Змістовий модуль 9.

Місцеве самоврядування та його особлива роль у державному управлінні

 

1. Правовий статус органів місцевого самоврядування в системі державного управління.

2. Сучасна система місцевого самоврядування в Україні.

 

Однією з найважливіших ознак побудови демократичної дер­жави є розвиток місцевого самоврядування.

Конституція України закріпила дві системи влади на місцях: місцеві державні адміністрації, які є відповідними органами ви­конавчої влади, та місцеве самоврядування як публічну владу те­риторіальних громад.

Поява і розвиток інституту місцевого самоврядування зумов­лені усвідомленням суспільством того, що зміцнення державної влади у центрі не може бути ефективним і корисним для суспіль­ства в цілому без її одночасної децентралізації, функціонування первинних територіальних громад, об'єднаних певними спільними місцевими інтересами. Це також пов'язано з тим, що більшість звернень громадян до влади стосовно забезпечення різноманітних умов життєзабезпечення зосереджуються на місцевому рівні й ма­ють тут вирішуватись. Прагнучи розвивати і зміцнювати демокра­тичну, соціальну, правову державу, Конституція України (ст. 7) закріпила принцип, згідно з яким «в Україні визначається та га­рантується місцеве самоврядування».

Місцеве самоврядування — це право та реальна здатність тери­торіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — само­стійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування є складо­вою організації управління суспільством. На відміну від місцево­го управління місцеве самоврядування є діяльністю, спрямованою на забезпечення потреб та інтересів місцевого населення. У полі­тичному аспекті місцеве самоврядування розглядається як інсти­тут парламентського режиму, специфічна форма реалізації публіч­ної влади, відмінної як від держави, так і від об'єднань громадян.

Нормативне регулювання організації та діяльності місцевого самоврядування здійснюється внутрішнім правом кожної держа­ви, а також відповідними актами міжнародного рівня, зокрема Європейською Хартією місцевого самоврядування. Ця хартія ви­значила принципи, основні напрями місцевого самоврядування, його співвідношення з місцевим управлінням. Правовою основою місцевого самоврядування в Україні є Конституція України, яка закріпила систему місцевого самоврядування, його фінансову та матеріальну базу, роль територіальної громади, фінансові гаран­тії місцевого самоврядування з боку держави та роль місцевого самоврядування як гаранта прав і свобод. Усі організаційні пи­тання щодо діяльності органів місцевого самоврядування та їх по­вноважень врегульовуються Законом «Про місцеве самоврядуван­ня в Україні» (від 21 травня 1997 р.) [7].

Основними рисами місцевого самоврядування в Україні є: демократичний характер, здійснення на всіх щаблях адміністра­тивно-територіального устрою держави, відсутність ієрархії між територіальними громадами, їх органами і посадовими особами, характер соціальної служби, фінансово-економічний, політичний характер, специфічний правовий статус.

Важливими ознаками будь-якого органу місцевого самовряду­вання є його правова, організаційна та фінансова автономія щодо інших органів місцевого самоврядування, а також державних ор­ганів. Суть правової автономії виявляється у наявності в орга­нів місцевого самоврядування власних повноважень, визначених Конституцією і законодавством. Організаційна автономія виража­ється в тому, що орган місцевого самоврядування має змогу сам визначати власну внутрішню структуру з тим, щоб вона відпові­дала місцевим потребам і забезпечувала ефективне управління. Фінансова автономія полягає у праві органів місцевого самовряду­вання на володіння і розпорядження власними коштами, достат­німи для здійснення своїх функцій і повноважень.

Хоча місцеве самоврядування, його органи згідно з Консти­туцією України не входять до механізму державної влади, це не означає його повної автономності від державної влади, державно­го управління. Місце та роль органів місцевого самоврядування в системі державного управління визначаються структурою їх по­вноважень, що включають: 1) власні (самоврядні) повноваження, здійснення яких пов'язане з вирішенням питань місцевого зна­чення, наданням громадських послуг населенню; 2) делеговані по­вноваження (окремі повноваження органів виконавчої влади, на­дані законом органам місцевого самоврядування), здійснення яких пов'язане з виконанням функцій виконавчої влади на місцях.

 

Вопрос 2.

 

Система самоврядування включає первинний рівень самовря­дування — село, селище, місто і вторинний — район, область. Головним осередком місцевого самоврядування є села, селища і міста, де живуть люди і природним шляхом утворюють громади.

