістичні вожаки Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограду, Вільне Козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. “Вільне Козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні”.2) Як делегат від Звенигородщини, Гризло брав участь у “Масу з’їзду складали т.зв. ”мартівські українці”, — згадував делегат З’їзду Юрко Тютюнник. — Революція зірвала полуду з їхніх очей, і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями... Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишалася одна ненависть. Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О, ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов... Та понад усим панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі... Революція зірвала тогу шляхетності з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору... Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. ”Мартівські українці” з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не ”в спину революції”, а в серце Росії... Увігнати ніж в серце Росії негайно.., таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть? У стихійній ненависті до Росії була найбільша сила нашої революції”.4)
Не дивно, що Звенигородське Вільне Козацтво на чолі з полковником Гризлом без роздумів відгукнулося на заклик Полуботківців скинути російську владу в Україні. 16 липня 1917 р. у Петрограді підняли повстання більшовики. Кращої ситуації, щоб скинути російське ярмо, годі було чекати. Ще вночі 16 липня Микола Міхновський — організатор збройного виступу Полуботківців — вислав гінця до штабу Коша Звенигородського Вільного Козацтва з наказом в ніч на 18 липня роззброїти московські ешелони, які на той час будуть на їхньому терені, і вирушити до Києва на допомогу Полуботківцям. Меншу частину козаків звенигородці повинні були вислати в напрямку Христинівки і Знам’янки — з метою захопити залізничні вузли і не допустити передислокації окупаційного війська. Звенигородці виконали завдання: роззброївши росіян, вони поспішили до Києва. Трохи не доїхавши до столиці, на ст.Мотовилівка (згідно з іншими інформаціями — на ст.Пост-Волинський), звенигородці дізналися, що вже немає потреби їхати далі. Вони, повні енергії і національного ентузіазму, змушені були завернути назад. По дорозі їм зустрілися ще кілька ешелонів вільних козаків, які поспішали на допомогу Полуботківцям... Завернули й цих. “Цим першим наступом села на Київ кермував штаб Звенигородського Коша на чолі з Гризлом”.5) Зрозуміло, що національні меншини прихильно ставитися до української сили не могли. “Представники меншостей в Центральній Раді Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та інші при одній згадці про Вільне Козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне Козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіма святими, щоб вона знищила ”ето шовіністічєскоє погромноє казачєство””.6) Долаючи неприхильність росіян та євреїв, повінь української стихії заливала села і міста. Звенигородське Вільне Козацтво ініціювало проведення Першого З’їзду Вільного Козацтва. З’їзд розпочався в Чигирині 3 жовтня 1917 року. Він перетворився в потужну маніфестацію українських національних почуттів, у демонстрацію української сили. “Між прибувшими я зустрів декількох старшин в козацьких історичних одягах з кривими шаблями і пістолями за поясом, — згадував один з делегатів Яків Водяний. — Це були полковник Звенигородський Гризло, полтавський полковник (прізвища не тямлю) та ще кілька невідомих мені сотників”.7) На цьому З’їзді Семен Гризло обраний Генеральним осавулом Вільного Козацтва. Ярослав Пеленський стверджує, що в Чигирині Гризла було обрано Генеральним хорунжим.
