Пісня третя

<…> О ви, що маєте нестримний пал до сцени,

10 Що слави прагнете і лаврів Мельпомени, –

Чи вам хотілось би увесь Париж зібрать

і урочистими словами зчарувать,

Щоб з твору вашого всі люди дивувались

І ним за двадцять літ ще більше милувались?

Хай пристрасть у йому гаряча та жива

Серця розбуджує, пече і порива!

А як солодкого ним жаху не створили

Чи ніжного жалю в серцях не розбудили,

То хоч по-вченому і мудро склався він,

20 Лиш забуття йому судилось і загин.

Холодних міркувань кладіть туди багато,

Але глядач за них не буде вам плескати,

Гучну риторику візьме на глум і сміх,

Або дріматиме під гомін слів гучних.

Серця зворушувать – найвища таємниця,

Якої автори усі повинні вчиться.

З початку самого повинен нам поет

Той позначити шлях, яким піде сюжет.

Смішний актор мені, що висловить не вміє,

30 Як розгортатися, зростати буде дія.

Інтригу плутає, натомлюючи нас,

І в марних збоченнях даремно тратить час.

Волю, щоб зразу він сказав одверто й ясно:

«Я – цар Агамемнон» чи «Я – Орест

Нещасний»,

Ніж різні чудеса нам має появлять.

Що ум дріма від них, а вуха лиш болять.

Сюжет з 'ясовуйте раніше якомога,

І місця певного додержуйтеся строго.

За Піренеями такий собі піїт

40 Втискає в день один десятки довгих літ.

Спочатку хлопчиком малює він героя,

А далі з довгою виводить бородою.

Ми інші приписи від розуму візьмім

Одну подію в час єдиний розгорнім,

Єдине місце їй за тло ясне узявши:

Така трагедія сподобається завше.

Скрізь імовірності дотримуйте. Бува,

Чудною видається і правда нам жива.

Безглузді ж вигадки нас тішити не можуть,

50 Бо ні ума вони, ні серця не тривожать.

Є речі, що ховать від поглядів людських

Належить, даючи лиш в розповіді їх;

Хоч відчуття тоді сягне й не так глибоко –

Та хай сприймає слух, чого не стерпить око.

Пильнуймо, щоб росла дедалі таїна

І щоб розвіялась у певний час вона.

Людського розуму нічим-бо так не вразить,

Як дії хід складний йому розкривши разом;

Постане істина зненацька перед ним

60 І обрисів нових речам надасть усім.

Колись трагедія, і дика й недоладна, –

То був звичайний хор. Напої виноградні

Усі, танцюючи й співаючи, пили

І Діонісові складали похвали.

Співцеві, щоб найбільш подобався народу,

На ігрищах таких був цап за нагороду.

Сяк-так поодягав комедників Феспіс

І вперше звичай цей до міста переніс;

Він возом виїздив великим на майдани

70 І людові являв видовище незнане.

Есхіл змінив і лад, і зміст вистав таких;

Осіб докинувши до хору дійових;

За нього вже поміст на площі височіє,

І в масках грають там належних лицедії.

Софокл дійшов тоді натхнення верховин:

Поваги й злагоди надав усьому він,

Примусив хор увесь у дії участь брати

І строфи обточив, до нього кострубаті.

Таку трагедію він пишну грекам дав,

80 Що відтворити Рим її вже не здолав.

У давній Франції театр був у зневазі:

Гріх наші прадіди в цій бачили розвазі.

Однак юрба прочан в Париж колись прийшла

І по-простацькому вдавати узяла

І бога, і святих, і анголів, і діву,

Народ збираючи на теє дивне диво.

Наука променем заглянула своїм

В ті нісенітниці – і край поклала їм.

Геть непокликані апостоли зникають, –

90 Натомість Гектори й Ахілли воскресають,

А тільки маски вже не надіва актор,

І скрипка заступа музику давню й хор.

Небавом ніжний пал всесильного кохання

Панує на кону так само, як в романі;

Бо хто б скорше шлях до серць людських найшов,

Ніж той, що пристрасну змальовує любов?

Та дбайте, ідучи дорогою такою,

Щоб не скидалися на пастушків герої;

100...Характери не слід нам із романів брать,

Та вади деякі герой повинен мать...

<…>

120...Як автор малювать героя почина –

Нехай герой собі у всьому вірний буде

І з кону тим зійде, ким вийшов перед люди.

140...Журба і тихий плач пасують до страждання

Ридайте ж ви самі, щоб викликать ридання,

І не до діла там проречисті слова,

Де серце крається із болю умліва.

В театрі критиків суворих є доволі,

І важко вславитись тепер на цьому полі,

Не зразу осягнеш тут перемоги ти,

Бо завжди висвистать готові є роти.

Всім вільно автора картать і дорікати,

150 Аби лиш за квитка належну дав заплату,

Він вигинається на тисячу ладів,

Хто хоче вдовольнить суворих глядачів.

Високе й ніжне він повинен малювати,

Шляхетність, глибочінь, поважність виявляти,

Буть несподіваним, вражати нам серця,

Усіх захоплювать дивами без кінця <…> [6, с.396-397].