В 3 часа возвратился домой и до 9 часов утра спал сном праведника».Цікаво, що водночас із Шевченком один із кремлівських храмів відвідав Лев Толстой, який дивився на релігійне дійство іншими очима: «…Пошёл… на площадь в Кремль. Глазеющий народ. Зашёл в церковь. Хорошо. Христос Воскресе!» Тож, якщо Москва щиро захоплювалася величною і незабутньою пасхальною службою в Кремлі, люди натовпами йшли в Успенський собор, де правило службу вище духовенство, рвалися на православне видовище, на пасхальний хресний хід, прагнули саме в цей день послухати соборний дзвін, то Шевченко теж пішов, але… розчарувався! Що дратувало поета? «Света мало, звона много»1 та й хресний хід рухається в натовпі, ніби «вяземский пряник». Яке знання Шевченком тодішньої московської мови! Сучасник поета москвознавець Петро Вістенгоф згадував пряники з міста Вязьми, як типові купецькі ласощі. Вислів «вяземские пряники» увійшов до лінгвоенциклопедичного словника Володимира Єлістратова «Язык старой Москвы». Тільки знову, на жаль, без посилання на великого українського поета, який єдиний вжив його як образну й вражаючу метафору. Йшлося про пряник, від якого в роті залишається відчуття терпкості, стягування, в’язкості... Одним словом, «отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного». Враження таке, що Шевченко сприйняв великодню відправу в Кремлі не як релігійне торжество, а, скоріше, як ритуально-соціальний фарс («японську комедію»)2. До речі, запис у щоденнику по духу нагадує рядки з комедії «Сон»: І зробився Я знову незримий Та й пропхався у палати. Боже мій єдиний!! Так от де рай! Уже нащо Золотом облиті Блюдолизи... ...................... За богами — панства, панства В серебрі та златі, Мов кабани годовані Пикаті, пузаті!.. ___________________ 1 Тут згадую, що Михайло Щепкін якось сказав з іншого приводу: «Много шума, мыслей мало, чувства на капли!» 2 Докладніше див. Мельниченко В. Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві». С. 350—360.
Має рацію Іван Дзюба, який наголошує, що православ’я офіційного гатунку, яке стало казенною, насильною релігією, слухняною служкою влади, символом облудності режиму, відштовхувало Шевченка. «Самі слова “православ’я”, “православний” він уживає не як ідентифікацію своєї віри, а здебільше з негативним емоційним забарвленням — порядком саркастичної інтерпретації офіціозної фразеології». Пам’ятатимемо також, що на ставлення поета до православ’я впливало глибоке розуміння ним тієї непривабливої ролі, яку відводив церкві царизм у своїй політиці русифікації України та інших народів. Недавній царський засланець не побачив і не відчув у пишній «візантійсько-старовірській» службі справжнього Бога, того Бога, в якого глибоко вірив. Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Може, й бачить, та помага, Як і оті гори Предковічні, що политі Кровію людською!.. Душе моя убогая! Лишенько з тобою. Уп’ємося отрутою, В кризі ляжем спати, Пошлем думу аж до Бога, Його розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати??
Поетове питання здається мені чимось подібним до того, яке зустрічаємо в Шевченковому щоденнику: «І до яких пір продовжиться ця японська комедія?» Іван Дзюба зазначає: «В моральних заповідях християнства відображене загальнолюдське моральне начало, і Шевченко з нього виходить. Але йому боліла невідповідність соціальної та житейської практики панства цим моральним началам; він говорить про те, що християнство стало панству всього лиш зручним прикриттям для експлуатації народу та знущань із нього...» Отже, вихлюпнулося в той день те, що давно наболіло й нуртувало в душі — глибинне відчуття поверховості, надуманості, фальші багатьох релігійних обрядів і людських учинків у православному декорі. Насправді, віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного коду. З цією вірою було нерозривно пов’язано все Шевченкове світосприйняття: «Для человека-материалиста, которому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня». Саме тому кремлівський церковний антураж сприймався віруючим поетом, як несумісний з Євангелією. В декоративно-ляльковій, як йому здавалося, обстановці неможливо читати тексти про земне життя Ісуса Христа та його жертву в ім’я людей. Найпідліше протиріччя! Храми, каплиці, і ікони, І ставники, і мірри дим, І перед образом твоїм Неутомленниє поклони.
