Проблема безробіття

З формуванням ринку праці, зміною трудових відносин в усіх областях Лісостепу, як і у цілому по Україні, прискореними темпами зростає безробіття на селі (табл. 1), яке має багато форм вияву: вимушене, приховане, повне, структурне, технологічне, циклічне, часткове тощо. Тому можна стверджувати, що реальний стан щодо безробіття значно гірший, ніж офіційно зареєстрований. Поряд із офіційним існує нерегламентований ринок робочої сили, який не фіксується статистичними органами й не регулюється державою. Це підриває мотивацію праці в громадському секторі виробництва, не забезпечує соціального захисту залучених до нього селян і сприяє приховуванню доходів, що утруднює, а часто робить неможливими організований розподіл, розміщення трудових ресурсів, їх ефективне використання.

 

 

Основними причинами безробіття на селі, на які вказують більшість опитаних нами, є: кризове становище усіх галузей суспільного виробництва, реформування сільського господарства, розвиток нових форм власності та господарювання, занепад соціальної сфери, зниження престижності праці й перехід працівників в інші сфери діяльності, зокрема у сферу прихованої, неформальної зайнятості на “чорному” ринку праці.

Більшість (77,9%) сільських безробітних у разі гарантії надання роботи за спеціальністю хотіла б переселитися в межах своєї області. На переселення у сусідні області при гарантії надання роботи за спеціальністю було орієнтовано 13%, у більш віддалені області – 9,1% опитаних. Традиційно більша схильність сільського населення порівняно з населенням міст до переселення в межах вужчого ареалу знайшла своє підтвердження у планах на переселення безробітних за умови гарантії надання роботи за спеціальністю: в складі сільських безробітних із позитивною установкою на переселення в іншу місцевість у межах України при гарантії надання роботи за спеціальністю частки бажаючих переселитися до сусідніх і більш віддалених областей були меншими (в 1,42 і 1,56 разах) від відповідних показників аналізованої структури міських безробітних.

В іншу сільську місцевість із метою створення індивідуального (фермерського) господарства переселилося б 24,4% сільських безробітних. Ще більшою (29%) у складі безробітних села була частка тих, хто не визначився з планами переселення в іншу сільську місцевість для створення індивідуального (фермерського) господарства. Орієнтація міських безробітних на переселення в село з метою створення індивідуального (фермерського) господарства була нижчою, ніж прагнення до переїзду безробітних сільської місцевості. Незважаючи на такі відмінності, орієнтацію безробітних міських поселень на переселення в село для створення індивідуального (фермерського) господарства оцінювати як низьку не можна. Більшість (71,4%) сільських безробітних із позитивною установкою на переселення в іншу місцевість із метою створення індивідуального (фермерського) господарства бажала переселитися у межах свого району, 12,9 – в інші райони своєї області, 7,1% – у сусідні області.

Працювати за кордон хотіло б виїхати 56,7% сільських безробітних, із них 38,5% – на довготривалий (декілька років) термін, 8,2% безробітних села з планами виїзду на роботу за кордон не визначилися. Орієнтованість безробітних села на працю за кордоном значно вища, ніж безробітних міст. Питома вага осіб із позитивною установкою на роботу за кордоном у складі безробітних сільської місцевості була більшою від відповідного показника структури безробітних міських поселень на 17,7%, із невиробленою установкою – на 24,4%. Правда, частка бажаючих виїхати на довготривалий строк за кордон в складі сільських безробітних із позитивною установкою на роботу за кордоном була меншою (на 16,4%) ніж у міських безробітних. Із загальної кількості сільських безробітних з позитивною установкою на працю за кордоном 67,2% не робили спроб її (установки) реалізації, 20,3% робили такі спроби неінтенсивно і лише 12,5% робили такі спроби інтенсивно. Істотних відмінностей у реалізації позитивної установки на працю за кордоном безробітних сільських і міських поселень не виявлено.

