Франко - феномен української культури

Ми знаємо серед представників української нації багато надзвичайних особистостей-патріотів на ниві політики, науки, культури, мистецтва. Прикладів багато, але постать Івана Франка ніколи не зникає у будь-якому аспекті соціально-політичного чи національно-культурного життя України, Справа в тому, що екстремальна світоглядність цієї особистості була спрямована не просто на власну супердосконалісгь. а на радикальні зрушення в українському суспільстві у напрямку скерованого еволюційного процесу.

Франко був громадянином, який всі соціальні події в Україні сприймав як політолог, враховуючи всі історичні та сучасні важелі на користь або на шкоду суспільним процесам для батьківщини. Він був соціологом, ознайомленим із соціально-економічною доктриною марксизму. Алє, погоджуючись з її економічною метою, засуджував засоби її соціального здійснення, чим передбачив той сімдесятирічний експеримент Радянського Союзу, який показав всьому Світу, що там, де - соціалістична безгосподарність, там - виникає людська безвідповідальність, яка посилює суспільну безгосподарність, утворюючи замкнуте коло занепаду і застою.

Великий Каменяр перестерігає молодь і суспільність перед "всевладністю комуністичної держави'", проголошеної в "Комуністичному Маніфесті". Бо вона загрожує деспотизмом над усім матеріальним та духовним життям. Франко стверджує, що «тільки солідарність з тим нашим бідним, сірим, але конкретним братом охоронить нас від абстракцій і доктринства й поведе наш національний розвій простою, вірною дорогою» Дорогою куди? І на це запитання Франко дає відповідь: и до найвищої цінності життя. До Шевченковоі "святої волі", до свободи людини, нації, людства "Скрізь і завжди у мене була одна провідна думка: служити інтересам мого рідного народу". Так відбувається еволюція у політичних поглядах Івана Франка як Генія, який підносить українську національну державність. Франко вірив, що до здійснення цих ідей веде тільки один шлях, вказаний Шевченком.

Проблема творення нації зі стада постала ще на зорі минулого віку. Франко окреслив її так: "перед українською інтелігенцією відкривається тепер. При своєрідних формах життя в Росії, величезна дійова задача - витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний ще до самостійного культурного й політичного життя, відпорним на асиміляційну роботу інших націй, звідки вона б не йшла, та при тім придатний на присвоєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і сильна держава не може остоятися". Але тільки у моральному переродженні, у вигартуванні морально безкомпромісних людей Іван Франко бачить запоруку піднесення і визволення нації, що є особливістю його національно-державницької концепції.

Франко чітко проголосив для нашого національного визволення і самовизначення народу засаду соборності України: "Від Кубані аж до Сяну-річки - одна нероздільна".

Франко як український державник і соборник поєднав українську національну ідею з ідеєю людства і вказав нам на революційний героїзм як на динамічну силу історії та на її безкомпромісну принциповість.

Отже, поєднуючи політологію, економіку, соціологію з моральністю, Іван Франко мав не просто мислення зрілого громадянина своєї країни, а гармонійну світоглядність, яка на рівні істини і добра реалізувалася в красу і вимогливу принциповість його мистецтва, що збагачувало культуру і моральність українського народу. Якщо половина митців українського менталітету зациклені на романтичному відгалуженні від суспільства ("Моя хата скраю, в якій я співаю"), то Іван Франко на вищому рівні поєднував наш національний романтизм із загальнолюдським прагматизмом, утворивши з себе не просто суперінтелектуала, а всебічно розвинутого у всіх галузях соціально-культурного світосприйняття феномена, якого можна було б назвати українським Леонардо да Вінчі, як і Леонардо да Вінчі можна назвати італійським Іваном Франком.

А обидвох, як наголшує в своїй праці «Іван Франко на шпальтах часописів українців Росії та Польщі у XX ст." академік Віктор Ідзьо, можна назвати не тільки національними, а й універсальними загальнолюдськими геніями.