Достоевский в воспоминаниях современников. — М., 1963. — Т. II. — С. 127.

лідерів консерватизму. Характерна з цієї точки зору оцінка Катковим революціонерів: «Всі ці лжевчення, всі ці погані напрямки народились і набули сили посеред суспільства, що не знало ні науки, вільної, шанованої і сильної, ні публічності в справах, що заторкують найдорожчі для нього інтереси, — посеред суспільства, що знаходилося під цензурою і поліцейським наглядом у всіх сферах свого життя. Всі ці лжевчення і погані напрямки, на які чуються тепер скарги, є плід думки придушеної, нерозвине-ної, рабської в усіх своїх інстинктах, здичавілої в темних нетрях»*.

Російський революціонаризм з перших кроків виявив схильність до гранично жорстоких тоталітарних методів. Уже М. Бакунін, лідер анархістів у І Інтернаціоналі, говорив про страшне і повне руйнування як про головне завдання російської революції, про необхідність повсякденного й повсюдного контролю за життям кожного революціонера; він сформулював тезу: «Ніж, отрута, зашморг революція все однаково виправдовує». В революційних прокламаціях 1861 р. заявлені були всі ті ж гасла. «Люди з сильним характером і ясним розумом повинні мати повноваження і владу карати і повинні взяти в свої руки керівництво... Ніхто не сміє зробити жодного кроку, не поставивши до відома про це комітет свого міста», — писалося в прокламації «Великорос»". В прокламації «Молода Росія», написаній П.Г. Заїч-невським, говорилось про неминучість пролиїтя «втричі більше крові», ніж це зробили якобінці, обґрунтовувався загальний терор: «Пам'ятай, що тоді хто буде не з нами, той буде проти; хто проти, той наш ворог: а ворогів слід винищувати всіма засобами»**'. Особливо страшне враження справили ідеологія і практика не-часвського гуртка, дещо пародійно розкрита Достоєвським в романі «Біси». Нечаєв писав про мораль революціонера: «Всі ніжні, розніжуючі почуття спорідненості, дружби, вдячності і навіть самої честі повинні бути приглушені в ньому єдиною холодною пристрастю революційної справи»"".

Щоб уникнути викриття, а головне, щоб пов'язати спільників кров'ю, Нечаєв організував убивство студента Іванова, і справа Нечаєва розглядалась 1871 р. на першому в Росії політичному процесі. Незважаючи на страхітливі факти, процес не тільки викривав загрозу соціалістичного тоталітаризму, а й пропагував завдяки оприлюдненню різних матеріалів революційну ідеологію. Від Нечаєва відмежувалися радикальні діячі О.І. Герцен, М.К. Михайлов-ський, Г. Лопатін, В. Засулич, а все ж витоки «нечаєвщини» залишалися живими. Не допоміг і роман До-стоєвського, який добре розумів глибину коріння «нечаєвщини». Як згадувала одна з тодішніх молодих симпатиків революції, «новий роман Достоєвського здавався нам тоді потворною карикатурою, кошмаром

містичних екстазів і психопатії».

Так чи інакше притягальна сила революційних ідей не слабшає, а посилюється в сімдесяті роки, і нова «Земля і воля», заснована 1876 р. (розкололася 1879 р. на «Народну волю» і «Чорний переділ»), очолювалася безумовно яскравими, сильними й фанатично переконаними людьми, яким вдалося попри величезні, здавалось, непоправні втрати довести полювання на імператора до успішного завершення.Після майже п'ятнадцятирічної війни з терористами знесилений уряд вирішив піти на угоду з ліберальним рухом. Цей крок Олександром було доручено зробити генералу Лоріс-Мелікову, призначеному головою Верховної розпорядчої комісії по охороні державного порядку і громадського спокою, а водночас і міністром внутрішніх справ і шефом жандармів. Лоріс-Меліков здійснював спроби зв'язатися з лівими групами інтелігенції через Салтикова-Щедріна і фактично підготував царя до думки про неминучість конституційного ладу. Узгоджений із царем текст урядового повідомлення говорив не про конституційний лад, а лише про загальноросійську комісію від виборних із земств; але зрозуміло було, що після цього кроку рух був можливий тільки до конституційного режиму. Підписавши текст, Олександр сказав міністрам: «Панове, нам пропонують ніщо інше, як збори но-таблів Людовіка XVI. Не забувайте наслідків... А проте, якщо ви вважаєте це корисним для країни, я не чинитиму опір»'. Після вбивства Олександра терористами останні висунули перед новим урядом ультимативну вимогу — ввести конституційне правління. Натомість революційне підпілля було розгромлене, настала тривала доба контрреформ.

Контрреформи і криза імперії

Вибух бомби Гриневицького на набережній каналу відділяє від зречення онука вбитого терористом імператора — 2 (15) березня 1917 р. — майже рівно 36 років, термін історично дуже короткий. За цей час самодержавство політично проробило швидше шлях назад, і тільки революційна криза 1905 р. змусила його невпевнено продовжити поступ 2; але і цей рух не зміг врятувати імперію від розвалу.

Перш ніж описувати долю ліберальних реформ, доцільно зупинитися на загальній характеристиці правової та політичної природи російського самодержавства.

Засадовою для будови Російської імперії залишалася «старомосков-ська», за висловом Леонтовича, ідея патріархальної абсолютної влади монарха. В традиційному сприйнятті російського селянства цар-батюшка своїм слугам за службу давав у владу свою землю, тобто територію разом з людьми, які на ній проживали. Свобода, якої цар позбавив в незапам'ятні роки селянство, полягала з традиційної точки зору не в якихось особливих правах, яких він надав слугам-поміщикам щодо селян, а в забороні міняти пана (разом із землею) — майже легендарній ліквідації Юр'єва дня. Якщо селянин не сприймав себе як власність поміщика, то не тому, що вважав несправедливим сам факт поміщицької влади — покарання, хоч би й смертного, чи продажу, — а тому, що владу і власність поміщика сприймав як умовну стосовно до абсолютної влади царя. Це архаїчне уявлення не відповідало західницькому духу реформ Катерини II, яка перетворила дворян на приватних власників свого майна, включаючи кріпаків, незалежно від того, чи служать дворяни, чи ні. Проте воно підтримувалось духом селянської реформи 1861 р., — адже цар розпоряджався долею поміщицької землі. За пореформні