Згідно зі статтею 140 Конституції України місцеве самовря­дування здійснюється територіальною громадою в порядку, вста­новленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцево­го самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, тобто через певний структурно-організаційний механізм, який іменується системою місцевого самоврядування. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 5) до елементів системи місцевого самоврядування відносить: територіальну громаду; сіль­ську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського го­лову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; район­ні в місті ради, які створюються в містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради; район­ні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територі­альних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Суб'єктом і основним носієм функцій у системі місцево­го самоврядування і повноважень є територіальна громада. Територіальна громада — це спільнота мешканців, жителів на­селених пунктів (сіл, селищ і міст), об'єднана загальними інтер­есами власного життєзабезпечення, самостійного, в межах зако­нів, вирішення питань місцевого значення як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Територіальна громада села, міста є організаційною основою місцевого самоврядування. Територіальні громади сусідніх сіл можуть об'єднуватись в одну територіальну громаду, і, навпаки, жителі, які входять до тери­торіальної громади, сусідніх сіл можуть виходити з неї й утворю­вати власну територіальну громаду.

Територіальні громади чинним законодавством наділено функ­ціями і повноваженнями у різних сферах місцевого життя. Вони управляють майном, що є в комунальній власності, і затверджу­ють програми соціально-економічного та культурного розвитку й контролюють їх виконання; затверджують відповідно до зако­ну місцеві податки і збори; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх вико­нання; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалі­зацію їх результатів; утворюють, організують та ліквідують кому­нальні підприємства, установи та організації, здійснюють контр­оль за їх діяльністю та виконують інші функції, віднесені зако­ном до їх компетенції.

Територіальна громада функціонує безпосередньо, через орга­ни і посадових осіб місцевого самоврядування. Формами прямої (безпосередньої) місцевої демократії є місцеві вибори, місцеві ре­ферендуми, консультативні опитування, загальні збори громадян за місцем проживання, місцеві ініціативи і громадські слухання. Представницькими органами місцевого самоврядування у терито­ріальних громадах є сільські, селищні й міські ради, які склада­ються із депутатів, обраних жителями сіл, селищ, міст. Ради наді­лено функціями і повноваженнями, які є основою для їх практич­ної діяльності, працюють за принципом розподілу повноважень, мають визначену виключну компетенцію у визначених організа­ційних, контрольних і нормативних питаннях. Сільські, селищ­ні й міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення, які є обов'язковими на підвідомчій території.

Юридична природа сільського, селищного, міського голови є дуалістичною. Дуалізм його полягає в тому, що він одночасно як головна посадова особа територіальної громади (далі — гла­ва територіальної громади) очолює виконавчий комітет відповід­ної сільської, селищної, міської ради та головує на її засіданнях.

Така модель глави територіальної громади, на думку деяких вчених, є однією із форм втілення модифікації «сильного мера», однак вона не здається оптимальною. Вадою цієї моделі є те, що глава територіальної громади за своїм статусом повинен відволі­катися на організаційні питання при проведенні засідань ради. Гарантії статусу глави територіальної громади подібні до гарантій статусу депутата місцевої ради.

Статус глави територіальної громади характеризується наступ- пими ознаками: а) він обирається безпосередньо жителями терито­ріальної громади; б) він очолює діяльність по здійсненню місцево­го самоврядування на території відповідної громади; в) за законом та статутом територіальної громади він наділяється власною ком­петенцією по вирішенню питань місцевого значення; г) він голо- вуе на засіданнях відповідної сільської, селищної, міської ради та одночасно їй підзвітний і підконтрольний; д) глава територіальної громади очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищ­ної, міської ради і одночасно виступає муніципальним службовцем.

Повноваження глави територіальної громади визначені у ст. 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [7]. Голова здійснює інші повноваження місцевого самоврядуван­ня, визначені законодавством України, якщо вони не віднесені до виключних повноважень ради або не віднесені радою до відання її виконавчого комітету.