Позитивна установка сільських безробітних на працю за кордоном зумовлена, як і слід було очікувати, труднощами знайти роботу в Україні взагалі й за спеціальністю зокрема. На ці чинники позитивної установки на працю за кордоном вказало відповідно 25,2 і 24,3%. Усе ж бажання виїхати на роботу за кордон у зв’язку з більшими заробітками виявили і безробітні. Саме цей фактор позитивної установки на працю за кордоном назвали 43,5% безробітних села. Оскільки потреба в працевлаштуванні на селі відчувається не так гостро, як у місті, й реалізація її на селі може бути дещо відтягнутою в часі, труднощі знайти роботу в Україні як визначник позитивної установки на працю за кордоном називалися безробітними села рідше, ніж міста. Центрально- і західноєвропейськими мовами володіли лише 28,5% безробітних сільської місцевості; у міських безробітних питома вага тих, хто володіє центрально- та західноєвропейськими мовами, була значно більшою – 38,6%. Реально оцінюючи свої можливості переважна більшість (59,6%) сільських безробітних з позитивною установкою на працю за кордоном хотіли б виїхати до сусідніх із Закарпаттям країн Центральної Європи (Угорщина, Словаччина, Чехія (остання хоч і не межує із Закарпаттям, але в результаті входження до колишньої Чехословаччини продовжує розглядатися як сусідня країна), Польща); у цій групі сільських безробітних домінували орієнтації на виїзди на роботу до Угорщини. Німеччину як бажану країну прикладання праці, реально оцінюючи свої можливості, назвали 17,3% сільських безробітних з позитивною установкою на працю за кордоном, США і Канаду – 13,5, Росію – 7,7%.

Працевлаштування не можна розглядати як єдиний або домінуючий фактор розв’язання проблеми безробіття на селі. Це усвідомлюють і самі безробітні. При наявності можливості вибору тільки 38,2% безробітних вибрали б працю по найму; 23,7% хотіли б займатися власною справою, індивідуальною трудовою діяльністю. Досить великими серед безробітних були частки тих, хто бажав би вести особисте підсобне господарство (13%), не працювати в суспільному секторі економіки взагалі, займатися домогосподарством (сім’єю) – 4,6%. Порівняно з міськими сільські безробітні при наявності можливості вибору більше орієнтувалися на ведення особистого підсобного господарства (в 1,69 раза); частки тих, хто хотів би займатися власною справою, індивідуальною трудовою діяльністю, домогосподарством (сім’єю), не працювати взагалі, в структурі сільських безробітних були меншими, ніж у структурі безробітних міських поселень (відповідно в 1,38 і 1,32 раза). Більшість (59,1%) тих, хто віддає перевагу роботі по найму, хотіли б працювати на державному підприємстві, в установі, організації. На роботу в приватних підприємствах було орієнтовано 32,3% (акціонерних товариствах тощо – 8,6%) тих, хто віддав перевагу роботі по найму. Орієнтація на роботу в державному секторі економіки у сільських безробітних була значно вищою, ніж у міських.

Серед реальних напрямів розширення прикладання праці на селі вагомість створення нових робочих місць була більшою (для всіх – на 66,4%, осіб, які потребують соціального захисту і не здатних на рівних конкурувати на ринку праці, – на 11%); створення сприятливих умов для самозайнятості назвали 22,6% опитаних. Порівняно з містами на селі значущість створення нових робочих місць була більшою: частка тих, хто віддав перевагу серед напрямів розширення прикладання праці новим робочим місцям, для всіх на селі була більшою, ніж у містах, на 13,7%, новим робочим місцям для осіб, які потребують соціального захисту і не здатних на рівних конкурувати на ринку праці, – на 17%.

Майже чотири п’ятих (79,4%) опитаних сільських безробітних поліпшення їхнього матеріального та морального становища, розв’язання проблеми безробіття в цілому вбачають у розширенні сфери прикладання праці в поліпшенні місця проживання. На частку тих, хто поліпшення матеріального і морального становища безробітних, розв’язання проблеми безробіття у цілому пов’язує з організацією громадських робіт, припадало 13,4%, із переселенням в райони з вільними робочими місцями – 5,2, із професійною підготовкою та перепідготовкою – 3%. Порівняно з містом на селі вагомість такого напряму поліпшення матеріального та морального становища безробітних, розв’язання проблеми безробіття в цілому, як професійна підготовка та перепідготовка, була значно (в 2,66 раза) меншою.

