Грамоти XIV ст. — K.. 1974. — C. 75. 56.

Волинська Богоматір. Кінець XIII -початок XIV ст.

В Україні відбувається розшарування між військовою челяддю і «шевальє», рицарською верхівкою. Боярин відрізнявся від бояра: на Україні «боярин» — це «людина, що належить бояру». Слуги панцерні — «бо-ярини» становили на Київщині майже третину сільського населення, вони були під особливим захистом закону, але залишались челяддю. Вільні «шевальє» одержують назву «шляхта» (термін прийшов з Чехії через Польщу і Галичину від німецького das Geschlecht — рід, покоління). В литовсько-руському середовищі слово

«пан» означало спочатку членів великокнязівської ради і тих шляхтичів, які виступали у військовий похід із власними корогвами, а не в загальному ополченні; пізніше воно поширилось на всю шлях'іу і служило формою звертання.

Адміністративна система Великого князівства Литовського була побудована так, як у Польщі. Воєвода призначався тільки за згодою місцевої шляхти, а то й тільки з місцевого середовища. Помічником воєводи і комендантом воєводського замку був каштелян, який правив також центральним повітом воєводства. В центральному апараті роль міністрів відігравали канцлер (хазяїн великої печатки), підканцлер (хазяїн малої печатки), підскарбій (міністр фінансів), гетьман коронний (командувач військами) та польний (його заступник та виконуючий обов'язки), підкоморій (відповідав за порядок та убранства в палаці, а пізніше розбирав конфлікти між шляхтою), маршалок земський (відповідав за етикет при дворі та роботу Ради панства і сейму), маршалок двор-ний (начальник служби із шляхти при дворі). Всі ці посади пізніше могли бути і просто почесними званнями, оскільки в Польщі дворянські титули не надавались. У провінції в повітах правили старости, які мали право годуватись з державних маєтків.

У Польщі, шляхетській республіці, всевладдя шляхти було набагато більшим, ніж у Литві, де великий князь зберігав архаїчну владу і систему бенефіціїв. Тому на шляху до конфедерації двох держав литовська і україно-білоруська шляхта і магна-терія добивалися законодавчих гарантій статусу пануючого класу.

Кінець XVI ст. був для польської шляхти часом повного торжества її

особливої ідеології. На елекційпому сеймі 1575 р. поміркований і розумний польський магнат Ян Замой-ський проголосив промову, в якій прозвучав справжній панегірик шляхті, і обґрунтував її незвичайне покликання. Замойський говорив про три головні засади існування шляхти, характерні для Польщі: шляхта сама обирає собі короля, сама творить собі закони і має повну владу над своїми селянами. Шляхтич користувався правом суду над своїми підлеглими, але сам, слугуючи вищому панові, підлягав тільки юрисдикції спеціальних станових судів; шляхтич не міг бути покараний без суду і слідства і мав право виїзду за кордон. Право обирати і бути обраним, яке мала шляхта, було в ту епоху взірцем політичних свобод.

Вільність, рівність, незалежність — ці шляхтицькі гасла сприймались як вроджені чесноти шляхтича. Українсько-польський письменник Станіслав Оріховський писав: «Поляк завжди веселий у своєму королівстві, співає і танцює вільно, не маючи над собою жодних примусових обов'язків, бо не винен королеві, своєму вищому володареві, нічого, окрім титулу на позові, двох грошей з лану і посполитої війни. Четвертого ж над поляком немає нічого, що б псувало йому настрій у Королівстві»". Зауважимо, що слово «поля к»було синої іімом слова «шляхтич». Той факт, що українець по матері Оріховський, не чужий почуттю русинської приналежності, називає себе поляком, свідчить про політичне, громадянське значення цього слова.

Польський етнограф Ян Бистронь характеризує шляхту тих часів: «Шляхетська гордість була гідна, певна себе, не рахувалася ні з ким і ні з

Жон-П'ср Норіиеи. Шляхетські типи

чим. Шляхта була сіллю землі, була верствою, створеною для вживання інших і наказування. Народ шляхетський ототожнювався з народом польським; інші стани є чимось додатковим, чимось потрібним радше технічно, позбавленим власної рації існування. Шляхетськість не була конвенціональним поняттям; її вважали суттєвою, природженою рисою, сукупністю властивостей, які може мати одна лише шляхта. Повсюдно утримувалося переконання, яке мало дуже значний вплив на утвердження станових різниць, що шляхта походить з інших витоків, ніж селяни і міщани»". Звідси — нестримна погорда шляхтича до «хлопа», звідси й не тільки погорда до міщанина, а п праї пепня \ і искувати місто, навіть нищити його. Замойський говорив у згаданій промові про Європу: «Квітігутьтам села і міста, бо міський стан має великі права. Але оскільки ця краса приходить з кривдою піляхетської вільності, волів би я її краще не мати, ніж мати за таку ціну. Не за рукодільними виробами, не за мурами і обширними будівлями, чого нам і так не бракує, судять про