Глава територіальної громади наділений наступними повнова­женнями:

а) дотримання Конституції та законів України, тобто виконан­ня нормативно-правових актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

б) представницькі повноваження, зокрема підтримує зв'язки територіальної громади з органами держави та місцевого само­врядування, добровільними об'єднаннями органів місцевого са­моврядування;

в) керівництво виконавчими органами місцевого самовряду­вання;

г) забезпечує взаємодію виконавчого комітету, його управлінь та підрозділів з відповідно сільською, селищною, міською радою;

д) здійснення управлінських функцій, тобто керівництво вико­навчим комітетом, головує на його засіданнях;

е) здійснює повноваження у сфері комунального господарства, приймає рішення про створення комунальних служб;

є) здійснює правотворчі повноваження, зокрема одноособово приймає розпорядження, укладає від імені територіальної грома­ди, ради та її виконавчого комітету договори відповідно до зако­нодавства, а з питань, віднесених до виключної компетенції рад, подає їх на затвердження відповідної ради.

Специфічним є статус голів міст Києва і Севастополя, який ре­гулюється спеціальним законодавством [12]. Голови цих міст оби­раються жителями міст Києва, Севастополя, а відповідно до змісту положень ч. 2, 4 ст. 118 Конституції України факт обрання пови­нен стати юридичною підставою для наділення їх статусом голови відповідної місцевої державної адміністрації Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Таким чином, міський голова Києва, Севастополя виступає головою відповідної місцевої державної адміністрації, що є своєрідною організаційно-правовою формою функціонування виконавчого комітету відповідної ради.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад. Виконавчі органи у системі місцевого самоврядування є юридичними осо­бами, наділені виконавчо-розпорядчими функціями і повнова­женнями, від свого імені видають нормативно-правові акти, які є обов'язковими для виконання на території відповідної грома­ди. Виконавчі органи є відповідальними і підзвітними перед від­повідною радою. Одночасно при виконанні делегованих повнова­жень вони є відповідальними перед органами державної виконав­чої влади (ч. 2 ст. 11 Закону України «Про місцеве самоврядуван­ня в Україні»[7]).

Виконавчим органом сільської, селищної, міської, районної у місті ради є виконавчий комітет. Він утворюється відповідною радою на строк її повноважень за пропозицією персонального складу від глави відповідної територіальної громади (ч. 2 ст. 51). Закон гарантує, що у склад виконавчого комітету ради повинні входити окрім голови, його заступник (заступники) з окремих пи­тань його діяльності, керуючий справами (секретар) виконавчо­го комітету, а також керівники відділів, управлінь та інших ви­конавчих органів ради (далі — структурні підрозділи), інші осо­би. Звичайно, голова виконавчого органу має заступників у сфері фінансово-економічної діяльності; у сфері комунально-побутового обслуговування; у сфері соціального захисту населення і соціаль­ної політики та інших. Розподіл обов'язків між заступниками встановлює голова виконавчого комітету.

Структура виконавчого органу ради, за винятком невеликих сільських рад, включає різноманітні підрозділи галузевого і функ­ціонального призначення: відділи, управління, комітети (освіти, охорони здоров'я, культури, соціального захисту, економічного планування та прогнозування тощо). Окрім цього створюється до­поміжний апарат: управління справами, бухгалтерія, юридична служба, відділ кадрів тощо. Структурні підрозділи виконавчого комітету ради здійснюють свою роботу на основі положення, яке затверджується радою.

Керівники відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради призначаються на посаду і звільняються з посади головою територіальної громади, а у випадках, передбачених законом, — за погодженням з відповідними органами виконавчої влади.

На сучасному етапі існує потреба теоретичного осмислення забезпечення конституційної гарантії місцевого самоврядуван­ня, шляхом законодавчої конкретизації повноважень визначених у ч. 1 ст. 143 Конституції України. Такі повноваження необхід­но розглядати як обов'язкові у сфері місцевого самоврядування і повинні бути забезпечені організаційно-правовими, фінансово- економічними та соціальними гарантіями з боку держави. Таким чином, необхідно змінити підхід до нормативного регулювання предмета відання виконавчих органів відповідних місцевих рад із закріпленням належних гарантій їх діяльності та відповідальнос­ті за ефективне управління комунальними справами.

Спроможність населення до самоорганізації та активної учас­ті-у прийнятті рішень місцевого значення є принциповою озна­кою розвитку громадянського суспільства країни. Важливу роль у цьому процесі відіграють органи самоорганізації населення. Потенціал впливу цих органів є достатнім для того, щоб активі­зувати окремих членів громадянського суспільства до вирішення питань, пов'язаних із сумісним проживанням на певній території, та реагування на неналежне виконання органами місцевого само­врядування своїх повноважень. За формами діяльності можна вирізнити такі функції орга­нів самоорганізації населення, як правотворча, правозастосовча, установча, контрольна і правоохоронна.

