Визначити форми та прийоми комічного.

”Нежное чувство мистера Вестерна к дочери росло с каждым днем, так, что даже любимые собаки начали уступать Софье первое место в его сердце…” (Г. Філдінг, переклад А. Франковського)”Она была выдана замуж против воли нежно любящим отцом, который считал партию для нее выгодной… Она была плохой женой, так как вмешивалась в дела, которые ее совершенно не касались – например, иногда позволяла себе делать мужу мягкие замечания по поводу его дикого пьянства”.(Г. Філдінг, переклад А. Франковського)„При низеньком росте она была излишне полнотела, краснощека и вдобавок еще угревата. К тому же нос у нее был слишком большой, а глаза слишком маленькие; и если походила она на корову, то не столько молочным запахом, сколько двумя бурыми шарами, которыми колыхала перед собой на ходу; да еще нога у нее одна была покороче другой…Эта обольстительная леди давно уже поглядывала нежным оком на Джозефа, но до сих пор она не добилась того успеха, какого, вероятно, желала, – хотя в добавление к своим природным прелестям она постоянно его угощала и чаем, и сладостями…” (Г.Філдінг, переклад А. Франковського) „Гекельберрі був сам собі господар і робив усе, що йому заманеться. За сухої погоди він ночував на чужих ганках, а коли дощило – в порожній бочці...ніхто не забороняв йому битися і гуляти хоч до ночі; навесні він першим починав ходити босоніж, а восени останній взував щось на ноги; ніхто не примушував його вмиватись і перевдягатись в чисте; а ще він був неперевершений мастак лаятись. Одне слово, цей хлопець мав усе, що робить життя прекрасним” (Марк Твен, переклад В. Митрофанова).

„Я Джимму возвращать не буду

В долг взятых денег, ибо Джимм

О долге разболтал повсюду

Я посрамлен, мы квиты с ним” (М. Прайор, переклад С. Маршака).

 

„Твій рід уславився в віках:

А де ж діла твої?

Так знаменитий римський шлях

Кінчається в багні.

В цьому розкішному кутку

Що робиш ти, змія?

Знайди собі діру таку,

Як і душа твоя!” (Р. Бернс, переклад М. Лукаша).

 

„Він просто в рай помандрував,

Як слід шанованій людині.

Ніхто гріхів за ним не знав,
Бо він творив їх на латині” (Р. Бернс, переклад М. Лукаша).

 

„Совенят – пити чай! Пан з Дамбрі

Научав од зорі до зорі.

–Жах! Подумать лишень –

Як-то їсти мишей?! –

Пан казав добросердний з Дамбрі.

 

Був дідок, що у нього на носі

Пташенятам привільно жилося.

Але якось надвечір

Пересіли на плечі,

І полегшало діду на носі!” (Едвард Лір, переклад О. Мокровольського)

 

„Юнак закликав усіх святих пособляти мені й метнувся за дядечком. Він усадовив його переді мною, і я заходився коло старого. Спочатку розповів такі-сякі побрехеньки потім кумедніші; я шпурляв у нього масними жартами й обстрілював жвавими дотепами; я напихав його масними анекдотами і, не шкодуючи перцю, досипав з ніг до голови; я розходився й витинав до сьомого поту, до хри­поти, аж поки в горлі не пересохло, до знавіснілості й ска­зу – та нічим не зміг допекти старого, не викликав у ньо­го ні усмішки, ні сліз! Анічогісінько! Хоч би тобі натяк на усміх чи крапельку сліз! Я вже й сам себе не впізна­вав. Отже, вирішив закінчити лекцію останнім криком відчаю, останнім спалахом гумору – я пожбурив у нього анекдот нищівної сили й шкеребертної дії. І гепнувся на своє місце, знеможений та рогублений вкрай.

Голова товариства підійшов, змочив мені голову холод­ною водою й запитав:

– Чого ви так шаленіли наостанку?
Я відказав:

– Хотів розсмішити он того старого дурня в другому ряду.

