У 1982 р. на Міжнародній конференції, з доповіддю виступив професор із ФРН Г. Ротте. Він запропонував глобальну періодизацію слов'янської історії. Головна його ідея, що на всіх етапах (виділив 7), слов'яни завжди мали своїх поводирів, спочатку візантійців, потім скандинавів, хазар, а з XII в. німців. Східні слов'яни вийшли на історичну арену пізно і без власних культурних традицій, а культура Київської Русі представляла собою простий симбіоз культурних елементів Візантії, Хазарії, Скандинавії. Останнім часом з низкою робіт, які обґрунтовують ідею хазарського походження Київської Русі, виступив професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак. Звинуватив літописця Нестора в необ'єктивності і порівняв його з сучасним політичним пропагандистом, Пріцак розпрощався і із слов'янським походженням полян, оголосивши їх хозарами. У роботах Г. Арбмана, Е. Оксенстіерни, Т. Капелі, Г. Штокля та інших зх.істориків норманнізм отримав нові поштовхи. Варяги оголошуються однієї з провідних сил, що брали участь в державному будівництві на берегах Волхова і Дніпра.
Ранні осередки державності виникли практично одночасно в декількох найбільш розвинених регіонах слов'янського світу. Історія виникнення і формування найдавніших князівств Київської Русі є яскравим підтвердженням цього. Більш швидкими темпами процес складання соціально-класових структур проходив в Середньому Подніпров'ї, де традиції державності були відомі вже в скіфський час. І не випадково саме Середнє Подніпров'я опинилося в центрі формування єдиного Дневньоруської держави та її народності.
Б. А. Рибаков вважає, що союз слов'янських племен Середнього Подніпров'я прийняв ім'я одного з об'єдналися в ньому племен - народу Рос (або Рус), відомого ще в VI ст.далеко за межами слов'янського світу. Сталося це, мабуть, вже в кінці VIII - початку IX ст., І не випадково "Русь" як країна і народ неодноразово згадується в цей час арабськими і візантійськими письменниками.
Норманнізм, як наукова течія, має давнє коріння. Зародився він у Росії в XIX в., А вже потім підхоплений історіографією західних країн. Сучасні зх. дослідники проблеми варягів на Русі і самі відмежувалися від багатьох крайнощів старої норманністскої школи.
Серед дослідників 60-70 рр.. XX ст. слід виділити позицію одного з найбільш переконаних прихильників норманнізму Холгера Арбмана. У монографічномій праці, присвячена історії вікінгів, розглядаються його погляди. З одного боку, він стверджував, що шведи, просуваючись на схід, і на півдні підпорядкували собі місцеве, слов'янське, населення і дало йому політичну організацію. З іншого - був збентежений невеликим числом скандинавських знахідок у давньоруських містах.
В 60-х роках на Заході з'явилася ще одна цікава робота, пов'язана з вивченням балканських походів Святослава, стаття американського історика І. Шевченка «Святослав у Візантії і слов'янські мініатюри». Вивчивши мініатюри, що містяться в мадридському манускрипті однієї хроніки (Скіліци), автор встановив, що більшість з них(21) присвячена подіям російсько-візантійської війни, а п'ять - безпосередньо зображують Святослава.
Автор наполегливо намагається довести, що зовні руси, зображені на мініатюрах, нагадують варягів, хоча їх вигляд відповідає зовнішності слов'яно-русів-язичників.
У 60 - 70-х роках нова точка зору болгарських істориків знайшла широке відображення в узагальнюючих роботах - «Історії Болгарії», «Історії Візантії» Д. Ангелова, в університетському курсі X. Коларова, в окремих статтях. На перший план в цих роботах винесені мотиви давніх і глибоких економічних, політичних і культурних болгаро-російських зв'язків, які в кінці 60 - початку 70-х років X ст. знайшли яскраве вираження у військовому антівізантійскую болгаро-російською союзі..
В одній з останніх узагальнюючих праць з історії середньовічної Болгарії X. Коларова, велику увагу приділено багатовіковим торговим і культурним зв'язкам двох країн. На цьому історичному тлі розглядає X. Коларов російсько-болгарські відносини X века. Відповідно до загальним напрямом болгарської та радянської історіографії останніх років у дослідженні цього питання він вважає, що основна мета Святослава на Балканах полягала в взятті Візантії, хоча у відомий період часу він був противником Болгарії, і це було справою рук візантійських дипломатів, які прагнули знищити Болгарію як свого головного противника на Балканах. X.Коларов повторив точку зору радянських і болгарських істориків про те, що Візантія, сприяючи походу Святослава на Дунай, прагнула відвернути Русь від Криму і нанести удар по Болгарському царству61. І лише коли Никифор Фока зрозумів, що його головним ворогом є не ослабіла Болгарія, а посилилася Русь, він приступив до налагодження союзу з болгарами проти русів. У цих умовах саме болгари, вважає X.Коларов, нацькували печенігів на Київ. Проте завдяки гнучкій політиці в Болгарії, терпимого ставлення до місцевого населення Святославу вдалося під час другого походу залучити болгар на свою сторону. Він зберіг царський гідність Борису, і той, мабуть, обіцяв, що припинить мирні переговори з Візантією і візьме участь в спільному російсько-болгарському поході на Царьград. X. Коларов обходить питання про російських репресії в Болгарії, які явно, як це відзначали ряд істориків, вказують на наявність антиросійських настроїв серед частини болгарської знаті, і вважає, що Святослав мав справу з єдиною політикою болгарської верхівки.