Можливості свого району в розв’язанні проблеми безробіття та інших негативів на ринку праці сільські безробітні оцінюють низько: як дуже малі їх оцінили 45,3%, малі – 42,2, великі – 7,8, дуже великі – 4,7. Оцінки можливостей свого району в розв’язанні проблеми безробіття та інших негативів на ринку праці у сільських безробітних порівняно з міськими були значно нижчими. Так, частка тих, хто оцінив їх як дуже малі, в складі сільських безробітних була на 41,1% більшою від відповідного показника структури міських безробітних. У міських безробітних порівняно з сільськими більшою була як частка тих, хто оцінив можливості свого району в розв’язанні проблеми безробіття та інших негативів на ринку праці як великі й дуже великі (на 89,6%), так і тих, хто оцінив їх як малі (на 4,7%).

У цілому для ринку робочої сили в аграрному секторі економіки України характерні нераціональна, стихійно сформована висока зайнятість населення, особливо жінок і молоді; деформованість її структури та низька соціальна спрямованість; наявність неофіційного (прихованого) безробіття, звуження ємності ринку праці й зменшення можливості забезпечення роботою працівників за сільськогосподарським фахом.

Оптимізація соціально-демографічної ситуації у сільських регіонах лісостепової зони, як і в цілому по Україні, потребує комплексних заходів, серед яких закріплення молоді на селі є чи не найпріоритетнішим кроком. Досягти цього можна різними шляхами, зокрема одержанням учнями виробничих спеціальностей уже в процесі здобуття ними загальної середньої освіти. При визначені переліку таких спеціальностей важливо враховувати потреби певних аграрних підприємств у працівниках наймасовіших професій (водії сільськогосподарської техніки, будівельники, спеціалісти у сфері обслуговування та ін.).

Розвиток фермерства й оренди повинен сприяти відродженню значної кількості спорожнілих і напівспорожнілих населених пунктів, “поглинанню” значної кількості незайнятого населення. З іншого боку, одним із першочергових соціально-економічних завдань демографічної політики є створення комплексу умов для “безболісного переливу” робочої сили з аграрної в неаграрну сферу, із суспільного в індивідуальний сектор, від однієї структури зайнятості до іншої. Визнати важливим і необхідним при цьому врахування як об’єктивних потреб та можливостей сучасного ринку праці, так і намірів сільських безробітних.

Забезпечення продуктивнішого використання трудових, матеріально-технічних, природних ресурсів сільських регіонів і сфери АПК потребує здійснення комплексу соціально-економічних, організаційних, нормативно-правових та інших заходів. Зокрема, позитивний результат могла б дати програма зайнятості сільського населення, що передбачала б збереження і стабілізацію зайнятості працюючих, особливо кваліфікованих кадрів, при зміні власника, приватизації, банкрутстві сільськогосподарських підприємств, зміни їхньої спеціалізації, а також працевлаштування безробітних. Перспективним є створення на селі додаткових робочих місць, насамперед для молоді, у підсобних господарствах, переробних підприємствах, соціальній сфері, підтримка молодіжного підприємництва і фермерства, розвиток ринкової інфраструктури, передусім щодо маркетингової, заготівельно-збутової діяльності, інформаційного обслуговування виробників сільськогосподарської продукції. Бажано б у трудовому та податковому законодавстві чітко віднести до категорії зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю громадян, що не працюють за наймом на підприємствах, в організаціях, установах із статусом юридичної особи, а мають власну землю й ведуть господарську діяльність в аграрній сфері, сплачують податки та обов’язкові платежі. При наданні статусу безробітного у ролі критерію для селян повинен виступати не розмір земельної ділянки, а доходи, які одержують із неї, розміри і тривалість сплати внесків у фонд зайнятості. Сучасне становище сільських регіонів потребує посилення регулятивної функції держави щодо соціального розвитку села, яка б передбачала суттєве коригування всієї аграрної політики у бік підтримки вітчизняних сільськогосподарських виробників і збільшення державного фінансування соціальних програм у сільській місцевості. Забезпечити сприятливу цінову й соціально-економічну політику, яка б ліквідувала диспаритет цін на промислову та сільськогосподарську продукцію, створила умови на підвищення платоспроможного попиту населення. І в основі всіх цих заходів необхідно тримати людину, визначаючи її здатність посідати певне місце в екосистемах й підпорядковуватися дії певних екологічних правил та законів, включення людини у функціональні зв’язки речовинного, енергетичного, інформаційного та іншого ґатунків. Такий підхід уможливлює побудову загальної моделі розвитку сучасного українського села як цілісності (антропогенезу), що виникла і реалізує себе в біосфері.