Період Камакура.

Наприкінці ХІІ століття японська столиця була знову перенесена. Після війни між феодальними родами головою держави проголосили сьогуна (воєначальника) Мінамото Морімото. Він переніс столицю в своє селище Камакура. Весь період ХІІІ-XIV століть отримав назву Камакура. З цього часу на багато століть в Японії встановлюється сьогунат – система військового управління країною, коли імператору, що залишився в Хейяні, належали лише титул і функції жерця. Зміни в політичному устрої та ідеології, природно впливають на культуру.

Архітектура. З ХІІІ століття, як зазначалось, отримує розповсюдження буддизм секти дзен китайського походження. Разом з ним – архітектурний стиль кара-е (китайський стиль). Для храмових комплексів дзен характерні: двоє воріт (головні і наступні за ними), криті галереї, що йдуть обабіч від головних воріт і симетрично розташовані головний храм із статуєю Будди та храм для проповідей. Проте, найвидатнішим пам’ятником періоду стала цивільна споруда кінця XIV століття – Золотий павільйон Кікакудзі в Кіото. Це – також прояв стилю кара-е. Триярусна будівля з позолоченим дахом зноситься над ставком і садом на легких стовпах – колонах і віддзеркалюється у воді у всьому багатстві вигнутих ліній, різьблених стін, орнаментованих карнизів. В цьому павільйоні естетика дзен виявляє себе не в аскетичному, а вишукано-складному варіанті. Ярусне рішення стало загальним для цивільної і культової архітектури XIV-XVI століть, а головним мірилом довершеності – співрозмірність та гармонійність.

Нестабільність життя цих часів обумовила розповсюдження замкової архітектури. Її розквіт припадає на XIV-XVII століття. Замки будувались на віки. Тому при їх спорудженні широко використовувалось каміння. В центрі замкового ансамблю – як і у феодальній Європі – знаходиться вежа тенсю. Спочатку вона була одна, потім їх почали зводити кілька. Найбільшими розмірами і високими фортифікаційними якостями відзначались замки Нагоя та Окаяма, зруйновані вже в ХХ столітті.

В XV столітті в Японії формується чайна церемонія і складається своєрідний архітектурний тип – чайні будиночки. Чайна церемонія – суто японський вид художньої діяльності, який давав можливість “майстрам чаю” виявити себе не в одному виді мистецтва, а в створенні особливого ансамблю, де злиті мистецтво і життя, реальний світ і абстрактна духовність. Таким уславленим майстром вважається Коборі Енсю (1579-1647), автор чайного будиночка Мацутан в Кіото. Культ чаю в Японії спочатку (ХІІ ст.) розповсюдився в буддійських монастирях як частина релігійного обряду, потім – аристократичних колах як конкурс в дегустацію сортів чаю і зрештою – серед городян у вигляді зібрань, де цінувалась атмосфера духовної єдності учасників. З цих трьох складових формуються канонічні риси чайної церемонії.

Метою ритуалу стало створення атмосфери піднесеної духовності для осягнення прекрасного, що розкривається не в словах, а через гармонію всього оточення. Чайні будиночки своє простотою нагадували сільську або рибальську хижу і будувались з дерева, соломи, бамбука. Невелике внутрішнє приміщення, абсолютно пусту, мало навпроти низенького входу спеціальну нішу – токонома – куди під час церемонії ставили букет квітів або вішали картину. Смисл, внутрішній зміст предметів в токонома відзначав і підтекст конкретної церемонії.

Ландшафтна архітектура. На активізацію естетичного почуття направлена і композиція чайного саду. Як тільки гості входили у ворота, вони символічно відрікались від земної суєти: сад перетворювався на кордон між двома світами, двома різними існуваннями. Реально короткий час проходу через садок завдяки театралізації дії; особливій ритміці каміння, яким викладена стежка, різним ракурсам простору тощо – ставав значнішим. Весь ритуал складався з проходу через сад, повільного і зосередженого, потім – входу у будиночок і милування композицією в токонома, появою хазяїна і приготуванням зеленого збитого чаю в єдиній чашці, яку він, вклоняючись, передавав гостю чи гостям по-черзі. Після пиття чаю наставав момент милування чашкою та іншим приладдям церемонії – в “беззвучній бесіді”, або розмові, але виключно на теми мистецтва і краси. Майстри чаю прагнули, щоб найдрібніша деталь давала поштовх асоціаціям і вся церемонія в своїй складності побудові і найретельнішій продуманості перетворювалась в спектакль як неповторний твір мистецтва високого духовного змісту.

Чисто національним видом ландшафтної архітектури є і “філософські”, символічні “сади каміння”, що культивувались майстрами секти дзен. Видатний майстер Соамі створив наприкінці XV століття знаменитий “сухий сад” Рьоан-Дзі в Кіото-Хейяні. Пустельний простір білого піску виконує тут роль оправи для каменів, прекрасних у своїй природній красі. Їх п’ятнадцять, розміщені вони таким чином, що відвідувач з будь-якої точки зору бачить лише чотирнадцять; це символізує вічну таємницю всесвіту, піднесеність істини над хмарами думок і сумнівів і шлях людей, “що перепливають море ілюзій в напрямку берега озаріння”. Сад надихає на споглядання і роздуми.

Живопис. Періоди Камакура та Муроматі (1392-1568) стали добою подальшого розвитку різних жанрів японського живопису. Особливим успіхом користувались екімамоно (згортки довгі, горизонтальні) історично-батального напрямку. Одним з кращих зразків жанру є знаменитий згорток “Хейдзі-Моногатарі”, де відтворені епізоди самурайського повстання клану Мінамото. Нагадуючи мініатюри “Київської псалтирі”, Утрехтської та інших, такі твори є пам’ятниками мистецтва і історичним свідченням; поєднуючи текст і зображення, вони відтворюють події княжих усобиць, оспівують військові подвиги та високі моральні якості самураїв. Вражає емоційністю епізод битви при Рохукара з емакімоно “Хейдзі-Моногатарі”. Бурхливий динамізм та яскраве художнє рішення поєднуються з ретельною проробкою деталей. І виразні головні персонажі і більш умовні самураї на другому плані подані в активному русі в напружених емоціях битви. В композиції оспівується еталон самурайства: хоробрість, агресія, безжальність і до себе і до інших, всепоглинаючу силу обов’язку. Відоме також історичне макімоно “Повість про монгольське нашестя”, “Тедзю гіга” – сцени з життя тварин тощо.

В період Муромаша найвидатнішим живописцем став творець власного стилю Сессю (1420-1506). Йому належить уславлений “Довгий пейзажний згорток”, що має 17 м. в довжину при ширині 4 м. На згортку зображені чотири пори року. Він також був чудовим портретистом, про що свідчить портрет Масуда Канетака. На початку XVI століття, в період професіоналізації живопису, виникає знаменита школа Кано, започаткована Кано Масанобу (1434-1530), який заклав основи декоративного напрямку в живопису. Основними формами живопису стають стінопис та композиції на складних ширмах. Твори живопису прикрашають плаци аристократів, будинки городян, монастирі та храми. Особливого розквіту живопис цього напрямку досягає в часи Момояма (1572-1615).