Морфологічний рівень1. Збереження окремого типу відмінювання (IV відміна) іменників середнього роду, наприклад: теля, курча, порося, ім’я (порівняйте родовий відмінок теляти, курчати, поросяти, імені). 2. Збереження давніх закінчень –ою, ею іменників (І відміна) у формі орудного відмінка однини, наприклад: рукою, петлею, душею, біржею (порівняйте у російській мові рукой, петлей, душой, биржей). 3. Закінчення давального відмінка однини –ові, -еві (-єві) іменників чоловічого роду, наприклад: батькові, синові, лікареві, Сергієві. 4. Повні стягнені форми якісних прикметників жіночого, середнього роду та множини, наприклад: висока, високе, високі (порівняйте у російській мові высокая, высокое, высокие). 5. Збереження форм інфінітива на –ти дієслів, наприклад: писати, читати, підвищувати (порівняйте у російській мові писать, читать, повышать). 6. Наявність складної форми майбутнього часу дієслів, наприклад: зустрічатиму, писатиму, підраховуватиму). 7. Чергування приголосних г, к, х – з, ц, с у відмінкових формах іменників, наприклад: книга, рука, свекруха – книзі, руці, свекрусі. Отже, українська мова – самостійна слов’янська мова, що має давнє походження, свої особливості на фонетичному, морфологічному рівнях, а також на рівні лексики, фразеології та правопису. Історія розвитку української мови – це довготривалий, складний процес, який віддзеркалює історію її народу-носія, є неодмінною умовою розуміння глибинних змін, що відбуваються в мові, можливістю усвідомити цінність та самобутність мови. Традиційно вважали, що українська мова походить із давньоруської як мови спільної для трьох братніх народів (українського, російського та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських діалектів. Найважливіші фонетичні, лексичні та граматичні особливості української мови почали зароджуватися та розвиватися ще з ХІІ ст. У XIV-XVI ст. вона вже склалася у своїй фонетичній системі, граматичній будові, словниковому складі як окрема слов’янська мова – мова української народності, а в подальшому історичному розвиткові – мова української нації. Прихильники теорії самостійного розвитку української мови (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Півторак, В. Німчук, В. Русанівський та ін.) гостро критикували теорію російського мовознавця О. Шахматова про походження української мови зі спільноруської прамови. За теорією Ю. Шевельова, у розвитку української мови слід виділяти чотири періоди від часу розпаду праслов’янської мови: 1) протоукраїнська мова (VII-IX ст.); 2) староукраїнська (XI-XIV ст.); 3) середньо українська (кінця XIV – початку XVIII ст.); 4) нова українська мова. Кожен із періодів мав свої особливості – мова невпинно розвивалася, набувала нових ознак, розширювала чи звужувала сфери вживання, змінювала свій статус, зазнавала утисків, заборон, насильницької асиміляції, знову відроджувалася й сьогодні сягає найбільших державних висот.
|
