Світовий порядок

 

Засадовою стосовно осмислення світу давніми індоєвропейцями була їх міфологія. На відміну від легенд, казок та іншого фольклору міфологія характеризується такими головними ознаками:

1) міфи є історичними оповідями, тобто сприймаються як правда, як знання про те, що було в минулому насправді;

2) міфи формулюють зразки і норми поведінки для тих, хто в них вірить;

3) міфи виконуються разом з ритуалами, відтак учасники ритуальних дійств переживають міф щоразу як повторення тих подій, про які в ньому розповідається.

Міф є священна, сакральна історія, тобто він розповідає про сакральні події і не вимагає ні підтверджень, ні пояснень — навпаки, все пояснюється через міф і «підтверджується», якщо збігається з міфом. Норми поведінки, — як заборони, табу, так і вказівки, прескрипції, теж сприймаються як священні, недотримання їх може мати надприродні катастрофічні наслідки. Через участь у ритуальних дійствах люди ніби входять знову в той час, про який розповідає міф; це — сакральний позаісторичний час, головна особливість міфологічного світогляду, властива всім народам. Входячи в сакральний час, люди міфологічної культури немовби випадають з реальної історії в «позачасся».

Міфологічна історія — це завжди історія творіння із хаосу порядку, /14/ космосу (у давніх греків kosmos означало не «Всесвіт», як зараз, а «порядок у Всесвіті»). Певному порядку (в «Ведах» r(i)ta, в давньоіранському arta)підпорядковані і рухи світил, і зміни пір року, і відносини між богами, і відносини між людьми. Принципи, на яких ґрунтується порядок, проявляються в особливій значущості сакральних чисел — 2, 3, 4, 7, 12. Світ немовби підпорядковується ритмам, пов’язаним із цими числами.

Найпростішою, найбільш природною видається класифікація за бінарним принципом, принципом «так» і «ні». Ця класифікація відповідає, очевидно, природним властивостям людини, людського мислення, має вона також і соціальне підґрунтя. Надзвичайно важливе значення в архаїчних суспільствах мала заборона інцесту — одруження безпосередніх родичів (батько — дочка, мати — син, брат — сестра). Як показує аналіз термінології спорідненості та сімейних стосунків давніх індоєвропейців, вони користувались термінами, властивими системі так званого крос-кузенного шлюбу. При цій системі вважалось обов’язковим брати жінок з одного певного роду. Якщо в цей рід також віддавали заміж своїх дівчат, всі були одружені на кузинах — двоюрідних сестрах. Два таких роди становили пару, пов’язану шлюбними зобов’язаннями. Цей період зберігся у пам’яті легендами про двох царів, звідси численні парні образи індоєвропейської міфології і тема близнюків, яка зокрема включала брата й сестру, інцест між ними та покарання богів (перший гріх і початок історичного часу).

З точки зору шлюбних союзів клас «своїх» чітко окреслювався тією групою, до якої належав Едо (Я) і з якої

заборонялося брати жінок для уникнення інцесту. Клас, до якого належала моя мати і з якого Едо мав брати жінок, був уже класом «чужого» (точніше кажучи, «освоєним чужим»). Пізніше, коли система обов’язкових адрес для «шлюбних контрактів» зникла, «освоєння» чужого людського світу відбувалось шляхом двох ритуально значущих процедур: спільної трапези та обміну жінками. Таким чином, світ чужого означувався як «жіночий» світ, світ свого — як «чоловічий» світ, що не означає нижчого рангу жінки.

В індоєвропейських мовах зберігаються відбитки давніх уявлень про «свій», «вільний» світ: від кореня leudh — «рости» — грецьке eleutheros і латинське liber — «вільний», наше люди, а від кореня sue — свій, suus, звідки також етноніми «сабіни», «шваби», «шведи» тощо, терміни «свекор» (в давнину глава громади «своїх», собь, відособлений член якої називався «особа»; того ж кореня і значення — грецьке idiotes).

Серед бінарних опозицій, збережених нащадками давніх індоєвропейців у сьогоднішніх мовах, важливе місце посідає опозиція правого і лівого. «Правий» означає водночас і «прямий», і «правильний». Характерно, що для «лівого» спільна назва в індоєвропейських мовах не збереглася. Це пояснюється частим накладанням табу на згадування небезпечного і ворожого імені «неправильного світу», світу хаосу і безладдя.

Мовчання — такий же ритуальний спосіб комунікації, як і говоріння. Аналогом мовчання є прикриття тіла одягом. Одяг прикриває частини тіла, табуйовані для погляду чужого; відповідно накладається табу на слова, які називають ці частини тіла. /15/ Це нам залишилось і до сьогодні: повне знищення табуювання попри його умовність означало б ліквідацію норм, суспільного порядку.

Світ «свого», світ порядку протистоїть світові «чужого» так само, як культура — натурі, освоєне і опрацьоване — дикому. Універсальним символом дикого і природного є сире, культурного і освоєного — варене і вогонь (пізніше — золото, гроші).

