Інтегративні медичні системи

Третю групу становлять інтегративні медичні системи. Вони є плюралістичними й поєднують у собі різні медичні традиції.

(1) Індійська й китайська моделі. При британському колоніальному пануванні в Індії успішно розвивалися національні медичні традиції: Аюрведа, Сідхі й Унані. Британська
космополітична система була прийнята пізніше, після отримання країною незалежності. З кінця 1940-х років індійський національний уряд став активно розвивати лікарняну медицину, у тому числі мережу сільських диспансерів. Старі коледжі, де готували фахівців з Аюрведи, стали зазнавати труднощів з набором учнів. Стала розвиватися й гомеопатія, що своїми теоретичними джерелами була пов'язана з ісламом. Її зростання було відзначено у Бенгалії. Інші менш систематизовані системи цілительства стали розвиватися маргінальним способом, без фінансової підтримки уряду, за рахунок добродійності, на фестивалях й у храмах. Майже всі вони розвиваються на релігійній основі. Системи, подібні індійської, широко поширені в Азії. Китайська модель розвивалася після війни в умовах політичного панування марксизму. Тут традиційна медицина була визнана й інтегрована в державну лікарняну медицину. «Босі лікарі» стали допоміжним медичним персоналом. У державних лікарнях стали розвиватися припікання, голковколювання й траволікування. У період китайської культурної революції 1960-х років незалежність традиційної медицини була згорнута, а асоціації цілителів закриті. Пізніше пріоритети знову змінилися. Сьогодні, у світлі нової демографічної політики, що заохочує народження тільки однієї дитини в родині, люди, що живуть у селі, отримали можливість користуватися послугами кваліфікованих міських гінекологів і педіатрів. Колишні повитухи й «босі лікарі» тим самим були витиснуті. Індійська й китайська медичні моделі являють випадок інкорпорування народних цілителів у сучасні лікарняні комплекси. Народні медичні практики тут спираються на стародавні медичні тексти, що користуються визнанням у суспільстві, і ці практики перебувають під контролем державної бюрократії.

(2) Медичні моделі країн третього світу. У всіх інших незахідних суспільствах сьогодні склалися інтегративні медичні системи, між якими є досить несуттєві розходження. Жодна з медичних професій тут не досягла монополії. Причинами цього є й недавнє колоніальне минуле, і дефіцит економічних ресурсів. Основними характеристиками цієї моделі є: (1) Порівняльна слабкість і погане фінансування госпітальної медицини, що зосереджена переважно в містах, а медичний персонал (національні й іноземні лікарі) навчався за різними стандартами в різних країнах. (2) Держава не здатна поки запропонувати альтернативу цій системі. (3) У населення існує високий попит на послуги народних цілителів - костоправів, повитух, цирюльників, хірургів. (4) На ринку ліків є різнорідний потік препаратів, імпортованих із усього світу, але часто без назв і без інструкцій. (5) Населення часто розсіяне по території, у зв’язку з чим державна лікарняна медицина не здатна здійснювати повномасштабний контроль за його здоров'ям, а рівень захворюваності й смертності серед населення вкрай високий. У більшості випадків не існує законів проти медичної недбалості, а споживчі права населення погано захищені. У цей час цілителі й ті, хто надає ліки й медичні послуги, прагнуть до визнання з боку держави. Триває суперечка про шарлатанство й шахрайство з боку цілителів. У цьому контексті традиційні цілителі, що надихаються національними міністерствами охорони здоров'я й Всесвітньою Організацією Здоров'я (ВОЗ), прагнуть організуватися в професійні асоціації й інтегруватися в якості допоміжного медичного персоналу в систему госпітальної медицини.