Той зареготав:

– Дарма старалися: він же глухий і німий, та ще й сліпий на додачу, мов той кажан!”

(Марк Твен, переклад П. Шарандака).

 

„Та от час вінчання настав і минув, а молоді не з'являлися. Нетерпіння перейшло в тривогу, тривога – в шукання, але всі пошуки були марні. Тоді до діла взялися два здоровенних полісмени й витягли з розлюченої юрби пошматовану, розтоптану істоту з обручками в жилетній кишені і геть укриту синцями жінку в подертому вбранні, яка щось істерично кричала й силкувалася пробити собі дорогу до килима.
Уїльям Прай і Вайолет Сеймор, раби звички, приєдналися до буйної юрби глядачів, не мавши сили встояти проти переможного бажання подивитися на те, як вони, молодий і молода, ввійдуть у прикрашену трояндами церкву.

Цікавість - то шило в мішку”.

(О. Генрі, переклад М. Стріхи).

 

„Сер Пітт Кроулі був філософ із нахилами до того, що зветься непоказним боком життя... Коли міледі по­мерла, він дотримав слова й одружився з Роз Доусон, дочкою Джона Томаса Доусона, торговця залізними товарами з Грязь-бері. Яке щастя було для Роз стати леді Кроулі!

Погляньмо докладніше, в чому те щастя полягало. Насампе­ред вона кинула Пітера Бата, юнака, з яким доти приятелювала.. Далі, вона розлучилася з товаришами своєї молодості й родичами, бо ж, ясна річ, їх не могла приймати в себе міледі Королевиного Кроулі. Але й у своєму новому становищі й ново­му оточенні вона не знайшла нікого, хто б поставився до неї при­хильно...Сер Пітт, за його ж таки словами, чхати хотів на всіх них. Він здобув красуню Роз, а чого ще треба людині, щоб пожити собі на втіху? Він напивався щовечора, часом лушпарив свою красуню Роз, а коли їхав до Лондона на парламентську сесію, то залишав її в Гемпширі без єдиної прихильної душі. Навіть пані Кроулі, пасторова дружина, не захотіла знатися з нею, сказавши, що ноги її не буде в домі дочки торговця.”

(В.М. Теккерей, переклад О. Сенюк).

 

„...Королівські міністри – це просто чудо природи. Вони білі, різних національностей, що примандрували туди в минулі часи. Я опишу вам одного для взірця – і то не з ліпших. От хоч би Гаріса. Гаріс – американець, довго­ногий, марнославний, легковажний містечковий адвокат із Нью-Гемпшіра. Якби йому такий розум, як ноги, він заткнув би за пояс і Соломона; було б у нього скромності, як невігластва, фіалка видалася б зарозумілою проти нього; таку б йому освіту, як у нього пиха, Гумбольдт виглядав би поряд з ним неписьменним, наче з-під камінного над­гробка; якби йому такий зріст, як сумління, ото б зна­хідка була для мікроскопа; були б його ідеї завбільшки з його слова, то їх і за три місяці не обійшов би; якби якась аудиторія підписалася слухати його, поки він не ви­говориться, то всі вони повмирали б від старості; якби йому дали говорити, аж доки він що-небудь скаже, то сурма страшного суду застала б його навстоячки на задніх ногах. І йому стало б нахабства зачекати, поки та буча пересядеться, і далі провадити своєї.

Отакий-то він є (чи був), його світлість містер Гаріс, його покійної величності міністр цього, того та іншого – бо він був усім потроху, а передусім і завжди – найпокірнішим і найслухнянішим королевим слугою і закоханим шанувальником та головним речником і прибічником у мі­ністерській парламентській секції. А тільки-но поставало яке-небудь питання (байдуже, яке саме), – як він відразу підводився й молотив повітря своїм кістлявим ціпом, і бу­шував, аж підскакував, і торохтів гучною порожнявою, що вважав її за красномовство, і лив жовч, яку мав за сатиру, і розсипався нудним мотлохом, що ввижався йому гумором, і супроводив це гримасами своєї гробівницької фізіономії, гадаючи, ніби надає їй комічного виразу.

