Русская старина. — 1887.— С. 115.

Одного разу М. Костомаров на питання галичанина, якою має бути політична позиція австрійського українця, відповів: «Будьте перше австрійцями, а потім уже слов'янами!». В цьому був водночас і вияв політичної індиферентності, і вияв націоналістичної одномірності: все, що відбувається в політичному житті, розглядалося крізь призму головної мети — зберегти культурно-національну ідентичність українства. Костомаров вважав, що цього достатньо і для політики, бо в глибині душі кожного національно свідомого українця сидять Мазепа і Орлик. Культурницька орієнтація була заявлена в листі з Києва в кінці 1862 р. до редакції «Русского вестника» М.Н. Кат-кова, підписаному 21 громадовським діячем — В. Антоновичем, Т. Рильським, П. Житецьким, П. Чубиись-ким та іншими, де українські культурно-національні лідери відмежовувалися від звинувачень у сепаратизмі й заявляли про своє прагнення «вжити всіх сил, щоб дати народові змогу просвітитися, самоусвідомитись, усвідомити свої потреби і вміти їх заявити, одним словом через свій внутрішній розвиток стати на той громадський ступінь, на який його ставить закон»'.

Культурницький підхід природно спирався на романтичний ідеалізм 40-х років, якому Костомаров залишився вірним до кінця. Він прагнув зберегти національний дух в його первісній чистоті, що мало гарантувати національну силу в майбутньому. Так романтизм «Молодої Європи» початку — середини століття трансформується в національний консерватизм.

Романтична традиція вела до непорозумінь з новими поколіннями.

Так, у фольклористичній збірці Драгоманова Костомаров бачить один недолік: «Матеріали, зведені п. Дра-гомановим, видані без пояснень, які б розв'язали читачам питання: що з надрукованого належить народній творчості, що, звідки і в якому вигляді увійшло в народ ззовні, рівним чином; яка риса в тому чи іншому народному творі належить тому чи іншому періодові народної історії»". Туг видно, чого взагалі добивався від дослідження народної творчості Костомаров: він прагнув знайти власне народний, національний елемент і відділити його від наносного, інонаціонального, народом сприйнятого, але для народу неорганічного. Йому не спадає на думку, що ця мета утопічна, бо народна творчість не існує як самостійний процес, ізольований від «високої», професійної культури, в тому числі культури міста, від інонаціональної та наднаціональної культури. Вже питання про те, чи належить християнський пласт до народної культури, буде з позиції Костомарова нерозв'язним.

З іменем Костомарова пов'язані деякі непорозуміння у зв'язку з єврейським питанням. Як експерт, він ще в час заслання оцінював звинувачення євреїв у ритуальних убивствах і, виходячи з жорстокості деяких біблійних текстів, такої можливості не виключав (так само як і В. Даль). Вже на старості літ він випадково виявився свідком Конотопського погрому, і в його записнику це знайшло якесь незрозуміло-байдуже відображення («жидотрепание»). Ця обставина вимагає пояснення.

Позиції Костомарова в єврейському питанні недвозначні. 1858 р. з протестом проти антисемітських виступів журналу «Иллюстрация» виступила велика група російських інтелігентів. Були тут і Краєвський, і Катков, і Чернишевський, І Тургенев, і всі Аксакови, і Кавелін та багато інших. Костомаров, Куліш, Марко Вовчок, Номис і Шевченко, підписавши листа російської інтелігенції до редакції, додали до нього листа від українських інтелігентів, текст якого написав Костомаров. У листі зазначалося, що голоси протесту представників української нації («малороссийской народности») «мають в цій справі особливо важливе значення, виражаючи думку про єврейське питання того народу, котрий більше ве-ликоросіян і поляків терпів від євреїв і виразив свою ненависть до євреїв, в давні часи, багатьма тисячами кривавих жертв. Цей народне міг входити в причину зла, що містилася не в євреях, а в релігійно-громадянському ладу Польщі. Він мстився євреям з такою простодухою свідомістю праведності кровопролить, що навіть оспівав свої страшні подвиги в своїх істинно-поетичних піснях. І незважаючи на те, сучасні літературні представники цього народу, дихаючи іншим духом, докладають свої руки до протесту «Русского вестника» проти статей «Иллюстрации»'.

Костомаров рішуче виступає проти антисемітизму, перспективи нових часів пов'язує з міжетнічною лояльністю та ініціює виступ українських культурних діячів в єврейському питанні солідарно з ліберальними інтелігентами Росії. В його тексті може деіцо збентежити згадка про велике зло, що в минулому вчинили євреї українству. Цей вираз у Костомарова не випадковий. Як романтик-ідеаліст, що прислухається крізь історію до голосу національного духу, Костомаров не припускає думки про критичний аналіз фольклорного тексту. Вперше піддав сумніву свідчення у фольклорі XVI—XVII ст. про єврейські злочини М. Грушевський, і це зустріло опір багатьох істориків і фольклористів (включаючи О.П. Ко-сач-«Пчілку», матір Лесі Українки, і Д. Яворницького). Дивовижно, але факт — чутливий і вразливий Микола Костомаров настільки поглинутий національною історією і настільки погано чує те, що поза нею, що виявляє необізнаність і необережність в оцінці «кривавого наклепу», і нечутливість у страшні дні погромів, залишаючись радше лояльним «чужим», ніж сповненим співчуття гуманістом.

Костомаров започаткував тенденцію до аполітичного просвітництва, що ставала дедалі впливовою в Гро-мадовському русі. Позиція Костомарова ясно виражена в його листі до засланця КОНИСЬКОГО 1863 р.: «Ох, лихо, та й годі! От і працюй, як знаєш, коли вас з України по Вологдам та по Вяткам розсилатимуть. Тепер не той час, щоб у ссилку грати; треба дома сидіти нишком та працювати. Народна освіта — от наше діло... Найбільш треба отім старатись, щоб правительство на нашу справу вовком не поглядало, щоб не лякалось ані бунтів, ані якогось там сепаратизму та не мішало в нашій мові народові науку викладати»".

Опортунізм Костомарова викликаний не особистою полохливістю чи ліберально-угодовськими поглядами: засновник та ідеолог Кирило-Мефодіївського товариства щиро вірив у те, що досить підтримувати і культивувати народний дух, щоб самі по собі розв'язалися політичні проблеми. Саме тому він чинив опір відрядженню Драгоманова за кордон і відмовився фінансувати його

" Шевченко Т. Повис іібр. творів. — Т. 6.-С. 254. " Цит. за: