Предмет і завдання дидактики

Сучасна дидактика – найсуттєвіший, найфундаментальніший розділ педагогіки, зокрема професійної. Не зважаючи нововведення, часові нашару­вання, в основі своїй вона залишається класичною.

Термін „дидактика” (від грецьк. didaktikos – повчальний, didasko – той, хто навчається) означає теорію навчання й освіти. Уперше це поняття з’явилося в XVII ст. у наукових трактатах німецьких педагогів В.Ратке (1571–1635) та Й.Штурма (1507–1589), які під дидактикою вбачали мистецтво навчати й освічувати.

Дидактика – частина педагогіки, яка розробляє теорію освіти, навчання й виховання; вона науково обґрунтовує зміст освіти, досліджує закономірності, принципи, методи й організаційні форми навчання [17, 88].

Свого часу видатний чеський просвітитель, педагог-гуманіст Я. Коменсь­кий (1592–1670) у праці „Велика дидактика” (1633) сформулював основні принципи й правила „універсального мистецтва навчати всіх усьому”, вперше обґрунтував класно-урочну систему навчання. Книгу переклали латинською мовою, яка тоді була міжнародною, а отже, доступною для педагогів.

Педагогіка відокремилася від філософії і стала окремою наукою. Теорія великого дидакта пережила століття, і якби на його творах не стояли дати, їх можна було б вважати сучасними педагогічними напрацюваннями.

Я.Коменський розробив структуру класно-урочної системи – принципи природності освіти, поділу учнів одного віку на класи, шкільного часу – на роки, чверті, канікули, встановив термін щоденних занять – 45 хвилин і перерви – 10-20 хвилин; предметну систему викладання з певними програмами й підручниками, екзамени наприкінці року з переведенням до наступного класу, залишенням на другий, повторний курс. Він обґрунтував ідею навчання дітей рідною мовою, розробив концепцію професіоналізму вчителів, критерії педа­гогічної майстерності.

Помітний внесок в історію педагогіки зробили не лише філософи-просвітителі XVIII–ХІХ ст., а й педагоги. У той час поширеними були теорії формального та матеріального виховання й освіти.

Автором теорії формального навчання був німецький філософ і педагог Й.Гербарт (1776–1841). Засобом розвитку особистості, на його думку, було вивчення тих предметів, які вдосконалюють пам’ять (давньогрецька, грецька, латинська мови), оскільки решта предметів базується на запам’ятовуванні. Цю теорію було покладено в основу класичної гімназійної освіти в Росії та Україні.

Теорію матеріальної освіти розробив англійський філософ Г.Спенсер (1820–1903). Його система була зорієнтована на підготовку правлячої еліти, чиновництва, інтелігенції і користувалася великою популярністю. Дидактичні основи цієї теорії ґрунтувалися на п’яти видах людської діяльності: самозбереженні, здобуванні засобів до життя, народженні й вихованні нащадків, виконанні соціальних функцій та організації дозвілля, відпочинку. Він уважав, що потребу в освіті доцільно задовольняти вивченням таких пред­метів, як логіка, математика, соціологія, психологія, економіка, біологія, хімія, фізика, геологія, мови і літератури, двох іноземних мов. Г.Спенсер відкидав усе непотрібне, різко виступав проти розумового перевантаження дитини.

У другій половині XIX ст. в Європі вирізняється постать німецького педагога-демократа Ф.Дістерверга (1790–1866). Він виступав проти станових і національних обмежень в освіті, національної ворожнечі й місцевої обмеже­ності, пропагував народну школу, прогресивну педагогіку, очолював спілку прогресивних учителів. Головним у навчанні вважав розвиток мислення, уваги, пам’яті, водночас підкреслюючи, що розвиток цих здібностей у дітей нерозривно пов’язаний із засвоєнням самого матеріалу. Він – автор багатьох підручників, зокрема відомої праці „Дороговказ до освіти німецьких учителів”.

Американський філософ, психолог і педагог Дж. Дьюї (1859–1952) на основі філософсько-педагогічного інструменталізму заснував педагогічну течію – педоцентризм. За його участі в Чикаго відкрили експериментальну школу-лабораторію, де традиційні навчальні плани й методи навчання було замінено ігровою й трудовою діяльністю, яка ґрунтувалася на інтересах, потребах та особистому досвіді дітей. Його наукова праця „Моє педагогічне кредо” вважається базовою для системи інтерактивного навчання.

В „Українському педагогічному словнику” зазначено, що педоцентризм (від грецьк., лат. – реdoсеntrum – педагогічне осереддя, центр) – навчання без програм, широка дитяча і вчительська самодіяльність. Це один із напрямів у педагогіці, згідно з яким дитина має самостійно розв’язувати проблеми, що виникають в її практичній діяльності. Ідеї педоцентризму – значна частина педагогічної системи Ж.-Ж.Руссо, О.Декролі (Бельгія), А.Ферр’єра (Швейца­рія), Р.Кунізе (Франція) та ін. [17, 256].

