Філософський ірраціоналізм

Його втілює сучасна філософія так званого постмодерну, представлена переважно франкомовними авторами – Дельозом, Дерріда, Фуко й ін.

По-перше, постмодерн заперечує наявність твердої ієрархії моральних цінностей, проголошуючи їхню сугубу відносність і віртуальність. Понад те, в культурі його саме цікавлять антицінності – всілякі патології та аномалії, будь то феномен божевілля, сексуальні збочення чи культурні маргіналії. Через начебто б просте посилання на те, що подібні явища раніше незаслужено ігнорувалися класичною наукою і філософією та грубо третирувалися ортодоксальними релігіями, відбувається своєрідна ціннісна реабілітація ісподнього дна людської душі та патологічних форм соціального існування. Норма й аномалія тут ніби зрівнюються; понад те – патологія навіть звеличується як щось оригінальне і нестандартне, що втілює дух справжньої людської свободи.

По-друге, постмодерн трактує істину як шкідливу й пригнічуючу нашу свободу метафізичну фікцію, тому що образи світу і види знання в головах індивідів неминуче суб'єктивні й плюралістичні. Вони повністю визначаються прийнятими правилами мовної гри, так званими «структурами дискурсу». Прагнення ж якого-небудь знання (навіть наукового і навіть логіко-математичного) претендувати на статус істинного є знак його тоталітарних претензій на владу і панування.

По-третє, метою людського буття проголошується вміння вільно й іронічно грати в різноманітні мовні конструкції (художні, наукові, окультні, філософські) в умовах абсолютного ціннісного релятивізму та пізнавального плюралізму. В результаті людське буття виявляється абсолютно безосновним і позбавленим глибини, текучим і подієвим, а тому зрештою глибоко безглуздим. У такому фрагментарному (децентрованому, за висловом ряду постмодерністів) світі все по суті стає можливим – будь-які найбільш аморальні та суб'єктивні грища. «Бог умер», – цей вирок Ф.Ніцше європейській культурі дістає в особі постмодерну своє остаточне і найбільш непривабливе втілення, так само як і фраза Ф.М.Достоєвського, що «якщо Бог умер, то все дозволено».

Цікаво, що подібний ірраціоналістичний умонастрій всупереч нібито відсутності метафізичних допущень насправді ґрунтується на трьох абсолютно некритично прийнятих метафізичних забобонах. Це:

а) теза про сугубу скінченність і смертність людини;

б) переконаність у тому, що людина – це насамперед «істота тілесно й емоційно бажаюча», а зовсім не розумна, як запевняла нас уся класична європейська наука і філософія;

в) упевненість, що думка і смисл у принципі не можуть існувати поза мовою. Щоб не бути голослівними, процитуємо слова М.Фуко, одного з найбільш значних і популярних «теоретиків» постмодерну: «Хіба смерть не є основою, на якій тільки й можливе яке-небудь пізнання?...Хіба бажання не є

тим, що завжди залишається немислимим у надрах думки? І хіба Закон-мова... не є тим, звідки виходить першооснова всякого значення...? І якщо ці Смерть, Бажання, Закон ніколи не можуть зустрітись усередині знання... то причина цього в тому, що вони позначають самі умови можливості всякого знання про людину»¹.

Теза про примат мови в бутті та самопізнанні людини є, мабуть, найбільш значимою для постмодерністів. Ми маємо тут справу з виникненням своєрідного магічного інтелігентського культу мови, з перетворенням його в нового язичеського ідола, якому несамовито поклоняються й приносяться жертви, наприклад, у формі раціональної думки або ціннісно вкоріненої свідомості. При цьому саме втрачається бачення творчого потенціалу мови й абсолютизується її репресивна функціональна модальність.

Виникає питання: «А що світоглядно ріднить три виділені вище види ірраціоналізму?» Насамперед – вузькість і суб'єктивізм мислення, коли на світ дивляться крізь вузький проріз у раковині та не бажають визнавати нічого, що лежить за межами такого «черепашкового світобачення». Ми маємо тут справу, говорячи безсмертною мовою великого Платона, з «печерною релігією», «печерною наукою» і «печерною філософією», що абсолютизують свої забобони і принижують усе, що руйнує та підриває магію одиничності та самоцінності такого «печерного образу» світу і людини.

Боротьба з ірраціоналізмом у всіх його іпостасях можлива лише у випадку відкритого та взаємоповажного діалогу позараціональних і раціональних видів досвіду при їхньому спільному протистоянні ірраціоналістичним настановам сучасної свідомості. Позараціональні форми досвіду ми розглянемо в межах наступної теми, а тут звернемося до аналізу основних видів раціонального знання.

 

 

4. ВИДИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПІЗНАННЯ

 

Раціональне пізнання ми будемо тлумачити гранично широко, як пізнання істотних властивостей і зв'язків реальності, що лежать за межами чуттєво-перцептивного та емоційно-афективного досвіду. Це сфера діяльності мислення в найширшому розумінні цього слова, тобто дару осмислення предметності будь-якого роду. Завдяки мисленню можливе істинне у-свідомлення <со-знание> багатьох індивідуальних пізнаючих свідомостей, так само як і усвідомлення людиною свого власного єства. У найбільш загальному вигляді можна виділити два різновиди раціонального пізнання: ціннісно-гуманітарне і логіко-поняттєве, що відповідають різним сферам діяльності верхньої «половини поля» нашої свідомості.