М.Костомаров (основні твори, народницький напрямок в історіографії).

Микола Костомаров (1817-1885) посідає чільне місце в сузір'ї визначних українських і російських мислителів, учених, політичних і культурних діячів XIX ст. Але найбільше він відомий як талановитий історик, заслуги якого перед світовою наукою і культурою настільки великі, що ухвалою ЮНЕСКО рік його 150-ліття відзначався у всьому світі.

Народився М.Костомаров у поміщицькій сім'ї в слободі Юрасівка Острозького повіту Слобідсько-Української (згодом Воронезької) губернії.

Саме з ініціативи М.Костомарова в 1846 р. в Києві засновано таємне Кирило-Мефодіївське товариство.

Серед найвідоміших праць Костомарова слід виділити його рукопис "Книги буття українського народу", де у формі біблійної оповіді сформульовано найважливіші світоглядні позиції автора. Зміст "Книги буття..." наскрізь пронизаний радикальним як на свій час духом. Вона пропагувала республікансько-демократичний державний і суспільний устрій. У цьому програмному документі товариства Костомаров просто і дохідливо пояснював читачеві, що український народ може і повинен бути суб'єктом історичного процесу - нарівні з іншими народами, а не в принизливій від них залежності.

На висланні у Саратові він в 1857 р. друкує в журналі "Отечественнне записки" розвідку під назвою "Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России", продовжує працювати над дослідженнями "Йван Свирговский, украинский гєтман XVI века", "Бунт Стеньки Разина" та ін.

З ініціативи Костомарова в Петербурзі 1861 р. було засновано перший український літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал "Основа". Редакцію очолив Василь Бєлозерський. В ньому Костомаров надрукував немало своїх праць: "Две русские народности", "Мнсли о федеративном начале в древней Руси", "Чертьі народной Южно-Русской истории" та ін.

Ці твори викликали не лише наукові дискусії, але й відверті нагінки на Костомарова представників офіційної історіографії, які звинувачували його в спробах, з одного боку, "розкладення" вітчизни", з другого - в "українофільстві".

З 1861 по 1885 р. (рік смерті Костомарова) учений написав і видав понад 200 праць, серед яких особливо значні дослідження з української історії - "Гетманство Юрия Хмельницкого","Последние годы Речи Посполитой", "Рунна", "Мазепа" та ін. Це була титанічна праця на ниві науки, справжній подвиг ученого-історика.

У 1882 р. Костомаров опублікував монографію "Мазепа" -один з найбільших фундаментальних творів на цю тему в світовій історіографії. Ця праця історика пробудила такі пристрасті, що вгамовуються ось уже понад 100 років.

Місце Костомарова в історіографії визначається насамперед прогресивною спрямованістю його (нехай часом неоднозначних і суперечливих) суспільно-політичних поглядів, його науковою спадщиною, в якій втілена ідея вченого про те, що основне начало форм суспільного і політичного життя.

Дослідження діяльності народних мас в історії вимагало від вченого тих часів певної сміливості, оскільки офіційна історіографія і діяла на діаметрально протилежних позиціях. М.Костомаров поставив своєю життєвою метою розробляти народну історію (на противагу історії державній) і досліджувати життя частин російської держави, а не її державного життя, на що звертав увагу інших істориків.

Маючи такий погляд на роль народу в історії, Костомаров дійшов висновку про значення історії для самого народу, про місце її в освіті, в розвитку національної самосвідомості, почуття власної гідності, прагнення до свободи. Можливо, тому він прагнув до простоти викладу, дохідливого відтворення історичних реалій та образів.

Праця М. Костомарова «Дві руські народності» була надрукована вперше в українському місячнику «Основа», у третій книзі за 1861. р. На цей час припадає найбільший розцвіт таланту Костомарова й його наукової й публіцистичної діяльності. Незадовго перед тим увільнившись од заслання у глухому тоді Саратові й позбувшись заборони писати й друкувати під своїм ім'ям, Костомаров немов поспішає надолужити страчений час: одна за другою виходять із-під його пера монографії, розвідки, статті, збірки матеріалів із української й російської історії.

В статті про «дві руські народності». Костомаров дає блискучий, майстерний аналіз історичних умов, які витворили з близьких колись до себе племен східнослов’янської («руської») групи дві цілком окремих і відмінних народності; ці народності уявляють тепер із себе два цілком окремих національних типи, з різною вдачею, різною психологією, різним світоглядом і громадським ідеалом. Треба сказати, що давати характеристику якій окремій народності, узагальнювати риси, що зустрічаються в її представників, і переносити ці риси на цілу народність, як щось виключно їй властиве і приналежне — річ доволі смілива й ризикована. Наука тепер ставиться до таких загальних характеристик дуже обережно. Вона вважає, що треба розрізняти серед кожного народу окремі соціальні верстви або класи, котрі мають особливі, властиві собі риси, що швидше зближують їх із такими самими соціальними верствами чужої народності, ніж із іншими класами своєї власної. Та в ті часи, коли Костомаров писав свою розвідку — в 60. роки — мало звертали увагу на внутрішні соціальні різниці в межах кожної народності, а дивились на «народ», як на щось соціальне й саме в собі замкнене. Знов же таки Костомаров та й інші сучасні йому історики вважали за український народ, за українську націю,—саму лишень масу сільської людності, не звертаючи уваги на те, що вищі класи української нації, хоча й виховані під впливом російської або польської державності й культури, також належать до українського народу й мають у собі виразні риси української національної вдачі (це, наприклад, виразно позначається в писаннях Українців російською або польською мовою).

Та проте, здебільшого, висновки й характеристики Костомарова дуже влучні й вірні. Костомаров дуже добре знав і українське й московське народне життя, й те й друге досліджував він, і як етнограф, і як історик; рідко хто з учених був так добре обзнайомлений із побутом, народною поезією й релігійним життям обох народів. Певна річ, що, пишучи цю свою розвідку про «дві руські народності» або, краще сказати, про два окремих народи — український і московський, Костомаров мусів оглядатись і на російську цензуру, й на ті погляди, що глибоко закоренились, і серед російської, й серед української публіки. Це відбилось, між іншим, і на його термінології: ось, наприклад, уживання ним назви «южнорусскій» у розумінні — «український». Ця штучна назва, котру Костомаров спробував був защепити в літературі, як знаємо, не прийнялася зовсім.

Розвідка Костомарова справила свого часу велике враження. Не дурно бо Драгоманов називає її «азбукою українського націоналізму» для 60. і 70. років XIX. ст. В основних своїх рисах вона не перестаріла й досі, й багато де в чому думки Костомарова справдилися таки на наших очах у цілому ряді прикладів.