Правотворча функція полягає в тому, що органи самооргані­зації в межах своїх повноважень приймають рішення не тільки організаційно-розпорядчого, але й нормативного характеру. Якщо рішення цього органу не відповідають чинному законодавству або прийняті з питань, не віднесених до повноважень органу, вони зу­пиняються відповідною радою з одночасним зверненням до суду про їх скасування.

Правозастосовча функція органів самоорганізації тісно пов'язана з правотворчою, оскільки зумовлена реалізацією їх по­вноважень, у тому числі шляхом видання правозатосовчих актів. Ця функція знаходить відбиття в таких повноваженнях органів самоорганізації, як сприяння додержанню Конституції та законів України, реалізація актів Президента України та органів виконав­чої влади, рішень місцевих рад та їх виконавчих органів, розпо­ряджень сільського, селищного, міського голови, голови район­ної в місті (у разі її створення) ради, рішень, прийнятих місцеви­ми референдумами.

Забезпечуючи свою організаційну самостійність, органи само­організації виконують установчу функцію. Реалізуючи її, ці орга­ни вирішують питання щодо переліку, чисельності та складу ко­місій у разі їх створення. Згідно з ч. 5 ст. 19 Закону орган само­організації може створювати комісії, робочі групи, інші власні органи для забезпечення своєї роботи в порядку, передбаченому Положенням про цей орган.

Наприклад, Типові положення про органи самоорганізації на­селення, прийняті у м. Київ, Одеса, Хмельницький, передбачають створення саме таких органів.

Правоохоронна функція реалізується у повноваженнях орга­нів самоорганізації населення щодо охорони прав, свобод і закон­них інтересів громадян, забезпечення законності та правопоряд­ку, сприяючи своєю діяльністю правоохоронним органам в охоро­ні громадського порядку.

Сутність контрольної функції органів самоорганізації населен­ня полягає в тому, що ці органи: 1) контролюють якість нада­них громадянам, які проживають у жилих будинках на терито­рії діяльності органу самоорганізації, житлово-комунальних по­слуг і якість проведених у цих будинках ремонтних робіт; 2) мо­жуть брати участь у здійсненні громадського контролю за додер­жанням вимог пожежної безпеки; 3) сприяють захисту прав, сво­бод та інтересів жителів у межах території діяльності органу са­моорганізації.

Ефективна діяльність суб'єктів місцевого самоврядування щодо захисту й забезпечення прав членів територіальної грома­ди можлива лише при широкому залученні населення до процесу опрацювання і прийняття рішень, формування й урахування гро­мадської думки на рівні мікрорайону, кварталу, вулиці, будинку, оскільки такі питання фактично не є предметом діяльності депу­татів місцевих рад.

За об'єктами впливу можна вирізнити політичну, економічну, соціальну, культурну, екологічну, ідеологічну, виховну, інформа­ційну функції органів самоорганізації населення.

Політична функція органів самоорганізації населення виявля­ється в забезпеченні реалізації громадянами конституційного пра­на брати участь в управлінні державними та громадськими спра­вами. Шляхом створення органів самоорганізації вони беруть ак­тивну участь у здійсненні місцевого самоврядування й, відповід­но, у вирішенні питань місцевого значення.

Економічна функція спрямовується на утворення локально­го сектора економіки і полягає в можливості внесення органа­ми самоорганізації населення у встановленому порядку пропози­цій до проектів місцевих програм соціально-економічного й куль­турного розвитку та проектів місцевих бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць тощо.

Соціальна функція знаходить прояв у діяльності органів са­моорганізації населення щодо обладнання дитячих і спортивних майданчиків, кімнат дитячої творчості, клубів за інтересами, ор- галізації допомоги громадянам похилого віку, інвалідам, сім ям загиблих борців за незалежність України, партизанів і військо­вослужбовців, малозабезпеченим і багатодітним сім'ям, самотнім громадянам, дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського пі­клування, внесення пропозицій з цих питань до органів місцево­го самоврядування, ведіння обліку громадян за віком, місцем ро­боти чи навчання, які мешкають у межах території діяльності ор­гану самоорганізації населення.

