Поразка в битві з Кінною армією
Був жовтень 1920 року, коли надійшла вістка, що насувається армія Будьонного. Більшість отаманів була за те, щоб зійти з дороги, пропустити їх бити Врангеля, а самим зосередитися на тилових частинах Кінної. Лютий-Лютенко обстоював іншу думку. Він стверджував, що будьоннівці вимотані боями з поляками та довгим переходом — із заходу України на південь. І якщо несподівано на них наскочити з кількох боків, можна сподіватися на успіх. І хоч Кінна армія вогненним смерчем просувалася по Україні, рішення так і не було прийняте: повстанці побоювались армади вишколених — нехай і потомлених — бандитів Будьонного. Сподіваючись таки на підтримку побратимів, отаман Гонта — на свій страх і ризик — загоном у 800 бійців атакував червоних. “Наскок був успішний. Лава будьонівців захиталась... Наш удар зчинив серед будьонівців замішання, хаотичний безлад”. Якби задум Гонти підтримали інші отамани, і ударили з інших боків, бій міг би завершитися перемогою. Але Гризло, Яблучко та інші ватажки вирішили поберегти повстанців — все ж таки грізна сила стояла перед ними. Тим часом будьоннівці зорієнтувались, впорядкували свої лави, кинулися в атаку. Загін Гонти потрапив в оточення... Допомога не прийшла, Гонта відчув себе зрадженим... Бій був упертий. І хоч повстанці Гонти проявили винятковий героїзм, їх було розтрощено. Отаман так описував останні хвилини поєдинку: “Бій тривав годин три, і прийшов кінець... Я приготувався вмирати. Підповз на якусь крислату й безверху деревину і сів на присторчі, підклавши під себе дві японські бомби. Вирішив умирати, але чекав, щоб довкола мене скупчилося якомога більше будьоннівців... Хотілося, щоб моє життя їм дорого обійшлося. І... чудо! Будьоннівці на різних віддалях обабіч мене проїхали й поминули, не помітивши... Мені аж соромно стало... Сповзнувши з деревини на землю, перехрестився і подякував Богові за предивне спасіння... Йдучи між трупами, натрапив я на вбитого сотника Петріва зі Шполи. Розривна куля розшматувала його груди так, що серце було видно як на тарілці. Я став на коліна, поцілував його в чоло, перехрестив і пішов далі. По дорозі збирав своїх козаків-недобитків, але, на жаль преболючий, не багато їх живих і здорових назбиралося. Розшукав я і Гризла, полаявся з ним насмерть”... Після цієї дошкульної поразки Гонті вдалося зібрати практично новий загін у 500 бійців.
На той час Головним отаманом Холодного Яру був Кость Степовий-Блакитний. Але, Степовики, вражені чутками про те, що будьоннівці палять їхні села, постановили вертатися з Холодного Яру — рятувати рідних. Кость Блакитний змушений був скласти обов’язки Головного отамана Холодного Яру. Постало питання обрання нового Головного отамана. На військовій нараді в Матвіївці, як зазначає Михайло Дорошенко в книзі “Стежками Холодноярськими”, Головним отаманом Холодного Яру обрано Івана Гонту. “Гонта підвівся, подякував за вибір і довір’я, а потім сказав: — Український народ не складав зброї і не складе, ніколи не зречеться боротьби за краще майбутнє своєї Батьків- В залі грізно гримнуло вояцьке "С-л-а-в-в-а-а-!.."”...3)
|
