Умови позбавлення власності, визначені пунктом 1 статті 1 Першого Протоколу.

Поняття «майна» у першій частині статті 1 Протоколу № 1 має автономнее значення, яке не обмежується володінням фізичним майном, а є незалежним від офіційної класифікації у національному праві.

Право громадянина на власність як важливий атрибут правової держави і демократичного суспільства закріплено в Конституції України, у якій установлено форми власності (статті 13, 41, 142 та 143 Конституції України), закріплено рівність усіх суб’єктів права власності (статті 1 та 13 Конституції України), гарантії права власності та обов’язки власників (статті 13 і 41 Конституції України). Крім того, стаття 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, передбаченому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їхньої вартості.

Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їхньої вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Так само вимога про те, що будь-яке вилучення чи позбавлення власності має здійснюватися в інтересах «суспільства», напряму згадане у другій нормі статті 1 Першого протоколу Конвенції. Третя норма цієї статті також згадує «загальні» інтереси. А отже, будь-яка форма втручання в право власності, незалежно від того, яка норма поширюється на неї, має відповідати вимогам про наявність законної мети – інтересів суспільства.

 

Право на освіту: стаття 2 Першого Протоколу.

Ст. 2 Право на освіту

Нікому не може бути відмовлено у праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань.

Складається з трьох взаємопов’язаних елементів. У першому реченні статті передбачається, що держава не може нікому відмовити в праві на освіту. Це означає, що держава не може втручатись у здійснення особою її права на освіту, наприклад, перешкоджаючи особі скористатися можливостями для одержання освіти, що їх надає держава. У другому реченні статті вміщені два інші елементи права на освіту. По-перше, державі надаються повноваження щодо визначення характеру і обсягу участі держави в освіті та навчанні. В цілому це означає, що держава не має ніяких зобов’язань надавати певні можливості щодо отримання освіти чи гарантувати кожному можливість отримати ту освіту, яку він забажає. І по-друге, в цій фразі вміщено гарантію права батьків на повагу їхніх переконань, коли йдеться про освіту їхніх дітей.

Поняття «освіти» багатокомпонентний процес, під час якого у будь-якому суспільстві дорослі намагаються передати свої переконання, культуру та інші цінності молоді, у той час як навчання чи викладання спрямовані передовсім на передачу знань та на інтелектуальний розвиток.

Суд розглянув суть поняття «світоглядні переконання батьків»: такі переконання, які заслуговують на повагу в «демократичному суспільстві»... і не суперечать поняттю людської гідності. Крім того, вони не повинні суперечити основному праву дитини на освіту, яке є домінуючим в першому реченні статті 2 Суд дав характеристику відповідальності, яку покладено на державу у цьому питанні:

· повинна слідкувати за тим, щоб інформація та знання, які містяться в шкільних програмах, подавалися в об’єктивному, критичному та плюралістичному вигляді. Державі забороняється нав’язувати навчання, котре може розглядатись як таке, що суперечить релігійним і світоглядним переконанням батьків. Це є та межа, за яку не можна заступати.