Серед українських дидактів назвемо передусім засновника вітчизняної наукової педагогіки К.Ушинського (1824–1871). Тривалий час він жив у Києві, викладав у багатьох навчальних закладах, вніс чимало цінного в розвиток педагогічної думки. К.Ушинський – автор підручників „Рідне слово”, „Дитячий світ”, наукових праць „Людина як предмет виховання”, „Питання про душу” та ін., де йшлося про моральні якості вчителя.

О.Духнович (1803–1865) – відомий педагог Західної України. Жив на Закарпатті, брав активну участь у культурно-просвітницькій діяльності. Відомими стали його праці „Книжица читальная для начинающих”, „Краткий землепис для молодых русинов”, „Народная педагогика”, „Сокращенная граматика письменного русского языка” та ін. За його участі було відкрито понад 70 початкових шкіл для навчання дітей із народу.

Відомий педагог Б.Грінченко (1863–1910) викладав у школах українську мову, видав „Словарь украинского языка” в 4 томах (1905–1907), а також „Українську граматику до науки читання й писання” (1907).

Відомий український психолог Л.Виготський (1896–1934) запропонував культурно-історичну теорію, що обґрунтувала дидактику і виховну систему в період її становлення в Радянському Союзі в 30-х рр. ХХ ст. Велику увагу він надавав розвитку практичної дидактики.

Видатний український педагог та гуманіст В.Сухомлинський (1918–1970) – розвинув ідею всебічного розвитку особистості, розумового виховання людини в процесі навчання і практичної діяльності.

Серед знаних теоретиків-дидактиків 60–80-х рр. ХХ ст. необхідно виділи­ти А.Алексюка, А.Арсеньєва, Ю.Бабанського, С.Гончаренка, М.Данило­ва, Л.Занкова, В.Онищука, М.Скаткіна, М.Ярмаченка та ін., а також вчителів-новаторів та експериментаторів Ш.Амонашвілі, С.Лисенкову, Є.Ільїна, В.Шаталова, М.Щетиніна та ін.

Основними категоріями дидактики є викладання, навчання (процес навчання), освіта, знання, вміння та навички. Чимало вчених серед категорій цієї науки називають також компоненти навчального процесу: мету, зміст, методи, прийоми, засоби, форми і види навчання, педагогічні технології та моделі навчання.

З дидактикою пов’язана діяльність учителя (викладача), яку називають викладанням. За „Українським педагогічним словником”, викладання полягає у постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових знань, організації спостережень, лабораторних і практичних занять, у спрямуванні діяльності учнів у засвоєнні, закріпленні та застосуванні знань, у перевірці якості вмінь і навичок [17, 52]. Викладання здійснюють учителі загальноосвіт­ніх шкіл, викладачі професійно-технічних та вищих навчальних закладів; воно вважається одним із найшляхетніших мистецтв, завдяки якому викладач-педагог формує людські душі. Оскільки в дидактиці, крім викладання, є дві основні категорії – процес навчання й освіта, насамперед потрібно з’ясувати значення цих понять.

Процес навчання – взаємодія того, хто навчає (вчителя), і того, хто навчається (учня), у засвоєнні й передачі знань, формуванні вмінь і навичок, розвитку розуму й пам’яті, здібностей та кваліфікації. У кожному навчальному закладі цей процес має специфічні особливості й організовується відповідно до типу, профілю, форми і системи навчання.

Освіта – це процес і результат навчання, сума знань у гуманітарному, технічному, науково-природничому циклах (загальна освіта); це й здобуття кваліфікації або професії (професійно-технічна та вища освіта). Освіта – багато в чому духовне обличчя людини, яке складається під впливом моральних і духовних цінностей, що є надбанням її культурного середовища, а також процес виховання, самовиховання, формування особистості.

Нині вживаються терміни „демократичне навчання”, „демократична освіта”, які посідають помітне місце в дидактиці. Рівень активності – головний фактор демократичності у процесі одержання освіти, оскільки він також перетворює об’єкт педагогічної діяльності на суб’єкт взаємодії вчителя й учня, суб’єкт самовдосконалення та самореалізації.

Дидактика як наука вивчає, аналізує, узагальнює закономірності, принципи і результати навчання й освіти, визначає методи, організаційні види, форми, які забезпечують реалізацію поставленої мети і завдань. Завдяки цьому вона виконує дві основні функції: теоретичну (діагностичну й прогностичну) та практичну (нормативну, інструментальну).

Отже, предметом дидактики у широкому й вузькому сенсі є процес викладання й навчання, методи, прийоми, засоби, форми, види і результати навчально-пізнавальної діяльності.

Завдання сучасної дидактики – створення відповідного навчального (освітнього) середовища, здатного забезпечити умови для здобуття освіти, надання можливості кожній особистості реалізувати свої нахили, потреби та здібності; формування творчої, освіченої, всебічно розвиненої особистості, конкурентоспроможної в нових економічних умовах.