Лекція 6Українська літературна критика та есеїстика кінця ХХ – початку ХХІ століть План 1. Літературні полеміки 90-х рр. та роль літературної критики.Особливості літературної критики на зламі ХХ – ХХІ століть. 2. Есеїстика О.Забужко, Ю.Андруховича, К.Москальця, Р.Семківа та ін. 3. Жанр есею в доробку наймолодшого покоління українських письменників. Актуалізація опорних знань про літературну критику. Сучасна літературна критика, її місце й роль у розвиткові літератури на сучасному етапі. Проблемні виміри сучасної літературної критики. Доробок сучасних українських літературних критиків різних поколінь. Творчість Івана Дзюби, Миколи Ільницького, Олени Логвиненко, Михайлини Коцюбинської, Людмили Таран, Ніли Зборовської, Миколи Сидоржевського, Костянтина Родика, Тетяни Трофименко, Євгена Барана, Ігоря Бондаря-Терещенка, Олександра Бойченка та ін. Есей як самостійний жанр літератури. Визначення “есею” як окремого жанру. УЛЕ подає таке визначення: “Есе – жанр художньо-публіцистичної, науково-популяризаторської творчості, характерний вільним, не обов’язково вичерпним, але виразно індивідуалізованм трактуванням теми”. За “Літературознавчим словником-довідником”, “есе (з фр. – спроба, нарис, начерк) – невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки і враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми”. Характерні ознаки есею: логічність викладу, дбайливе ставлення до художньої форми. Есей виражає нове, суб’єктивне слово про щось і має філософський, історико-біографічний, публіцистичний, літературно-критичний, науково-популярний чи суто белетристичний характер. За Ю.Шерехом, есей – це такий літературний жанр, який бачить у дійсності те, чого люди в ній звичайно не бачать, і цю одну сторону унаочнює і уопуклює так, що стає вона нібито цілою дійсністю. Позиції Юрія Шереха щодо існування й побутування жанру есею (на матеріалі есею “Не для дітей”). Праця присвячена романові В.Домонтовича “Доктор Серафікус”. Ю.Шерех розгортає паралель між “есеєм” як різновидом прозового жанру та “анекдотою”. Він констатує: “Так, “Доктор Серафікус” В.Домонтовича постає перед читачем анекдотом, розгорненою в цілу книжку. І то анекдотом з початку до кінця”. Аналізуючи твір, він доходить висновку: “І тут його анекдота перестає бути анекдотом, перестає навіть бути повістю, а стає … есеєм. / Есей – ризиковане слово. В 95 випадках із ста його вживають, не вкладаючи жадного змісту. Коли щось не схоже ні на оповідання, ні на нарис, ні на статтю, тоді кажуть: це есей. Отже, треба умовитись, що розуміти під есеєм у даному випадку. Якщо в творі головне – загальне твердження, але воно прагне виявитись через конкретне і часткове, а всяке конкретне і часткове прагне символізувати загальне твердження, або в загальне, в твердження вилитися, - отакий твір заслуговує на назву есею”. Його аргументи стосуються й поняття гри: “Це майстерна гра, яку автор провадить з читачем. Як кіт з мише.. Справжній Домонтович починається за цим: коли він переходить до узагальнень”. В іншій своїй праці “В.Петров, як я його бачив” Ю.Шерех резюмує: “Твори Петрова – це завжди частка істини. Наукові розвідки, есеї, романи, оповідання – це в суті справи все есеї. Якби мене запитали, що таке есеї, я сказав би: есей – це такий літературний жанр, який бачить у дійсності те, чого люди в ній звичайно не бачать, і цю одну сторону унаочнює і уопуклює так, що стає вона нібито цілою дійсністю. З цього постає думка і нове, більше наближення до дійсності”. Міркування Ю.Шереха цінні передовсім своїм логічним ракурсом у спробі визначення цього жанру. Есеїстика О.Забужко, Ю.Андруховича, К.Москальця, Р.Семківа та ін. Жанр есею в доробку наймолодшого покоління українських письменників. Визначення ідейно-тематичних рівнів сучасної української есеїстики. Підсумки лекційного заняття.
|
