Державницький напрямок в укр..історіогр. (липинський, томашівський).

В.Липинський започаткував новий напрям історичних досліджень - державницький. З цих позицій написані майже всі його історичні праці: монографія про Данила Братковського (1908 р.), "Шляхта на Україні, її участь в життю українського народу в перспективі історії" (Київ-Краків, 1908), розвідки "Назви Русь і Україна і їх історичне значення", "Відгомін минулого", "Недоспівана пісня", "Станіслав-Михайло Кричевський", "Документи Руїни", "Богдановим шляхом"(1912р) та ін.

Основним моментом існування й розвитку України вчений вважав незалежне, суверенне життя її як самостійної держави. Адже без власної держави годі сподіватися будь-якого економічного, політичного та культурного розвою нації. Створення самостійної держави для Липинського - це питання існування українців як нації. Адже нація і держава - поняття взаємозалежні. Без першого немає другого, і навпаки. Липинський трактував націю як категорію надетнічну, головним критерієм буття якої є усвідомлення всіма народами, що вони живуть в Україні, усвідомлення своєї єдності в Українській державі. Ширення ідеї незалежної України, за Липинським, є головною метою українського суспільства, без огляду на етнічне походження окремих його верств.

Друга важлива теза в теорії В.Липинського - висвітлення тяглості української державності. В найбільшому своєму історичному творі "Україна на переломі" він переконливо довів існування Української держави за часів Б.Хмельницького - зразкового будівничого державної структури України, яку В.Липинський пов'язував лише з ідеєю гетьманства, відкидаючи шлях демократичної республіки. В.Липинський провідною верствою суспільства вважав у кожний історичний період аристократію (еліту). В давньоруські часи - це князь та дружина, в польсько-литовський - українська шляхта, в XVII ст., під час занепаду шляхти та її полонізації роль аристократії перебирають козацтво і частина старої шляхти, що відмежувалась від покатоличеної собратії; у XVIII -XX ст. -нащадки русифікованої та полонізованої шляхти, заможне селянство і, частково, інтелігенція, Слід мати на увазі, що аристократія для Липинського - активний, організовуючий елемент у кожній нації. Україна, на його думку, тому й втратила свою незалежність, що провідна верства її була поступово залучена до польського та російського державних організмів.

У науковій спадщині С.Томашівського з української історії середини XVII ст. помітна зміна підходу до висвітлення історичного процесу: від наслідування традицій української народницької історіографії до дослідження державницьких традицій.

Загалом консервативно-державницька концепція С.Томашівського базувалася на чотирьох основних ідеях: 1) особлива роль Галичини та греко-католицької церкви в майбутньому державному творенні України; 2)український консерватизм; 3) об'єднуюча національна ідея; 4) європеїзація українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції.

Т. вважав, що Галичина запозичила від Заходу все необхідне, у тому числі греко-католицьку церкву та культуру Натомість запровадження християнства у його східній формі прирекло Україну на довготривалу інтелектуальну стагнацію та вивело її з числа повноцінних членів загальноєвропейської спільноти. Т. був переконаний, що лише західноукраїнські землі зуміли зберегти за всіх історичних катаклізмів "український дух" саме завдяки своїй близькості до Заходу, опорі на українську греко-католицьку церкву і пам'яті про давні традиції української державності, витоки яких сягають Галицько-Волинської Русі. Головну роль у цій триєдиній опорі української державності він відводив греко-католицькій церкві, яка відкрила українцям Галичини доступ до надбань західної цивілізації.

Т. вбачав у Галичині своєрідного посередника між Сходом та Заходом. А отже, саме вона завдяки церковній унії з Римом і своїй західноєвропейській сутності повинна стати в майбутньому взірцем політичних свобод для вихованого на візантійських принципах населення Східної України.