Мікрокосм і макрокосм. Світське і священне 6 страница

Теологічні ідеї християнства

Головні теологічні ідеї християнст­ва обґрунтовані отцями східної церк­ви в період патристики, в IV—VTO сторіччях. Згідно ч цими положення­ми, царина буття Бога, в якій він знаходиться у своїй троїстій єдності, протистоїть царині творіння, яка, В Б і' по чергу, складається з двох піді (а-рин: небесної та земної, Тільки земна царина є тварною, тобто має вигляді форму, може сприйматися чуттєво і підлягає уявленню. В тварному світі все знаходиться в просторі й часі. Небесний же світ — це не світ, іцо знаходиться «у небі» в якомусь про­сторовому розумінні слова, ш

 

£36

і<>

ли. Перші найближчі до Бога і мають І ним безпосередні контакти, ос­танні — найближчі до земного світу. У період коли християнство стало релігією слов'ян, моги ни есхатології, мотиви «кінця світу» і Страшного вже не відігравали такої ролі, як у перші століття християнства. Тоді друге пришестя очікувалося з року на рік, якщо не з дня па день, і це на­давало побутові християн гострого відчуття трагічної урочистості. В X— ХП1 ст. тривожні знамення привер­тають напружену увагу мирян, кліру, літописців, але навіть в очіку­ванні 1000 року за Р.Х. загальної істерії очікування кінця світу не бу­ло. Проте тема спасіння від цього не перестає, бути центральною в плані особистості, надія на посмертне існування і воскресіння докорінно змінює ставлення до покійників і до смерті, стає дедалі активнішим мо­ральним чинником. Східнохристиянський культ До культових дій належать обря­ди, що супроводжують таїнства та інші чини приватного богослужіння, а також богослужіння часу. Різниці між приватним і спільним богослужінням у ранньому христи­янстві не було — всі обряди викону­валися, всією громадою. Пізніше формувались сім таїнств, що сим-""лізували поворотні пункти життя.ристнянина: хрещення, миропома-ангія, покаяння, причастя (євха-истія), шлюбу і соборування, а та-.ож рукоположения (таїнство свя-юнетва). Богослужіння часу відне­сені до трьох кругів часу: добового, седмичноіо (тижневого), річного. Центральним богослужінням, що визначає всю суть християнського

який не має просторово-часових ха­рактеристик, шаходизвся поза ча­сом і в цьому розумінні вічний, містить у собі прообрази і сили всьо­го, що існує в «цьому», тварному, земному світі. Царина буття Бога відмінна від усього, не має тварних і недосяжна для уявлення і людського розуму.

Водночас у творах «канпадо-кійської великої грінці», що внесла вирішальний доробок у формулю­вання головних ідей християнства у вигляді догматів (Василій Великий, його друг і соратник Григорій Бого­слов та брат Григорій Нисський). а також у більш пізніх письменників підкреслюється, що Бог пізнаваний і що існують шляхи богопі.знаппя, визначені церквою.

Виділяють два види богоітізнання: апофатичиий і катафатичний. Апо-фатичний шлях є шлях через запе­речення: Бог не є ні істота людсько­го виду, ні щось взагалі подібне до доступних нам образів, ні розум, яким ми його можемо уявити за ана­логією з власним нашим розумом, ні любов у нашому розумінні, ні ціле­спрямований вибір... Такий шлях пізнання Бога веде до усунення всього тварного у власному житті, до аскези, яка має своїм наслідком екзальтацію, екстаз, що в них люди­на одержує одкровення. Тут стає можливим шлях катафатичний: Бог Е 'іі чи інші блага і чесноти, але не в їх конечному визначенні у тварному світі, а в їх проекції на безконеч­ність, в абсолютному перебільшен­ні. Концепція апофатичного і ката-фатичного пізнання, викладена у творах сиіонімного автора, який хо­вався під іменем Діонісія Арео-пагіта, не була загальновизнаною у східній церкві і вибула особливі

пулярності лите після XIV сторіччя. Проте вона відповідає головним іде­ям патристики.

