ЧЕРНОБЫЛЬСКОМУ ЖУРАВЛЮ

(Авторський переклад)

П І С Н І

…нехай же, люди, Вам на спомин

пісень залишиться відгомін.

(Вставити пісні з нотами)

потім додати (СПОГАДИ)

і Список публікацій

ФЕНОМЕН ВАЛЕНТИНА МИХАЙЛЮКА

Поет не потребує похвали. Поетові потрібне розуміння. Тим більше, якщо він обпечений таким болем, як Валентин Михайлюк. Книжка його поезій так і називається – „БІЛЬ”. Болем пронизаний і цей його збірник пісень.

І все-таки я скажу. Перед нами явище унікальне. Це не просто талановитий поет, а єдиний такий у світі – поет чорнобильський. Не лише за місцем проживання „іще в до- атомній порі”, а за тим особливим станом душі, коли через катарсис трагедії вона набуває дару прозріння в слові. Людина технічної освіти, інженер-механік, все життя зв’язаний з промисловістю, і раптом такий потужний вияв творчих сил – в музиці, у поезії. Так, ніби Чорнобильська катастрофа розбудила в ньому поета. Він – ліквідатор наслідків духовних. Де інший застогнав би, - він співає.

І поруч з ним красива жінка з глибоким неповторним голосом, його дружина Зінаїда. Разом вони становлять знаний вже в Україні дует „Чорнобиляни”. Цей дует не має фанів, відеокліпів і естрадного антуражу зі спецефектами. Він має вдячних слухачів, чиї душі суголосні з суворою і ніжною поезією В.Михайлюка.

Це не хіти, не шлягери. Це фантомні болі втраченої батьківщини, незалежно від політичної і всілякої іншої погоди.

Це двоє неприкаяних людей, котрі співають над Прип’яттю.

І скрізь, де б вони не співали, вони співають як над Прип’яттю.

Спокуси субкультури для них не актуальні. Вони співають шляхетно і без надриву, не демонструючи апокаліптичне світовідчуття. Їм судилося пережити свій кінець світу – втрату своєї малої батьківщини, і вони ніколи вже не позбудуться тривоги за Батьківщину велику. В поезії Валентина Михайлюка є гнів, є обурення, є навіть відчай, але є і незламне протистояння тій нечуваній біді, яка спіткала Україну.

І якби хто зробив відеокліп цього дуету, це не було б хаотичне мигтіння кадрів з модною атрибутикою сучасної естради. Це були б потойбічні кадри убитого Полісся на зловісній фонограмі дозиметрів. Свинцевий полиск мертвої Прип’яті і ліси за колючим дротом. Моторошний контур „Саркофага” і рушнички, що полетіли у вирій нашої пам,яті.

Жовті трикутники радіації. Старовинна фотографія прадіда, що був колись мером Чорнобиля. І розорена рідна домівка, уже без ганку і сходів, з тим абрикосовим деревом у дворі, що вже було всохло, і раптом зацвіло й дало плоди, що осипаються на отруєну стронцієм землю...

Є в цьому збірнику пісні молитовної любові до України, є ліричні, є навіть жартівливі. Деякі з них – то ціле драматичне дійство. Наприклад, „Сільський романс”. Цьому поетові дано писати романси. Це неоціненний жанр, що вимагає нині вже раритетної вишуканості почуттів і краси слова.

Є тут і пісні, так би мовити, принагідні. Комусь на весілля, на день народження. Є „Пісня водія” і „Рибальське щастя”. Але то все – життя, кольорова мозаїка, що складається з грандіозних подій і маленьких радощів, і вміти їх відчувати в умовах глобальних катаклізмів кінця ХХ століття – теж своя форма протистояння.

Поетика Валентина Михайлюка як на сьогодні може здатися надто традиційною. Можна було б побажати йому більше творчих пошуків і вибагливості. Іноді він впадає в патетику, іноді вдається до відвертої стилізації. Приміром, „Коло річки, коло броду”. Але ж річка – Прип’ять, а брід – чорнобильський.

Або ось ніби теж стилізація, а з іншого боку – чи не є це метафора екзистенційної драми українського етносу взагалі: „В мертвім полі козаченьку воленьки нема?”

Та навіть і сама назва збірника – „БАГРЯНЕ НАМИСТО”. Скільки вже того намиста навішано на українську поезію і на різні псевдонародні ансамблі! Здавалось би, це вже аксесуари давно зужитої поетики. Правду кажучи, я теж хотіла порадити авторові назвати збірник оригінальніше.

Але ось я згадую: розповідав мені чоловік, що у його матері було якесь незвичайно гарне червоне намисто. І мало воно дивну властивість, буквально діагностичну: коли мати здорова, воно яскраво-червоне. А тільки яка застуда, температура, - намисто біліло, бралося сизою памороззю. Це була найперша ознака недуги.

Придивіться до цього БАГРЯНОГО НАМИСТА, яке несе Україні Валентин Михайлюк. Воно має не лише декоративно фольклорну функцію. Україна тяжко хвора. Її кидає то в жар, то в холод, їй відбирає мову, клаптями відмирає її прекрасне тіло. Чи не біліє це багряне намисто, чи не береться сизою памороззю? Може, воно теж показник її реального стану?

Так що не треба поспішати зі звинуваченнями в традиційності. Любов завжди традиційна, її не можна ні модернізувати, ні архаїзувати. Тим паче, в такому неординарному випадку, як авторська пісня В.Михайлюка. За ним стоїть співоча культура кількох поколінь вчительського роду. Він не сфальшивить. Бо найбільше цінує, за його визнанням, чистоту тону. А в поезії шукає „ ймовірне слово ”. Ймо – вірне. Це, очевидно, в розумінні, що йому можна йняти віру.

У присвяті ЗЕМЛЯКАМ Валентин Михайлюк пише:

„Попрохаю жайворонка в полі

Вознести озиме свято слів...”

Його поезія, його пісні – це справді „озиме свято слів”. Нелегко їм сходити під чорнобильськими снігами, на тому полі, де вже посіяно тільки радіоактивний брухт. Побажаймо ж цьому поетові доброго ужинку ймовірних слів, а часом і неймовірних за своєю художньою силою.

Ліна Костенко