Про наявність культурної функції свідчать повноваження орга­нів самоорганізації населення з: а) надання допомоги навчальним закладам, закладам та організаціям культури, фізичної культури і спорту у проведенні культурно-освітньої, спортивно-оздоровчої й виховної роботи серед населення, в розвитку художньої творчос­ті, фізичної культури і спорту, у сприянні збереженню культур­ної спадщини, традицій народної культури, охороні пам'яток іс­торії й культури, впровадженню у побут нових обрядів; б) органі­зації на добровільних засадах участі населення у здійсненні захо­дів з охорони пам'яток історії й культури.

Виховна функція органів самоорганізації населення пов'язана з формуванням політичної свідомості й активності членів тери­торіальної громади, підвищенням їх правової культури. Органи самоорганізації допомагають органам місцевого самоврядування у складанні списків виборців, здійснюють роботу з роз'яснення прав громадян, положень Закону України «Про органи самоор­ганізації населення» та іншого законодавства, доводять до їх ві­дома інформацію про внесення змін і доповнень до окремих нор­мативно-правових актів, рішення місцевих органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування, органів самоорганізації.

Інформаційна функція органів самоорганізації полягає в ін­формуванні громадян про діяльність цих органів, в організації об­говорення проектів його рішень з найважливіших питань. Органи самоорганізації, взаємодіючи з територіальною громадою, мають забезпечити перехід від організації роботи за місцем проживан­ня до розвитку колективної діяльності самих жителів, постійну участь жителів у соціальному контролі за діяльністю державно­го апарату, вплив на формування думки територіальних громад тощо, що свідчить про реалізацію ними принципу гласності й ін­формаційної функції.

Однією з найсуттєвіших вад законодавства є відсутність єди­ного підходу до визначення правового статусу органів самоорга­нізації населення, суб'єктів їх створення та межі їх діяльності. Конституція України не відносить органи самоорганізації насе­лення (далі — ОСН) до форм здійснення територіальною грома­дою свого права на місцеве самоврядування. Так, відповідно до ч. 6 ст. 140 Конституції «сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші ОСН та наділяти їх частиною власної компе­тенції, фінансів, майна» [15]. Водночас Закон України «Про міс­цеве самоврядування в Україні» [7] визнає ОСН самостійним еле­ментом системи місцевого самоврядування.

По-різному визначається коло осіб, які можуть створювати ОСН. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самовря­дування в Україні» зазначені ОСН можуть створюватися частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища, міста. Закон України «Про орга­ни самоорганізації населення» в абзаці 2 ст. 2 передбачає, що ОСН створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин.

Закон України «Про органи самоорганізації населення» [10] встановлює складну процедуру створення ОСН, яка вимагає про­ведення, як мінімум, 2-3 зборів (конференцій) жителів за місцем проживання. Вона передбачає декілька стадій: ініціювання ство­рення ОСН; подання до відповідної ради заяви про створення да­ного органу; отримання дозволу на створення ОСН; обрання ОСН; затвердження Положення про орган самоорганізації населення; легалізація ОСН. Крім того, правові прогалини у врегулюванні її окремих етапів створюють труднощі для реалізації громадської Ініціативи. Основними прогалинами є такі.

1. Відсутність процедури проведення зборів громадян з вису­нення представників на конференцію, які звертаються з ініціати­вою про створення представницького органу.

2. Невизначеність терміну, протягом якого можна проводи­ти голосування, неможливість заздалегідь надрукувати бюлете­ні для голосування, відсутність механізму організації голосуван- нв та підрахунку голосів тощо.

Н. Проблема практичної реалізації ст. 9 Закону України «Про органи самоорганізації населення», що встановлює порядок на­ді в радою дозволу на утворення ОСН. Із змісту цієї статті ви­їм инік, що рада має розглядати та приймати рішення щодо кож­ної окремої ініціативи. Оскільки термін звернення із заявами не ви ІНІІЧСПО, не обмежено певним періодом, відповідно вони можуть надходити протягом усього скликання. Через це виникають сум­ніви щодо спроможності ради прийняти відповідні рішення, якщо гітіі відбуваються переважно один раз на квартал.

4. Обмеження права членів територіальної громади через ви­моги до ініціативної групи. Так, ініціативна група має подати до відповідної ради список учасників зборів (конференції) жителів за місцем проживання із зазначенням прізвища, імені, по батькові, року народження, серії та номера паспорта та домашньої адреси кожного учасника зборів (конференції) жителів.