Вже на початку зими 1917-18 років Звенигородське Козацтво нараховувало до 20000 козаків. Така велика сила українського воїнства свідчить про небуденний організаторський талант полковника Гризла, який не марнував часу, як керівники Центральної Ради, а талановито оформлював “стихійний гін українських мас до організування українських збройних сил як єдиної запоруки національних прав”.8) Не дивно, що штаб Звенигородського коша Вільного Козацтва перетворився в штаб об’єднаного Вільного Козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини. 11 лютого 1918 р. Вільне Козацтво Звенигородщини розігнало З’їзд Рад, скликаний повітовим ревкомом на чолі з тов.Кацом. Під виглядом ярмаркового дня козаки в’їхали до Звенигородки, на базарі організувались у відділ, який несподівано атакував ворога, роззброївши загін червоної гвардії, заарештувавши “товарища предревкома Каца”... В другій половині лютого 1918 р. через Звенигородський повіт пробивалися гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії. Козаки Гризла примусили росіян скласти зброю та передати військове майно. Пізніше Козацтво примусило демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї. “Особливо видатна операція Вільного Козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська, — пише в спогадах Юрко Тютюнник. — Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого поблизу станції Бобринської козацтва перевищувала 8 000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією. Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ... Всією операцією кермував штаб Звенигородського коша”.9) Згодом в інтерв’ю газеті “Известия В.Ц.К.” Муравйов сказав: “Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію...”.10)
Позицію Вільних Козаків Звенигородщини коротко і містко сформулював вже згадуваний курінний Козацького куреня Звенигородського Вільного Козацтва дід Шаповал: “Зметемо всю кацапню... Зі землею змішаємо... І всім зрадникам те буде”.11) В 1918 (1919?) р. Семен Гризло у складі Армії УНР керував бронепотягом на Волині. Повернувшись додому, організував партизанський загін. Діяв у Холодному Яру, на Звенигородщині, в р-ні Малої Калигірки, де разом з от.Гонтою розгромив червону “каральну дивізію”. Після перемоги авторитет Гризла зріс ще більше і з навколишніх сіл почали до нього стікатися повстанці. Згодом передав командування Івану Лютому-Лютенку, а сам зайнявся суспільно-політичною роботою та вербуванням свідомих українців до повстанських загонів. Незабаром створив новий загін, який і очолив (100 кінних, 2000 піших).12) Взяв участь у всенародному повстанні влітку-восени 1920 року. На чолі загону здійснив рейд на Херсонщину. Співпрацював з отаманами Гонтою, Цвітковським, Петром Дерещуком, Пилипом Хмарою, Яблучком. Згідно з “Советской военной энциклопедией” (1933 року видання) на кінець 1920 р. його загін (спільно із загоном Цвітковського) нараховував 4000 бійців. Загинув героїчно — в бою, 1922 року. Вічна слава полковнику Семену Гризлові, який з перших і до останніх днів української революції оформлював українську збройну стихію в організаційні рамці!
Джерела, примітки:
1,8) П.Мірчук, “Українська державність. 1917-1920”. Філадельфія. 1967. 2,3,5,6,9,10) Ю.Тютюнник, “Звенигородський Кіш Вільного Козацтва”, додаток ч.4 до книги Р.Млиновецького “Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр.”. Торонто, 1970. 4) Ю.Тютюнник, “Революційна стихія”, “Дзвін” (Львів), №7, 1991. 7) Я.Водяний, “Вільне Козацтво в Чигирині”, “Літопис Червоної Калини”, №10, 1930. 11) Г.Юртик (Ю.Тютюнник), “Стихія”, додаток ч.4 до книги Р.Млиновецького “Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр.”. Торонто, 1970. 12) “Спис повстанських організацій на Україні на березень місяць 1920 р., укладений довіреною особою Штабу Головного Командування Військ УНР”. З кн. О.Доценка “Зимовий похід”. Варшава, 1932.
Антін Грозний, отаман Смілянщини та Городищенщини
Антін Макарович Грозний (справжнє прізвище), побратим отамана Трохима Голого. Народився близько 1898-99 рр. Закінчив 4 класи школи в с.Мале Старосілля. “Після переїзду сім’ї до с.Буда-Орловецька, — розповідала його сестра, — юнаком хазяйнував з батьком та двома старшими братами, решта з десяти дітей — то була сама кукільня, малеча. Собою був красивий, чорнявий, гарно співав, був акуратним, інтелігентним. Парубкував, але якщо на гульках було щось негаразд, ішов додому, уникав непевних людей і місць, не любив тинятися... Сім’я у нас була трудівнича, хазяйська”.1)
Спочатку воював під керівництвом Трохима Голого. Після загибелі отамана, наприкінці грудня 1921 року Грозний очолив рештки його, колись чималої армії. На той час залишилось близько ста бійців. Повстанці налагоджували свою агентурну мережу по селах, знищували зрадників, нападали на невеликі загони червоноармійців,, поповнювали продовольчі запаси на совєтських складах, Балакліївському та Городищенському цукрових заводах. Зимували у лісі: в замаскованих землянках, лісових сторожках. “Якось Антін приїхав додому трохи полежати, — згадувала сестра, — а ми чатуємо — не прогавити б і пташки. Аж ось верхівець скаче. Антін швидко одягнувся і вийшов геть. Верховий забрав два відра пшениці і поїхав собі. Антін признався: дуже кортіло йому порішити грабіжника... Іноді він казав: ”Хіба я радий такому життю? Ці діти будуть сиротами”. І по
|