В уявленні людей того часу у твар­ному світі упорядкований космог оточений хаосом навіть просторово: всесвіт зображується як острів, ото­чений океаном — вода, як аморфна субстанція, завжди була образом хао­су. Сфера буття Бога, за християн­ською теологією, — не хаос, а иадро-зум, її неосяжність для людською ро­зуму виплітає з того, що вона мисли-лась не просто як порядок, а як дже­рело і начало порядку.

Християнське вчення про Трійцю значною мірою спирається на нео­платоніка Плотіна, який говорив про діалектику Єдиного в трьох її «заса-дових іпостасях» — Єдиному, Розумі і Душі. Враховуючи, що єдине — це ан­титеза множинності, можемо вбачсіти в Плотіновій трійці далекі відгуки індоєвропейської потрійної функціо­нальності космосу (розумна, душевна і тілесно-множинна функції в житті індивіда і структурі суспільства).

До образу тричастинного світово­го дерева ближча християнська ідея ієрархічної будови космосу — ідея «ліствиці буття», східчастої структу­ри, яка веде від Бога до тварного світу. У зв'язку з цим пеевдо-Діонісій розробляє містичне вчення про потрійну структуру небесного свіну, або світу ангелів, середнього між Бо­гом та тварним світом. «Небесні си­ли» були немовби перекладом на церковну мову побутових уявлень про злих і добрих духів, з якими лю­дина того часу спілкувалася на кож­ному кроці. Цей світ посередників між Богом і людьми гармонійно ор­ганізований у тріади: Херувими, Се­рафими, Престоли; Господства, Си­ли, Власті: Начала, Архангели, Апге-

кульгу, в богослужіння (літургія)

євхаристії.

Таїнство євхаристії відтворює в житті кожного християнина акт таємної вечері і символізує водно­час жертву, яку приносить Ісус Хрис­тос. Ідея спокутної жертви є голов­ною у християнському світогляді, і тому природно, що весняний свят­ковий цикл разом з ідеєю Спасіння, втіленою в Воскресінні, є централь­ною віссю всього культу.

В перші століття християнські гро­мади не виділяли свят, оскільки все сприймалося як суцільне трагічне свято. Пізніше було розроблено сис­тему відзначання свята і інших пам'ятних подій.

V християнському культі виразно простежується зв'язок з попереднім, іудейським культом, що ставило проблему відношення Старого і Но­вого Заповіту, старого і нового Ізра­їлю, єврейства і християнства.

Справа в тому, що головні події життя і смерті Ісуса Христа при­в'язані до традиційних іудейських свят. Христос в'їжджає, на віслюкові через Золоті ворота в Єрусалим напе­редодні єврейської Пасхи, шанова­ний послідовниками так, як має бути шанований єврейський месія; з точ­ки зору правовірного іудаїста, це й було найбільшим злочином, оскільки той, хто видавав себе за месію, мав бути покараний побиттям камінням [не розп'яттям — то суто римський спосіб смертної кари!). Христос, який взагалі виконував усі іудейські обряди і відзначав єврейські свята, наполягав лише на тому, що слід ша-нувачи не формально-обрядоіь

ГОВНИЙ бік віри — «не людина для суботи, а субота для людини», Тасмна вечеря відбувається в,пмо-сфері трагічного чекання неминучо!

В8.

