ДО ПИТАННЯ № 1. „Значущість для мистецтва і літератури сміху і всього, що з ним пов'язане, важко переоцінити

„Значущість для мистецтва і літератури сміху і всього, що з ним пов'язане, важко переоцінити. Сміх як межа свідомості і поведінки людини, по-перше, є втіленням життєрадісності, душевної веселості, життєвих сил і енергії і при цьому – невід'ємною ланкою доброзичливого спілкування. І по-друге, сміх – це форма неприйняття і осуду людьми того, що їх оточує, насмішка над чимось, безпосередньо-емоційне збагнення певних суперечностей, що нерідко пояснюється відчуженням людини від того, що нею сприймається. В цьому аспекті сміх пов'язаний з комічним ( від др.-гр. „комос” – сільське свято)” [33, с.49]. Комічне протистоїть трагічному, викликає сміх.

Перші спроби теоретичного обґрунтування комічного знаходимо ще у творах Платона та Арістотеля. Перший лише злегка торкється відповідної проблеми, проте другий приділяє їй досить уваги. Аристотель не розмежовує поняття „смішного” та „комічного”, він визначає смішне як щось відразне, удаване, помилкове і, водночас, безболісне та не шкідливе.

За Арістотелем суть комічного – протиріччя.

Без сумніву, невідповідність між нормою, тим, як повинно бути, і дійсністю, тим, як є насправді, між тим, чим людина хоче здаватися, і тим, чим вона є насправді тощо є сміховинним. Смішним є також все, що застаріло (не відповідає вимогам сучасності).

„Арістотелевська концепція комічного мала величезний вплив на всю подальшу теорію сміху. Найвизначніші теорії сміху з'явилися набагато пізніше античності, лише в Новий час (XVII-XVIII ст.), хоча інтерес до сміху, особливо до дотепності, різко зростає в епоху Відродження. Але лише, починаючи з Канта і романтиків XIX століття, теорія комічного одержує серйозну філософську розробку» [25, с. 21].

І. Кант* („Критичні можливості судження”) стверджує, що в основі смішного (термін „комічне” філософ не використовує) – щось недолуге, безглузде.

Ф. Шеллінг * вважає, що джерело комічного – „перевертання”, зміна певної ситуації на парадоксально їй протилежну. Наприклад, коли жадібному випадає бути марнотратцем, боягузу – хоробрим, чоловік та дружина міняються ролями тощо. Отже, концепція Шеллінга генетично пов’язана із аристотелевською.

Трактування комічного та смішного як феноменів, в основі яких – протиріччя з законами розуму знаходимо також у В.Г. Белінського.

Г.В.Ф. Гегель розмежовує комічне та смішне: перше існує у сфері мистецтва, друге – у реальній дійсності. Те, що викликає сміх у житті і те, що є кумедним у художньому творі – різні речі. Якщо смішним може бути будь-який об'єкт незалежно від його значущості, вже через суперечність між його сутнісною природою і формами вияву останньої, то комічним він може бути лише якщо він є нікчемним за самою своєю природою» [25, с. 36].

А. Шопенгауер * протиставляє смішне істині та „розміщує” його у сфері людських ілюзій.

А. Бергсон* („Сміх”) здійснює спробу створення цілісної картини комічного, не відділяючи його від смішного. Філософ визначає основні джерела комічного: невдале наслідування швидкоплинного життя (наприклад, відставання від моди), прояв фізичного, яке бере верх над духовним (лектор, який чіхає у найбільш патетичному місці промови), миттєве перетворення особистості у річ (Санчо Панса, якого підкидають, як м’ячик) [25, с. 44].

Теорію про невідповідність як джерело комічного розвиває також німецький естетик та психолог Теодор Ліппс („Комічне та гумор”): „Комічним є те, що намагається бути великим і визначним, що приймає зовнішній вигляд великого, щоб потім раптово обернутися на ніщо” [цит|. за 25, с. 47].

У працях Н. Гартмана знаходимо протиставлення піднесеного комічному, при цьому для останнього притаманні не одні лише недоліки, але й, знову ж таки, претензія здаватись чимось значимим, величним (тобто, невідповідність).

Отже, незважаючи на те, що для кожної культурної епохи, нації характерне своє уявлення про комічне, думка про протиріччя як основне його джерело червоною ниткою проходить через століття.