Радянська історіографія іст. України 40-80-х рр.. 20 ст.

Історія України у післявоєнний період (40-60-ті рр.)

Напередодні Другої світової війни в Інституті історії України у Києві працювали: О. Оглоблин, М. Петровський, Н. Полонська-Василенко, К. Гуслистий, Ф. Ястребов, І. Премислер, М. Супруненко, М. Марченко, К. Стецюк, В. Дядиченко, Ф. Лось та інші.

Інститут історії України видав “Короткий курс історії України”, Київ, 1941, колективну працю, головним редактором якої був Сергій Білоусов, директор інституту, та перший том “Історії України” під редакцією М. Петровського. Наукова діяльність Інституту історії України та усі праці в галузі історії у радянській Україні повинні були здійснюватись у відповідності до вимог так званої “марксистсько-ленінської “ методології, під суровим партійним контролем та на засадах ідеології та навіть фразеології, котра б відповідала певним обов’язковим сюжетам.

Обов’язковою основою наукової роботи інституту була офіційна ідея “радянського патріотизму” та супутня їй ідея лідерства “великого російського народу”.Стосовно української історії це означало теоретичне узаконення та виправдання централізуючої політики московських царів та Совітів в Україні, кінцевим наслідком чого стало нехтування усіма національними інтересами українців, їхніми національними рисами і традиціями.

За таких умов, які після короткої паузи під час Другої світової війни стали ще більш суровими, українська історіографія в межах УкраїнськоїРСР втратила свій український характер і традиції. Лише окремі праці, що вийшли в Україні наприкінці сорокових і на початку п’ятдесятих, за поодинокими винятками публікацій архівних документів, не заслуговують уваги справжньої історичної науки.

В 1950-60-ті роки відбувається остаточне ідейно-організаційне оформлення української історіографії як спеціальної дисципліни.

Серед радянських українських істориків посилювався, звичайно, інтерес до історіографічної проблематики, методологічної рефлексії історичної науки. Основною ознакою історіографічних досліджень тієї доби стає нахил до самовизначення історіографії як наукової дисципліни, її предмета, завдань, методів тощо.

Виконуючи функції методологічного проводу в системі історичної науки, історіографія мала надати їй інтелектуальної чинності, наукового авторитету у внутрішньому та зовнішньому науковому співтоваристві. У період застою історіографія виконувала і специфічну функцію критики «буржуазних фальсифікацій» вітчизняної історії. 1960-1970-ті роки - це пік у розвитку дисципліни історіографії, що пов'язано з її організаційною розбудовою, кадровим поповненням, накопиченням ідейного багажу, методів і техніки історіографічного аналізу.

У період перебудови історіографія виконувала здебільшого ідеологічні функції. Виступала засобом спростовування радянських міфів, визнаних авторитетів, зведення політичних та ідеологічних рахунків, реанімацією застарілих націоналістичних догм, плазуванням перед західною українською історіографією. Більшість радянських істориків, здавалося, були неготові до сприйняття нового в науці, осягнення доробку світової історичної думки.

Протягом 1960 - 1970-х років відбувався процес утворення кафедр історіографічного профілю в Україні. В 1964 р. відкрита кафедра історіографії, допоміжних дисциплін і методики в Харківському університеті. Ініціатором створення і першим її завідувачем став професор В. Астахов.

У даний період формувався і кадровий склад дослідників історії історичної науки в Україні. Харківську школу репрезентували В. Астахов, І. Шерман, Ю. Журавський, у центрі уваги яких знаходились проблеми російської та української історіографії. Дніпропетровська школа орієнтована на вивчення теоретичних проблем історії історичної науки, а також історіографії Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Київська школа відома іменами Ф. Шевченка, В. Сарбея, А. Санцевича, Н. Комаренко.

У 60 - 70-ті роки визначається спектр проблем історіографічних досліджень в Україні та за її межами, побачила світ низка монографій українських і російських авторів, присвячених діячам української історичної науки, серед яких М. Максимович, О. Бодянський, М. Маркевич, М. Костомаров, О. Лазаревський, О. Єфименко, Д. Яворницький. Особливу увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників привертали окремі періоди в історії української історичної науки, здебільшого радянський.