нався від Різдва і закінчувався Воз-несінням. Другий цикл присвячений церкві, третій — Богородиці. Чотири свята, що утворюють ніби чотири сторони річного святкового просто­ру. — Великдень, Свята Трійця, або П'ятидесятниця (Сошестя Святого Духа) — восьма неділя після Вели­кодня, Успіння Богородиці (15 серп­ня), нарешті, Різдво — 25 грудня. За­раз цим святам відповідають пости, до XTV ст. піст був один — перед Ве­ликоднем. Святкування тієї чи іншої священ­ної події переживалось не як відзна­чення пам'ятної дати, а як повернен­ня в надприродний, позаісторичний сакральний («літургійний», як ка­жуть етнологи) час: святкування Ве­ликодня розумілося як реальне нове переживання Воскресіння Христа, так само переживалась ця подія кож­ної неділі, а щонедільна літургія євха­ристії переживалась як нове і нове принесення Христа в жертву за людські гріхи. Свято знаходилось по­за часом, у вічності, і включення його в церковну подію сприймалось як випадання «нашого» часу в «небес­ний світ», де немає часових вимірів. Крім цих церковних свят, відзна­чались щодня якісь дати церковного календаря, присвячені святим, му­ченикам та іншим сакралізованим особистостям. Обрядовий бік справи сформував­ся окремо в монастирях і в мирських соборах. У монастирях переважали спочатку читання молитов без му­зичного супроводу, в мирських церквах у службу включались пісен­но-музичні елементи. Спільна мо­литва переривалась приспівами («Алілуя», «Помилуй мя, Господи»), потім почали включати ширші му­зичні вставки — тропарі, кондаки,

кари з боку фанатиків-іудеїв. Але проходила вона так, як це передбачав єврейський обряд: напередодні Пас­хи вечеря відбувалася як благосло­вення свята, з чашею вина і опрісно­ками, що символізували агнця для за­клання і переломлялися, символізую­чи жертву. Тому коли Христос, пере-ломляючи хліби і благословляючи ча­шу вина, називав хліб і вино своїм тілом і кров'ю, він діяв цілком у рам­ках традиційної обрядовості, за тим винятком, що сам ототожнював себе з жертовним агнцем. Всі подальші священні події також відбуваються в певні дні іудейських свят. Зокрема Святий Дух зійшов на апостолів тоді, коли вони святкували іудейську П'ятидесятницю, відтак це іудейське свято стало християнським святом сошестя Святого Духа.

Крім великих свят, стародавні євреї відзначали жертвами певні години дня — ранішня жертва приносилася між сходом сонця і 9 годиною, денна (з борошна і вина, не кривава) — опо­лудні, вечірня — перед заходом сон­ця. Під час Вавилонського вигнання жертви було замінено молитвами. Цей ритуал сприйнято християнами.

Збереглась система поділу доби: день — від 6 ранку до 6 вечора, ніч — від 6 вечора до 6 ранку. Спочатку денні і нічні години не були рівними, бо поділ доби на день і ніч залежав від часу сходу і заходу сонця. Ніч ділиться на чотири частини, які відповідають чотирьом стражам гли­бокої вавилонської давнини. Тому й християнська 1-ша година дня при­падає на 7-му ранку, 3-тя година — на 9-ту ранку і т. д. Кожна з чотирьох го­дин, виділених для молитов, має відповідник у стражданнях Гос­подніх: 1 год. (7 ранку) — суд у Понтія Пилата, 2 (9) год. — наруга і

бичування Христа, 6 (12) год. — Розп'яття, 9 (3) година — Хресна смерть. Служби, які правляться в ці години, не відповідають нашим по­всякденним уявленням: вечірня мо­же бути від 2 до 5 год. пополудні, вечірня разом з утренею - о 6-7 год. пополудні (адже о 6 уже почи­нається ніч, з якої веде відлік наступ­ний день!), вечірня разом з Божест­венною літургією — о 12 дня. Велика вечірня разом із заутренею — це все­ношна.

Хоча до винаходу механічних го­динників визначення часу орієнту­валось на хід Сонця (грецька клеп­сидра була забута), церковний по­бут ввів у повсякденне життя тему вічності. У відзначені молитвами го­дини лунав церковний дзвін, неначе виділяючи в окремий потік плин ча­су над життями вірних.

