Люблінська унія та її наслідки для України

Люблінська унія (1569) – угода про об’єднання Польщі і ВКЛ в єдину державу – Річ Посполиту підписана 28 червня в м. Любліні на спільному сеймі польс. І лит. Феодалів (1 липня було затверджено окремо депутатами польс. і лит. сеймів). Була укладена ВКЛ в умовах його поразки у війні з Росією (Ліванська війна 1558-83). Правлячі кола Польщі, скориставшись з тяжкого воєнного становища Литви, прагнули приєднати її територію. За Люблінської унії Польща і Литва об’єднувалися в єдину державу на чолі з виборним королем та спільними сеймом і сенатом. Разом з тим Литва зберігала свої права, суд, адміністрацію, військо, скарб, офіц. «руську» мову. Люблінська унія оголосила Лівонію спільним володінням Польщі і Литви, підтвердила приєднання до польс. корони укр. земель, що були до того в складі ВКЛ – Волонського, Підляського, Київського та Брацлавського воєводств (перед тим приєднання їх було оформлено універсалами польс. короля Сигізмунда 2 Августа, який одночасно був великим князем литовським; шляхту цих воєводств було зрівняно в правах з польс. шляхтою). Укладення Л. у. викликало посилення соц. та нац. гноблення на Укр., що привело до піднесення визвольної боротьби укр. народу.

Наслідки Люблінської унії для України. Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності. Як зазначає І.П.Крип`якевич, “Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі” Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.

17. Другий етап Другої української колонізації Дикого поля: економіка та етносоціальна структура (1569-1647)

У 16-17 ст. уряд Польсько-Литовської держави Диким Полем вважав українські землі, що розташовувалися на схід і південь від Білої Церкви, і роздавав їх магнатам і шляхті у приватну власність як незаселені, хоча там проживало українське населення.

Степи Дикого Поля були придатними для розвитку землеробства, скотарства та промислів, що спричиняло колонізацію їх ще в добу Київської держави. Перешкоджали цьому набіги степових кочівників, що хвилями прокочувались по цих землях від найдавніших часів (кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.).

Особливо сприятливими для заселення українцями Дике Поле стало 14-15 ст., коли ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Під впливом зростаючої небезпеки від нападів кримських татар тут у 15 ст. сформувалося українське козацтво.Наприкінці 18 ст. назва "Дике Поле" перестала вживатися.Завдяки своєму розташуванню цей регіон здавна належав до числа залюднених. Однак від початку I тисячоліття до н.е. до середини II тисячоліття н.е. він став ареною напруженої боротьби осілих землеробських племен і степових кочівників. Серед них останніми були монголо-татари. Після їх спустошень за причорноморськими степами на тривалий час закріпилася назва «Дике поле».

Зі сходу "Дике поле" обмежовується державним кордоном з Російською Федеративною Республікою, на півночі - Сіверським Дінцем, Оріллю та Тясьмином, а на заході - Синюхою і Кодимою (притоками Південного Бугу), державним кордоном з Молдовою. Не входить до неї Крим, який разом з прилеглими територіями Приазов'я і Причорномор'я до 1783 р. складав окреме політичне об'єднання - Кримське ханство.На території Дикого Поля зараз знаходяться Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Полтавська Харківська та Херсонська області України.

Нині Степова Україна - важливий промислово-аграрний регіон нашої держави. Тут зосереджена більшість підприємств гірничодобувної, металургійної, машинобудівної та хімічної промисловості. На нього припадає понад 40% посівних площ, на яких у 1990 р. було вироблено понад 34% валової продукції сільського господарства. На цій території розташована більшість міст України, людність яких перевищила мільйон чоловік, а загальна чисельність населення краю складає понад 40% усіх громадян держави.