Українізація війська

 

“В цей самий час солдатом Іваном Ковалем був закладений в полку український осередок під назвою ”Холодний Яр”, метою якого було поширення серед солдат Україно­знавства”. В добу корніловщини до цієї організації вступив й штабс-капітан Григорій Яковенко.

Згодом нелегальна українська організація була виявлена. Всіх її членів — за наказом командира 15 дивізії полк.Мєжковского — було заарештовано. Але внаслідок провалу виступу генерала Корнілова, Яковенко та інші члени організації були звільнені з-під варти.

Оскільки в 418 полку, де служив Яковенко, солдати в масі своїй були українцями, то організація “Холодний Яр” запропонувала замість Виконкому обрати Полкову Раду. Її очолив Григорій Яковенко.

У серпні 1917 р., як голова полкової Ради, він поїхав на Перший З’їзд українських військовиків Південно-Західного фронту, де був обраний членом Ради Південно-Західного фронту.

В полк вже не повернувся, залишився у Бердичеві, де розмістився керівний осідок Фронтової Ради. Тут Яковенко став членом партії есерів. Незабаром його — у якості скарбника — обрали членом Президії Фронтової Ради.

“Метою Фронтової Ради було об’єднати всіх офіцерів і солдат українців у військове об’єднання з метою взяти під охорону залізницю і військове майно”, — згадував Яковенко. Залізницю треба було захистити від руйнації, а майно — від грабунку.

“Всі були переконані, що демобілізація фронту пройде неспокійно, залишить по собі велику руїну, особливо в Україні, де в той час було розформовано п’ять армій”.

Щоб виконати свою місію, Фронтова Рада почала перекидати на вузлові станції українські частини.

Згодом замість Головнокомандуючого ген.Володченка призначено ген.Стогова. Фронтова Рада доручила чотирьом офіцерам офіційно стежити за його роботою. Серед цих “комісарів” був і Яковенко.

Врешті російського генерала Стогова було зміщено. На його місце призначили, за висловом Яковенка, “свою людину” — Кудрю, який наказав будь-що зберегти кінний склад і майно трьох армій, які входили до складу Південно-Західного фронту.

Тим часом з Києва до Житомира перебралася Центральна Рада, яка відступала під натиском Красної армії. Разом з урядом Яковенко відступив на захід. В Сарнах зустрілися з передовими частинами німецької армії, яка прийшла в Україну згідно з Брест-Литовською мирною угодою.

Повернулися до Житомира. Міністр Жуківський призначив Яковенка особливим уповноваженим з демобілізації 7-го району, до якого входило шість повітів Київської губернії.

У зв’язку з цим призначенням в другій половині лютого (чи на початку березня) 1918 р. Яковенко прибув до Черкас і розпочав роботу.

До гетьманського перевороту поставився негативно і вирішив скласти з себе повноваження. Але деякий час — до налагодження гетьманської адміністрації — продовжував числитися уповноваженим з демобілізації. Скориставшись своєю посадою, під час протинімецького повстання на Звенигородщині та Таращанщині передав Шинкарю2)22 вагони зі зброєю та набоями, які стояли на станції Шпола.

Гетьманська адміністрація розпочала слідство стосовно зникнення цих вагонів. Побоюючись арешту, Яковенко змушений був тікати на Полтавщину.

Дістався до рідного села. Після довгої розлуки зустрівся з рідними, товаришами. На його глибоке розчарування чи не всі друзі дитинства виявилися комуністами.

Після перевороту, який вчинила Директорія, Яковенко з’явився на офіцерський мобілізаційний пункт у Прилуках, але оскільки місто зайняв збільшовичений загін Ковтуна, вирішив їхати до Києва.

Від Кудрі отримав призначення в Таврійську губернію уповноваженим з демобілізації. Виїхав з Києва на початку січня 1919 року, але в дорозі (в районі ст.Синельникової) потяг був зупинений махнівцями. З труднощами Яковенко дістався Катеринослава, дав телеграму Кудрі, що виконувати обов’язки в Таврійській губернії неможливо, ос­кільки там немає влади Директорії. Отримав відповідь — теж телеграмою: обійняти посаду уповноваженого в Єлисавет­граді, куди й прибув 2 лютого 1919 року.