«Віруй! І віра врятує тебе», — це Шевченкові слова. І ще: «Милосердний Бог — моя нетлінная надія». Проте поет не ставив в один ряд Бога й богослужіння російської православної церкви, релігію та її офіційних представників. Щоб серцем відчути й зрозуміти Шевченкове неприйняття конкретних церковнослужителів, у тому числі високих, досить прочитати його вірш «Умре муж велій в власяниці» (1860), який є сатиричним відгуком на смерть митрополита петербурзького і новгородського Григорія, відомого своїми випадами проти освіти, науки, преси і т.д. У вірші, що пародіює «надгробний плач», дісталося і видавцеві реакційно-монархічного журналу «Домашняя беседа» Віктору Аскоченському1, і журналу російських слов’янофілів «Русская беседа»... Умре муж велій в власяниці. Не плачте, сироти, вдовиці, А ти, Аскоченський, восплач Воутріє на тяжкий глас. І Хомяков, Русі ревнитель, Москви, отечества любитель, О юпкоборцеві2 восплач. І вся, о Р у с с к а я б е с е д а, Во глас єдиний ісповєдуй Свої гріхи. І плач! і плач!
Іван Дзюба і Микола Жулинський наголошують: «У короткій сатирі-епіграмі Шевченко лаконічно і точно, з дивовижною проникливістю визначив деякі головні реакційні риси слов’янофільства взагалі і Хомякова зокрема: орієнтація на патріархальну, зрештою, міфічну Русь; протиставлення «православної» Москви як, мовляв, осередка «руської думки» зіпсутому Петербургові як джерелу революційних ідей; квасний, перебраний над усяку міру патріотизм; така ж надмірна ревність о православ’ї (саме тоді Хомяков вимагав «неизбежного исполнения обряда» в навчальних закладах); підміна суспільно-політичної критики абстрактним морально-релігійним каяттям...»
_____________________ 1 Колишній професор Київської духовної академії Віктор Аскоченський згадував, що тоді, коли він уперше розповів Шевченкові про журнал, поет «кожним рухом підкреслював, що він мене ледве терпить». 2 «Юпкоборцем» назвав митрополита Герцен у фейлетоні, де було висміяно протест Григорія проти малюнка жіночого плаття з візерунками у вигляді хрестиків.
«Урочного часу для розговин не встановлено»
На Великдень 23 березня Тарас Григорович прокинувся о дев’ятій ранку. «Христос воскрес!» — так починався запис у щоденнику. А далі йшли іронічні рядки: «В семействе Михайла Семеновича торжественного обряда и урочного часа для разговен не установлено. Кому когда угодно. Республика. Хуже, анархия! Еще хуже, кощунство! Отвергнуть веками освященный обычай обжираться и опиваться с восходом солнца. Это просто поругание святыни!» Справді, сім’я Щепкіних жила за звичним розпорядком дня. Михайло Семенович, як свідчив Олександр Афанасьєв, говорив: «По-моему, вся религия состоит в этих правилах: люби Бога, люби ближнего и никому не делай зла! А все прочие обряды, посты — установление случайное». В листі до синів у березні 1848 року Михайло Семенович щиро зізнавася: «…А пост вел беспорядочную жизнь, почти не жил дома». Молода актриса Малого театру Надія Медведєва згадувала про Щепкіна та його оточення: «Ведь они все в то время скоромное ели, постов не знали, а я иначе была воспитана, я постничала. Так для меня, бывало, он, как гостей своих соберёт, отдельно изготовить велит. А Кетчер увидит, что я постное ем, подойдёт: “Что ты, говорит, верхом на свекле, что ли, в царство-то небесное въехать хочешь?”» Втім, очевидці свідчать, що, траплялося, Щепкін намагався виконувати деякі церковні обряди, скажімо, говів, тобто постився й відвідував церковні служби, готуючись до сповіді та причастя. Збереглися розповіді артиста про сповіді в церкві Філіппа Митрополита, зокрема про те, як священик Другов сказав йому: «Театр, в сущности, есть школа, поучающая указанием на людские недостатки и пороки, и что, следовательно, и звание актёра почтенно». Вже згаданий Афанасьєв зазначав, що Щепкін «не только сам постится в первую и седьмую неделю великого поста, но и насильно принуждает к этому своих детей и даже сердится за отступление от обычая». В зв’язку з цим цікаво навести спогади Михайла Лентовського, який у 1863 р., будучи юнаком, жив у Щепкіна: «На страстной неделе М.С. велел мне говеть. Заметя, что я хочу этого избежать, он сам стал ходить в церковь, хотя довольно опаздывая, но увидев, что я в этом хочу ему подражать, он стал ходить в храм с первым ударом колокола и уходил из него последним, простаивая всю службу на ногах, не садясь на приносимое ему из дома кресло, чтобы тем избавить меня от соблазна…»
|