Перешкоджає ефективному здійсненню ОСН своїх повнова­жень встановлення єдиного порядку дострокового припинення їх повноважень та ліквідації за рішенням ради. Відповідно до ст. 25 Закону України «Про органи самоорганізації населення» [10] по­вноваження ОСН можуть бути достроково припинені в разі неви­конання рішень ради, її виконавчого комітету — за рішенням від­повідної ради, яка дала дозвіл на його створення. За логікою лік­відувати ОСН мають загальні збори (конференції) громадян, які ініціювали створення такого органу. Тому варто погодитися з дум­кою фахівців у сфері місцевого самоврядування, які вважають, що наслідком виявлення зазначених вище порушень у діяльнос­ті таких органів має бути рішення відповідної ради про достроко­ве припинення повноважень складу органу, а не припинення його діяльності взагалі.

Суттєвим недоліком правового регулювання діяльності ОСН слід визнати також відсутність переліку делегованих повноважень ОСН. На практиці це спричинює наділення ОСН з боку місцевих рад лише власними повноваженнями, що не сприяє ефективному захисту ними інтересів жителів відповідної території.

Аналіз основних проблем законодавчої регламентації діяльнос­ті органів самоорганізації населення дає можливість визначити такі напрями її удосконалення:

- уніфікація правового статусу ОСН;

- виключення норм, що фактично створюють відносини по­двійного підпорядкування ОСН;

- спрощення процедури створення ОСН;

- поліпшення фінансових можливостей ОСН;

- розвиток локального законодавства;

- оптимізація правового регулювання здійснення ОСН власних та делегованих повноважень.

Органами місцевого самоврядування вторинного рівня, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст є районні та обласні ради.

Обласна (районна) рада є органом місцевого самоврядування, що, відповідно до Конституції України, представляє спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст області (райо- му) і, відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування н Україні», наділяється власними повноваженнями, в межах яких діє самостійно. Строк повноважень обласної (районної) ради — п'ять років.

У своїй діяльності обласна (районна) рада, її органи та посадо- и 1 особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спо­сіб, передбачені Конституцією і законами України, та керують­ся у своїй діяльності Європейською хартією місцевого самовря­дування, Конституцією і законами України: «Про місцеве само­врядування в Україні», «Про статус депутатів місцевих рад», ін­шими законами, актами Президента України, Кабінету Міністрів України та Регламентом.

Кількісний склад депутатів обласної (районної) ради визнача­ється радою відповідно до Закону України «Про вибори депута­тів Иерховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів».

Обласна (районна) рада вважається правомочною за умови об­рання не менш як двох третин депутатів від загального складу ради.

Рішення обласної (районної) ради, прийняті в межах її повно­важень, визначених законом, обов'язкові до виконання всіма розташованими на території області органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, організаціями, установами, підприєм­ствами всіх форм власності, посадовими особами та громадянами.

Повноваження районних та обласних рад поділяються на власні і делеговані. До власних повноважень цих рад Конституція (ч, ст. 143) відносить:

затвердження програм соціально-економічного і культурного розвитку відповідних районів та областей, контроль за їх вико­нанням;

ухвалення районних та обласних бюджетів, що формуються и коштів Державного бюджету для їх відповідного розподілу між и'рпторіальними громадами або для виконання спільних проектів пі з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів»Іми реалізації спільних соціально-економічних і культурних про­грам, здійснення контролю за їх виконанням;

вирішення інших питань, віднесених законами до їхньої влас­ної компетенції.

Делегованими є повноваження районних та обласних рад, вві їм можуть надаватися законом і стосуються окремих повно­ті кепі. місцевих органів виконавчої влади. Держава фінансує цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету або шляхом віднесення до районних та об­ласних бюджетів у встановленому законом порядку окремих за­гальнодержавних податків, передає районним та обласним ра­дам відповідні об'єкти державної власності. Районні та обласні ради з питань здійснення ними повноважень місцевих органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам влади.

Делегованими є також повноваження районних та обласних,рад, які передають їм органи місцевого самоврядування первин­ного рівня шляхом укладання договорів, прийняття відповідних рішень тощо. Даний вид делегування характеризується тим, що він здійснюється за взаємною згодою органів самоврядування пер­винного і вторинного рівнів.

По суті, районні та обласні ради виступають інтегративним рівнем місцевого самоврядування, який покликаний на демокра­тичних засадах забезпечити спільні інтереси територіальних гро­мад відповідних районів та областей.