До фундаментальних належать також класифікації на потрійному принципі. Найпростіший приклад — виділення у світі не тільки опозиції «верх — низ», а й опозиції «верх — середина — низ». Це — більш складний поділ, бо в «середину» ми нібито вставляємо себе, Едо, і дивимося уже на себе як на один з предметів цього світу. Іншими словами, класифікація на «три» пов’язана вже з самосвідомістю.

Згідно з гіпотезою Жоржа Дюмезіля, потрійна класифікація Космосу найбільш характерна для індоєвропейського світу. Дюмезіль посилався передовсім на результати аналізу індоєвропейської міфології. І хоча принцип виділення трьох головних функцій як богів, так і соціальних груп — жрецької, владно-військової та «продуктивної» (скотарсько-землеробської) — знайшов підтримку і підтвердження, ідея трьох головних класів індоєвропейського суспільства залишається сумнівною.

Справа, очевидно, в тому, що концепція трьох головних соціальних функцій сама належала до індоєвропейської міфології, а не виражала чітких соціальних реалій. Суспільство могло членуватися на різні соціальні групи, але сприймалося це в дусі ідеології «світового дерева».

Поділ Космосу на три частини або ототожнення світу з деревом, у якому виділяються верх (крона), середина (стовбур) і низ (корені), є універсальним для всього людського суспільства. Рівнозначними універсальними образами упорядкованого на три частини світу є гора і стовп.

Класифікація світу на три частини — відповідно до поділу на верх, середину і низ — на індоєвропейському матеріалі простежується, зокрема, на класифікації тваринного світу. До «верхнього» світу належать птахи, до «середнього» — ссавці: вовки, ведмеді, леопарди, леви, вепри, олені тощо, до «нижнього» — змії, водяні тварини, комахи. Тварини «середнього світу» бувають ритуально близькі і ритуально віддалені від людини. Ритуально близькими були вовки, ведмеді; найбільшу близькість до ведмедів спостерігаємо в германо-балто-слов’янському колі. Близькість означала наявність ритуалів перетворення на вовка чи ведмедя, супроводжуваних одяганням у їхні шкури. З вовком асоціювались особливо люті дружини воїнів, що входили під час битви в надзвичайний шал, навіть не відчуваючи болю (у германців цей стан асоціювався також з ведмедем). Слід зазначити, що назва ведмедя часто табуювалась (в слов’янських мовах внаслідок табу збереглася описова назва «той, що любить мед», у германських описова назва від кольору «брунатний»). Окрема градація існувала для свійських тварин. Тут найближчим до людини був кінь (а також осел). Далі йшли за ступенем близькості корова (бик), вівця, козел. Ритуально чужими були собака, свиня, кішка.

Птахи — тварини «верхнього світу» — позначалися словом від /16/ кореня hwej, що означало, з одного боку, «повітря», «вітер», «верхній світ взагалі», з іншого боку — «орел» як господар «верхнього світу». Важливе культове значення мали водоплаваючі птахи, які не тільки в індоєвропейському, а й в усьому євразійському світі символізували зв’язок нижнього світу з верхнім. Загальноіндоєвропейською є назва gans «дикий гусак»; від кореня el-/ol- із загальним значенням «водяний птах» давньоєвропейські діалекти утворили слова для позначення лебедя. Ми зустрічаємо в фольклорі мотив перетворення жінки на лебедя та на гуску, а також участі водоплаваючих птахів у творенні світу.

«Нижній світ» стійко символізується образом змія. Слід також звернути увагу на особливу міфологічну роль миші, пов’язану з мотивом сліпоти, та жаби, назва якої часто табуйована (в германо-балто-слов’янському регіоні слова, споріднені зі словом «жаба», є описовим евфемізмом).

Існує й упорядкування світу за чотирма координатами. Це передусім стосується чотирьох сторін простору. Якщо чотири сторони, «вітри на чотири сторони», квадрат символізують безконечність чи небо, то ритуальний круг — конечну землю, упорядкування світу, замикання «свого» і в ідділ ення його від «чужого». У Римі і в давній Індії однаково вважалось, що чотирикутні в плані храми, орієнтовані за частинами світу, є олтарями або храмами Неба, а круглі — олтарями чи храмами Землі. Число 4 пов’язане з культом грозового і воєнного бога: четвер — день Юпітера (фр. jeudi),бога-громовика (нім. Donnestag, у нас Іллів день). Рік ділився на три частини, але під впливом просторового поділу з’являєтьсяі поділ на чотири сезони. Є спостереження, згідно з якими для кочових та напівкочових народів, у тому числі індоєвропейських, більш характерне упорядкування світу в чотирьох (горизонтальних) координатах, для землеробських — у трьох, тобто горизонталь характерна для мандрівних скотарів, вертикаль — для землеробів.

Ритуальна значимість чисел 7 і 12 пов’язана зі значимістю констант світового порядку: 7 — сума, 12 — добуток чисел 3 і 4. Обидва числа символізують цілісність світу. Вже в індоєвропейську епоху вони пов’язані з сонячним та місячним календарем і семиденним тижнем. Сімка пов’язана з поєднанням трійки і четвірки як повна сукупність просторових координат — верх, середина, низ, вперед, назад, ліворуч, праворуч.