Проблема наукового методу.

 

Класична європейська філософія – це розвиток філософського мислення від Бекона і Декарта до Гегеля і Фейєрбаха, тобто з XVII ст. До середини XIX ст. Періодом Нового часу (XVII ст.) розпочинається класична філософія, її основними представниками є Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль та інші.

Наприкінці XVII-XVIII ст. в Європі поширюється просвітницький ідейний рух. Філософія епохи Просвітництва XVIII ст. представлена іменами Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбаха, Ж. Ламетрі, К. Гельвеція, І. Гердера, Г. Лесінга та інших. Вершиною розвитку європейської класики стає німецька класична філософія другої половини XVIII – першої половини XIX ст. (Е. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах).

Термін «класичний» застосовують, як правило, до явищ, які стали вершиною у культурному розвитку, бездоганним зразком і особливо помітним внеском до скарбниці людської культури. У такому значенні європейську філософію XVII-XIX ст. можна назвати класичною. Її зразковість полягає у тому, що саме вона зумовила стиль європейського мислення – раціональний, логічно упорядкований, побудований на чітко визначеній системі понять. Філософія цього періоду стала взірцем високої філософської культури, своєрідним ідеалом філософського мислення. Вона значним чином вплинула на духовну атмосферу Європи, на соціально-політичний і культурний розвиток європейської цивілізації.

Європейська класична філософія виникає у період утвердження буржуазного суспільства та його цінностей на противагу цінностям феодального суспільства. То був час буржуазних революцій в Європі (в Англії, Нідерландах, Франції), коли руйнувалися всі застарілі форми суспільного життя, пов’язані з епохою феодалізму. Це визначило надзвичайну критичну спрямованість класичної філософії, її боротьбу з усім, що некритично сприймалося лише на віру. З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, державного порядку, розуміння природи тощо. Навіть сам людський розум стає предметом критичного дослідження, предметом аналізу його можливостей у пізнанні дійсності.

Критична діяльність класичної філософії повинна була сприяти перетворенню природи і суспільних відносин в інтересах прогресивного розвитку людства. Історичний прогрес нерозривно пов’язувався з розвитком науки, авторитет якої для класичної філософії був безперечним. Наука і проблема пізнання (гносеологія, логіка, методологія) утворюють ядро всієї філософської проблематики класичної філософії.

Боротьба з догматичним мисленням як мисленням некритичним, рутинним потребувала від філософії аналізу і перевірки власних вихідних принципів і тверджень. Потрібно було осмислити сам розум пізнання, визначити його можливості в осягненні істини, вирішити питання про достовірність і обґрунтованість знання. Тому проблематика всієї класичної філософії XVII-XIX ст. була центрована навколо гносеологічних, теоретико-пізнавальних проблем. І тільки через прояснення своїх пізнавальних можливостей класична філософія приступала до вирішення інших – онтологічних, антропологічних, етичних, соціальних та інших проблем.

Ідейним джерелом класичної філософіїстали, передусім, антична філософія і християнське вчення. Від античної філософії європейська класика успадкувала вихідні принципи раціоналізму як впевненості в силу і всемогутність людського розуму, а християнство дало європейській культурі систему абсолютних, загальнолюдських цінностей та ідеалів. Відстоювання ідеалів істини, добра, краси, справедливості стало ознакою класичної культури в цілому. Вплинув на класичну філософію і ренесансний ідеал сильної та яскравої особистості, активного діяча, людини-творця.

Таким чином, основними рисами, що притаманні філософії Нового часу є:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики.

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження.

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу.

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права.

6. Ідеї виховання, освіти, просвітництва у суспільному розвитку.

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.