На тих островах він почав дрібним адвокатом і піднісся до становища такого багатогранного вельможі, що сарка­стичні люди охрестили його «державною машиною». Він став великою людиною в карликовій країні, сам же він того калібру, що в інших країнах іде на констеблів та поліційних урядовців. Я не хочу здаватись упередженим проти Гаріса і, сподіваюся, не сказав нічого, що викликало б таке враження. Я мушу бути чесним істориком і заради цього в даному разі мушу висвітлити той факт, що ця поважна особа, яка зоддалеки скидається на Вашінгтонів монумент, якщо її роздивитися зблизька, не що інше, як тридцятидоларовий вітряк.

Гаріс полюбляє проголошувати, що він уже ніякий не американець, та ще й пишається тим, що він стовідсотковий гавайєць, і цим теж пишається; і що він покірний слуга і підлеглий свого пана й володаря, короля, чим пишається і за віщо вдячний долі.

Так ось, анексуймо ці острови. Подумайте лишень, як могли б ми розмахнутися з тим китобійним промислом! (Хоч за нашими судами та суддями невдовзі, чого доброго, китобійним суднам не можна було б там і показатися, щоб не обдерла та не облупила матросня та сутяги, як тепер водиться у Сан-Франціско – місті, яке шкіпери обмина­ють, ніби ті скелі чи мілизни). То анексуймо ж. <…>

Ми таки мусимо анексувати цей народ. Ми можемо на­ділити їх своїм добродійним і мудрим урядуванням. Ми можемо завести в них таку новину, як крадіж, від трам­вайних злодійчуків до муніципальних розбишак та урядо­вих хапуг, і показати їм, як то весело буде їх арештову­вати, судити, а потім випускати на свободу – кого за го­тівку, а кого з огляду на «політичний вплив». Ми можемо присоромити їхнє простацьке, примітивне правосуддя. Мо­жемо ліквідувати їхні епізодичні повішення за вбивство і дати їм суддю Пратта, щоб повчив, як треба рятувати для суспільства убивць Ейвері, припертих до стіни. Ми можемо дати їм Барнардів, щоб вивільнити зі скрути їхні грошові корпорації”.(Марк Твен, переклад Е. Хоменка).

 

„Містер Сауербері був високий, сухорлявий, маслакува­тий чоловік; ходив він завжди у приношеному чорному костюмі, заштопаних бавовняних чорних панчохах і такого самого кольору черевиках. Природа виліпила його обличчя не для усмішок, але загалом він був не від того, щоб пожартувати на фахові теми. З виразом щирої ра­дості від цієї зустрічі він плавною ходою наблизився до містера Бамбла й сердечно потис йому руку.

— Я зняв мірку з двох жінок, що померли сьогодні вночі, містере Бамбл, – сказав трунар.

— То ви скоро забагатієте, містере Сауербері, – відказав бідл, встромляючи великий і вказівний пальці в про­стягнуту йому трунарем табакерку, що являла собою майстерно зроблену малесеньку труну. – От побачите, забагатієте, містере Сауербері! – повторив містер Бамбл, приязно постукавши трунаря ціпком по плечу.

— Ви так гадаєте? – мовив трунар тоном, що водночас і припускав і заперечував таку можливість. – Якби ж то парафіяльна рада не платила так мало, містере Бамбл!

— Але ж і труни малі! – відказав бідл, дозволивши собі похихотіти рівно стільки, скільки це личить поваж­ному урядовцеві.

Місуера Сауербері ці слова, як і слід було сподіватися, дуже звеселили, і він вибухнув довгим, нестримним реготом.

— Що правда, то не гріх, містере Бамбл, – мовив він нарешті. – Відколи ви запровадили нову систему харчування, труни цовужчали й понижчали. Але ж і нам треба мати якийсь зиск, містере Бамбл!”

(Ч. Діккенс, переклад М. Пінчевського, Г. Пінчевської-Чекаль).