І. Кант – родоначальник німецького ідеалізму.

Саме до ідей І. Кантнайчастіше звертається філософська думка XX століття. Питання, поставлені ним, були такі глибокі та нетривіальні, що з пошуків відповідей на них виросла вся сучасна філософія, такі різні напрями, як позитивізм, феноменологія, екзистенціалізм. Творчість Канта прийнято поділяти на два етапи – докритичний та критичний.

У «докритичний період» Кант публікує свою блискучу роботу «Загальна природна історія і теорія неба» (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення сонячної системи дією протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами. Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна тощо. Кант стверджував, що народження нових світів та руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу. Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка.

Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ рухливий, змінний, суперечливий.

«Критичний період»у творчому розвитку Канта починається з 70-х рр. Основні роботи критичного періоду – «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності судження» (1790). Всупереч традиційним поглядам на пізнання у філософії Нового часу, Кант дійшов висновку, що знання неоднорідне, є різні об’єкти пізнання, яким відповідають різні типи пізнавальної діяльності, що не зводяться як на один до одного. Окрім того, є духовні здібності, що не зводяться до пізнання, а саме пізнання не є пасивним відбитком природи або простим спогляданням вроджених ідей. («Коперіканський переворот»).

Кант знаходить «третій шлях» у суперечці раціоналізму та емпіризму, розуму і відчуттів. Насамперед, Кант розрізняє незалежний від наших відчуттів і мислення світ «речей у собі». Для теоретичного пізнання світ «речей у собі» закритий. Проте існує світ феноменів, явищ – світ тілесних речей, мислимих розумом. Людська здатність пізнання феноменів безмежна, вважає І. Кант. Згідно його концепції в нашому знанні завжди присутні апріорні й апостеріорні елементи. Апріорне (від лат. а priori – з попереднього) знання, що передує досвіду і незалежне від нього. Апріорне знання не можна ототожнювати з природженими ідеями, оскільки воно не існує саме собою, а лише «оформлює» чуттєвість. Крім того, саме поняття «природженості» вже припускає джерело виникнення апріорного знання, що виводить нас за межі феноменів, мимовільно обертає до «речей у собі». Апостеріорне (від лат. а posteriori – з наступного) знання – знання, що є результатом досвіду. Проте апостеріорне знання також не існує в чистому вигляді. Світ явищ, феноменів – не хаос, він впорядкований за допомогою загальних і необхідних форм тілесного споглядання і категорій розуму.

Теоретичне, «чисте» природознавство ґрунтується на розумі. Розум – це здатність оперувати поняттями. Поняття є продуктом синтезу даних досвіду і категорій. Категорії – це ніби схеми мислення, це апріорний зміст поняття, який незалежний від досвіду.

Практичний розум – це основа волі, він говорить людині про необхідність дії незалежно від можливих наслідків цієї дії. Суб’єкт практичного розуму (етичної свідомості) навмисно вимикає себе з ланцюжка причинно-обумовлених дій, він може діяти в умовах повної пізнавальної невизначеності. Для нього справжньою реальністю виявляється його безсмертна душа, Бог, свобода. Практичний розум автономний, це радикальна позиція Канта. Всі філософи до Канта намагалися вивести моральність з природи або показати її обумовленість Божою волею. Кант, навпаки, вважає, що сама ідея Бога набуває для людини безумовності завдяки практичному розуму.

Етичний імператив – це імператив категоричний, він примушує людину діяти не дивлячись ні на що, ні на які умови. Його слід відрізняти від імперативів гіпотетичних, що припускають обумовленість вчинку метою. Гіпотетичний імператив може виступати у формі правила вміння (в тому випадку, якщо мета ясна і потрібні хороші правила для її досягнення) або порад розсудливості (якщо мета, наприклад, як щастя, невизначена і хитка). Практичний розум існує незалежно від філософії. Проте за допомогою філософії практичний розум може краще реалізовувати себе, наділений умінням відділяти гіпотетичні імперативи від категоричних, обов’язок – від бажання. Етичний закон – категоричний імператив Канта – не містить конкретних розпоряджень, він апелює до автономного суб’єкта, тому нічого не нав’язує йому, він говорить лише про необхідність відноситися до себе і до себе подібних як до суб’єктів вільної волі: «Поступай так, щоб максима твоєї волі могла завжди стати принципом загального законодавства». Кант формує категоричний імператив дещо по-іншому: стався до людства в своїй особі і в особі іншого тільки як до мети, але ніколи – як до засобу.