Вичерпання усіх внутрішньодержавних засобів правового захисту як одна з умов прийнятності заяви.

Перш за все, необхідно, щоб заявник вичерпав всі внутрішньодержавні засоби захисту свого права. І Суд, і Комісія неодноразово зверталися до тлумачення цієї норми Конвенції, оскільки, незважаючи на видиму ясність, тут виникало немало спорів.

Державі не може бути відмовлено у можливості використати всі наявні у неї правові засоби для відновлення порушеного права. Це загальне правило, що стосується звернення у міжнародні органи з захисту прав людини: з точки зору міжнародного права саме на державі в першу чергу лежить обов’язок дотримання норм з прав людини. Тому і потрібно вимагати усунення порушення спочатку саме від держави. В тому випадку, коли держава не здатна зробити це з будь-яких причин, можливе втручання міжнародних органів, що мають відповідні повноваження. Тут вже застосовується інший міжнародно-правовий принцип: права людини не належать до області виключної внутрішньої компетенції держави. Часто для такого втручання міжнародних органів з захисту прав людини необхідна попередня згода держави. Європейський суд з прав людини якраз і є таким органом, юрисдикція якого повинна бути визнана державою.

Україна, ратифікуючи Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод, повністю визнала "юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції". Тим самим Україна визнала право осіб (фізичних і юридичних), що знаходяться під її юрисдикцією, звертатися до Європейського суду з прав людини, у відповідності до процедури, передбаченої Конвенцією. Однак визнання юрисдикції Європейського суду з прав людини не означає і не може означати виникнення якихось змін в системі судоустрою України. Європейський суд з прав людини не стає частиною національної судової системи - він залишається самостійним і незалежним міжнародним судовим органом, а національні суди не стають частиною міжнародної судової системи з захисту прав людини. Таким чином, у заявника виникає можливість шукати захисту права в двох абсолютно незалежних судових системах, однак в суворій послідовності - спочатку в національній, а потім в міжнародній.

Для України судовими органами, до яких можна звернутися за захистом прав і свобод людини, є перш за все суди загальної юрисдикції. Крім того, у відповідності до Закону України "Про Конституційний Суд України" з письмовим клопотанням "до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи" можуть звертатися "...громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи".

Неабияким є питання про те, чи були насправді вичерпані всі засоби правового захисту. Справа, в цьому випадку, стосується судових інстанцій.

Практика Європейської Комісії говорить про те, що заявник повинен вичерпати всі доступні для нього судові установи в державі. В Україні судовими установами, доступними для звернення до них індивіда, є суди загальної юрисдикції, очолювані Верховним Судом України. Юридичні особи для захисту деяких прав можуть звертатися в арбітражні суди.

Характеристика шестимісячного строку з дати винесення національними органами кінцевого рішення у справі як одна з умов прийнятності заяви.

Скарга може бути прийнятою до розгляду Судом, якщо з дня прийняття останнього рішення національними органами в даній справі пройшло не більше ніж шість місяців (ч.1 ст.35 Конвенції).

Дане правило жорстко пов’язане з питанням про вичерпання всіх національних засобів захисту, оскільки термін в шість місяців починає відлік саме з моменту вичерпання таких засобів. Як і питання про вичерпання всіх національних засобів захисту, правило шести місяців залежить від особливостей національного процесуального законодавства.