Зовнішня культура оратора.

Можна виділити три рівні ораторської майстерності:

§ володіння матеріалом («що говорити»): грамотність та культура мови, словниковий запас, композиція виступу;

§ володіння собою («як говорити»): природність поведінки оратора, техніка мовлення (дикція, темп, інтонація, голос), контакт з аудиторією;

§ образ оратора («хто говорить»): одяг, положення, вираз обличчя (міміка), жестикуляція.

Перший рівень ми розглядали на попередніх лекціях. Тому сьогодні розглянемо два наступні рівні та їх складові.

Володіння собою («як говорити»).

Публічна промова – це володіння інформацією, яку ми повинні повідомити. Тому ораторові важливо знати про критерії, за якими його оцінює аудиторія: невимушеність, природність поведінки, техніка мовлення, і контакт з аудиторією.

Невимушеність поведінки оратора – це його розкутість, доброзичливість, розмовний стиль спілкування, уміння відірватися від конспекту, не говорити офіційним тоном, невимушена постава. Неприродна поведінка, штучна відразу відчувається аудиторією, налаштовує її проти оратора. Це зажатість, відсутність жестикуляції чи навпаки черезмірна рухливість, зайва активність, відсутність відчуття аудиторії (лектор сам по собі, аудиторія – сама по собі), похмурий вигляд оратора.

Техніка мовлення. М. Сперанський «… Хто має справу з людьми, той повинен мислити добе, але говорити ще краще».

Коли ми чуємо про когось захопливі відгуки: Як легко він говорить! – знаємо, це дань високій техніці.На побутовому рівні хорошу техніку мовлення характеризують так: це коли добре чути і все зрозуміло. Розглянемо головні компоненти техніки мовлення.

Дикція (від лат. «промовляння») – це вимова звуків. Дикція дуже важлива для ораторів, телеведучих, акторів, співаків. Дикцію можна порівняти з почерком людини, людину з поганим почерком не зрозуміє адресат, а людина з поганою дикцією буде спонукати слухачів або перепитувати інформацію, або «пропускати» її.

Існує багато спеціальних вправ, які формують чітку дикцію (промовляння в різному темпі скоромовок, спеціальна техніка дихання. Кожен оратор повинен пам’ятати закон «Говорити потрібно не так, як нам зручно говорити, а так, як слухачу зручно слухати» і працювати над своєю дикцією (вправи).

Із дикцією тісно пов’язане поняття «фонаційне дихання». Узагалі дихання поділяють на фізіологічне (звичайне дихання людини) та фонаційне (озвучене мовленням чи співом дихання, що характеризується коротким, але глибоким вдихом і більш тривалим, тобто уповільненим, видихом). Досягти ораторської майстерності можна лише копіткою працею, передусім, над фонаційним диханням, яке справедливо вважають основою і джерелом енергії звукотворення.

Темп. Хороша дикція пов’язана з темпом. Темп (від лат. «час») – це швидкість нашого мовлення, той час, за який ми промовляємо наш текст. Нормальний темп – 120 слів за хвилину (1 сторінка комп. тексту з інтервалом - 1,5, повинна читатися 2-2,5 хвилини). Можуть спостерігатися дві крайності щодо темпу мовлення: занадто швидкий темп, або уповільнений. Такі крайнощі стомлюють і нервують аудиторію. Промовцю важливо уміти змінювати темп: якщо потрібно щось підкреслити, виділити, зробити акцент, темп слід уповільнити, якщо промова проголошується з підйомом, внутрішнім пафосом, темп слід прискорити.

Інтонація – (від лат. «голосно промовляти) – допомагає усвідомити, розпізнати зміст. Одне і те ж речення, вимовлене з різною інтонацією, набуває різного смислу. Наприклад:

1) В и поїдете на південь восени? (Ви чи не Ви?)

2) Ви поїдете на південь восени? (на південь чи на північ?)

3) Ви поїдете на південь восени? (восени чи влітку?)

За допомогою інтонації виражаються основні комунікативні значення: ствердження, запитання, оклик, спонукання(розповідні інтонації, питальні, спонукальні, роздумів, вагань, оцінювання, ствердження). Часто інтонації, з якою вимовлена фраза, довіряють більше ніж словам, тобто прямому значенню фрази. І це є унікальне явище. Наприклад:

1) Дитина: – Мама! Я піду в кіно!

Мати: – Іди! Іди! (зміст: "Можеш іти, але наслідки будуть погані!" – погроза)

2) Викладач в аудиторії:

– Так, я бачу всі готові здавати контрольну работу, всі розмовляють один з одним… (зміст: "Якщо ви розмовляєте, я зберу контрольні работи" – попередження)

Оратор повинен володіти інтонацією: робити логічні акценти, підвищувати чи понижувати тон, робити необхідні паузи (дихальні, логічні, психологічні).

Дихальні – паузи, які використовуються, щоб набрати дихання.

Логічні – відтворюють структуру тексту (у першу чергу розділові знаки).

Психологічні – (використовуються оратором для того, щоб звернути увагу слухачів чи підготувати їх до якогось важливого моменту.

Ораторські – пауза перед початком виступу.

Інтонація тісно пов’язана з власне голосовими характеристиками.

Голос має для оратора велике значення. Це індивідуальна характеристика людини, така ж унікальна, як відбитки пальців.

Голос має багато акустичних характеристик. Оратор повинен уміти володіти своїм голосом: говорити достатнього голосно для того, щоб його було добре чути; змінювати силу голосу (голосно-тихо) для створення особливого ефекту мовлення; піклуватися, щоб голос був приємним (не крикливим, не захриплим, без кашлю тощо).

Михайло Сперанський: «Щасливий той, кому природа дарувала гучний, сильний, чистий, який ллється, і дзвінкий голос. Древні настільки поважали це обдарування, що винайшли науку робити його приємним. Часті вправи, напруження грудей і смак до музики можуть доповнити або приховати недоліки природи. Але ми занадто мало турбуємося про всі ці зовнішні обдарування оратора…».

Тембр голосу – характерне забарвлення голосу живої істоти чи звуку музичного інструмента називається тембром. В ораторському мистецтві перевага надається низьким жіночим і чоловічим голосам з оксамитовим тембром та виразною силою голосу.

Видатні політики показують нам приклад серйозного відношення до голосу як фактору успіху. Усі знають, що Маргарет Тетчер називали «залізною леді». Цей епітет вона отримала за «металевий голос», яким вона володіла від природи. Такий голос заважав адекватному сприйняттю її оточуючими. І Тетечер пішла на доволі ризиковану операцію голосових зв'язок, щоб зробити свій голос більш очікуваним від жінки.

Навпаки, мужчинам, які володіють «залізним голосом», він зовсім не заважає, а скоріш допомагає створити потрібне враження. Приклад генерала Дебедя – тому свідоцтво. Ті, хто вперше чують його голос, наділяють його вольовими якостями. Хоча по голосу не завжди можна все сказати про людину.

В однакових умовах напруга в голосі жінки не призводить до того, що їй починають приписувати негативні характеристики. Напруга ж в голосі чоловіка зазвичай заставляє людей думати, що він не зовсім володіє собою, у нього невисокий рівень інтелекту, він вразливий тощо.

Отже, володіння технікою мовлення – важливий показник ораторського мистецтва. Оратор повинен прагнути до того, щоб його техніка мовлення відповідала позитивним критеріям оцінки.