Слов’янська проблема

Проблема полягає в тому, що безперечно слов’янські археологічні культури датуються не раніше, ніж V ст. н. е. Далі вглиб віків спадковість археологічних пам’яток залишається під знаком питання. Окремі згадки давніх авторів можуть стосуватися слов’ян під іншими іменами, і всі ці розрізнені відомості не вкладаються в одне ціле.

Тут можливі два різних підходи. Один з них — окреслити географічний регіон, який сьогодні заселяють слов’яни, і шукати своїх предків саме на цій території. Можна вважати північних сусідів скіфів, згадуваних античними авторами, — неврів, гелонів, будинів, — праслов’янами просто тому, що хто б інший тоді міг там жити? Приблизно цим шляхом пішов видатний археолог і історик культури Б. О. Рибаков. В усі посібники стародавньої історії нашого краю, які виходили в радянський час, до «нашої історії» включалось все, що з палеоліту знайдено на сучасній території розселення українців, росіян, білорусів.

Інший метод вимагає ретроспективної реконструкції минулого, тобто руху назад в історію від явно слов’янських археологічних культур, пошуку відповідностей з культурами-попередниками.

Найбільш узгоджена з результатами історико-лінгвістичних досліджень ретроспективна концепція В. В. Сєдова. Проте і в цій концепції є слабкі місця. Хоча одна з археологічних культур кінця I тис. до н. е., так звана культура підклошевих поховань на території Польщі, нібито підходить для праслов’янської, проте її наступницею на цій території є так звана пшеворська культура, явно неслов’янського типу, радше германського. Доводиться говорити про «внесок» слов’ян у напевно чужу культуру або покладати сподівання на більш точні археологічні спостереження, які б дозволили розрізнити всередині або під вуаллю пшеворської культури якісь варіанти.

Коротше кажучи, археологічні матеріали на сьогодні інтерпретуються на етнокультурному рівні дуже погано, немає безсумнівних доказів етнічної приналежності тих чи інших археологічних пам’яток в /12/ періоди, що передували V ст. н. е. Це не дозволяє окреслити не лише маршрути праслов’ян, а й загальні риси їх матеріальної і духовної культури.

Різні дані дозволили ще на початку століття видатному чеському славісту Л. Нідерле твердити, що первісна територія слов’ян має знаходитись десь між течіями Вісли і Дніпра, південніше Прип’яті. Ця гіпотеза загалом підтверджується, але слов’янської проблеми не розв’язує, оскільки окреслена Нідерле територія надто велика для виникнення праслов’янської спільноти. Щоб поширитись на велику територію, потрібен час лінгвістичних та інших культурних змін. Отже, не знімається питання — на сході чи на заході окресленої Нідерле території знаходяться витоки слов’янства. Розселились слов’яни з Дніпра на Віслу чи, навпаки, з Вісли на Дніпро? Більш аргументованою є гіпотеза про розселення слов’ян з заходу на схід.

Загальну картину етногенези слов’ян більш упевнено дозволяє відтворити мовознавство. /13/

Праслов’янська мова як система формується тільки в кінці I тис. до н. е. Лінгвісти припускали, що спочатку існувала єдина балто-слов’янська мовна спільність. Проте подальші дослідження показали, що розпад балтських мов на східні і західні стався раніше формування праслов’янської мовної системи. Аж до другої половини І тис. н. е. балтомовні народи були дуже численними і заселяли величезні простори Східної Європи; різні балтські етноси залишили дніпро-двинську, верхньоокську, юхновську, милорадську культури та культуру штрихованої кераміки, що відповідають летто-литовським етносам, а також західно-балтські поморську культуру та культуру пруських курганів.

Західні балти — галінди (літописна «голядь»), судава (літописні «ятвяги»), пруси — в мовному відношенні ближчі до слов’ян, ніж східні; ця близькість пояснюється тривалим сусідством і взаємодією, а не спільністю походження. Отже, праслов’яни повинні були жити десь по сусідству з західними балтами.

З кінця I тис. до н. е. до III — IV ст. н. е. відбуваються різкі зміни в праслов’янській мовній системі: еволюціонує її граматичний лад, глибоко змінюється фонетична система — відбувається палаталізація приголосних (з’являються «нь» і «н», «ть» і «т» тощо), усуваються деякі дифтонги, відпадають приголосні в кінці слів і так далі. Праслов’янська мова дедалі більше диференціюється на окремі діалекти. А з V ст. н. е. розвиток праслов’янської мови вступає в новий етап у зв’язку з початком ери великого переселення слов’янських народів.