Моделі поведінки в системі „лікар - пацієнт”

Заслуга вивчення взаємин між лікарем і пацієнтом як соціальної системи належить Т. Парсонсу.В основі його рольової теорії (1951-1958) аналізувалися: парадигма непрацездатності; парадигма девіації, що розглядалась із позиції психоаналізу, та ідея про соціальний контроль. Взаємовідносини лікар/пацієнт як соціальна система з певними правами й обов'язками являють собою мікромодель соціального інституту охорони здоров'я, що гарантує охорону суспільної цінності - здоров'я. Взаємодію в даній системі Т.Парсонс розглядав не тільки із соціологічної, але й з економічної точки зору, як обмін між виробником та споживачем.

Норми і стандарти задоволення потреби в здоров'ї виробляються не лише на теоретичному рівні, але й повсякденною практикою людською життя, їх акумулятором є народна медицина.

Важливим регулятором взаємодії людини і суспільства з природою здоров'я та його забезпечення, особливо на сучасному етапі суспільного розвитку, є правові засади реалізації цієї потреби.

Оскільки сфера медичної діяльності торкається найвищої суспільної цінності життя людини, то важливим елементом соціального контролю в цій сфері є мораль. Моральні норми та стандарти в цьому аспекті не обмежуються лише медичною етикою та деонтологією, а обов'язково включають принципи ставлення людини до свого здоров'я та життя. Здоров'я кожної людини є результатом взаємодії природних задатків, особливостей індивідуальної діяльності та конкретних умов соціально-історичного розвитку. Тобто здоров'я - це не лише те, що людина отримує від природи і суспільства, але й наслідок діяльності особистості. А тому підтримка і зміцнення здоров'я є не лише правом кожного члена суспільства, а її моральним обов'язком. А отже норми і стандарти повинні регулювати взаємини "медичні працівники - пацієнти", а не лише діяльність медичних працівників.

Перша модель – патерналістична, має авторитарний характер. Суб'єктом лікувально-діагностичного процесу с лікар. Пацієнт -лише його об'єкт. Цей тип взаємин був колись переважаючим.

Другий тип взаємин походить, з того, що медичні послуги - це товар, як будь-які інші послуги. В інструментальній моделі яскраво виявляється комерційний характер цих відносин. Тут на противагу першій моделі відбувається обмін рольовими функціями. Пацієнт - головний суб'єкт такої взаємодії. За певні кошти він вимагає надання йому послуг, необхідність яких пацієнт визначає сам.

Негативний бік такого типу відносин в можливості значної долі некомпетентного втручання з боку пацієнта, що може призвести до небажаних і незадовільних наслідків для його ж здоров'я. Крім того, це спричиняє привалювання в діяльності лікаря економічних інтересів над професійними. А це несе небезпеку для пацієнта, оскільки зростає можливість пропозиції послуг не лише не потрібних, а й шкідливих для людей.

Контрактуалістична модель - це тип рівноправних, елітарних відносин в системі "лікар - пацієнт". В основі лікувально-діагностичного процесу певна домовленість, свого роду контракт, що спирається на певні принципи. Насамперед такі:

а. Важливі рішення є прерогативою пацієнта.

б. Лікар має надавати хворому всю необхідну для прийняття рішення інформацію.

в. Лікар повинен обмежуватись лише спеціальними медичними судженнями.

г. Лікар не зобов'язаний починати лікування, якщо вимоги пацієнта суперечать його професійним принципам.

Викладені принципи виступають як система поінформованої згоди. що дозволяє пацієнту самому визначити ступінь ризику, на який він іде заради покращення здоров'я.

Як лікар, так і пацієнт є в цій моделі активними суб'єктами лікувально-діагностичного процесу. Така модель добре працює в суспільстві, домінуючим принципом якого є індивідуалізм.

Остання модель може розглядатися як певний еталон взаємодії в системі "лікар - пацієнт". "Доброчесні взаємини” – це ідеальний тип стосунків, що вимагають більше ніж формальне виконання контракту. Ця модель багато в чому спирається на принцип попередньої. Але все ж таки статус лікаря і пацієнта як суб'єктів лікувально-діагностичного процесу значно різниться. Це зумовлено тим, що для лікаря його роль в цьому процесі є професійною. А отже, саме йому повинна бути притаманна більш активна позиція.

 

ЛЕКЦІЯ №5