Недільний (седмичний) цикл теж має свої «адреси». Понеділок присвя­чений Небесним силам безплотним, вівторок — Хрестителю і Предтечі Іоанну, середа і п'ятниця — святому животворящому хресту Господню (а разом з тим і Богоматері), четвер — святим апостолам і святому Миколі угоднику, субота — всім святим і пам'яті померлих, неділя (грецьке «кіріакі», «день Господа») — Вос­кресінню (в ті часи на Русі вона нази­валась, як і зараз по-українськи, сло­вом, похідним від «діло»). Відповідно до цієї тематики добиралось і бого­служіння.

Свята річного циклу поділяються на постійні, з нерухомими календар­ними датами, і рухомі, що залежать від дати центрального свята — Вели­кодня. Річний цикл розпадався на три святкових смуги, або частини, розділені чотирма святами. Перший цикл присвячений Христу; він почи-

канони, Ці культові дії розроблялися в монастирях, а в соборах орієнти­ром слугували обряди, що розвива­лися у Великій Церкві — Константи­нопольському соборі святої Софії.

Таким чином, упродовж кількох століть склалася система культових дій — богослужінь, що відбувалися всередині храму, вимагали певної ор­ганізації храмового простору і являли собою сукупність містерій, де читан­ня уривків із священних текстів Біблії чергувалося з читанням і співом спе­ціально написаних для служби тек­стів і символічними діями священно­служителів. Сакрашті містерії являли собою синтез літературно-поетичиої, драматургічної, музично-пісенної творчості в сукупності з живоиисио-архітектурним оточенням, що мало смисл передусім як елемент культу.

На відміну від язичницьких храмів, де культові дії відбувалися назовні, а також і допуск до внутрішньої части­ни храму мали лише головні жерці, християнський храм є увесь місцем сакральних дій, в ньому святість, сак-ральність лише нерівномірно роз­поділяється, наростаючи від входу на заході до олтаря на сході. Відповідно до ідеології тричастинності світобу­дови простір храму також поділяєть­ся на три частини: притвор (трапез­на, нартекс) біля входу, середня час­тина і олтар. Це відповідало поділу «Божого народу» на мирян-оглашен-них, які не могли проходити далі при­твори, мирян-вірних і духівництва. Це ж символізувало і поділ ду­хівництва на- три ступеня ієрархії, поділ небесних сил на три щаблі близькості до Небесного Престолу і т. д. Миряни, ближчі до духівництва, могли розташовуватися у тій частині храму, яка була перехідною між се­редньою та олтарем: перед іконоста-

 

Q

Остромироае Євангеліє. 1056-1057 pp.

HIV МІ М І.Г.І |..МТЧ,И>Г» Ні, II I.I I (Ml IIIIKI.l" Ml t\ ■ ■ кш I 111 I | Г, III 1.1 HIi.tH нищ і inn pun I.» llll II Ml M, II Г у II " I II ЦІЛІЇ

. і. щи МіІи и її юн ' Mll|l>

сом — солея, праворуч і ліворуч від якої — клірос, де знаходився хор, пе­ред солеєю — амвон. За іконостасом (пишних іконостасів, які закривали олтар, тоді ще не було) — територія сакральних дій: в центрі — святий престол, праворуч — ризниця, де ле­жав священний одяг священнослу­жителів, ліворуч — жертовник. За престолом у півколі абсиди — горне місце, де міг воссідати єпископ із священиками (в соборній церкві).

Центральний пункт усього куль­ту — літургія євхаристії. Вона скла­дається з трьох частин: проскомідії, літургії оглашенних і літургії вірних. Під час проскомідії на жертовнику з принесених хліба і вина готується «речовина для святої євхаристії», при цьому поминаються члени Церкви Христової. Сакральна міс­терія приготування «речовини» відтворювала сам акт жертви. Друга частина, в якій мали право брати участь і оглашенні, готує віруючих до таїнства євхаристії. Після цього оглашенним і особам, які приноси­ли покаяння, належало вийти з хра­му, і починалася найважливіша час­тина — літургія вірних. Чесні дари переносяться з жертовника на пре­стол, здійснюється таїнство пере­творення хліба і вина на тіло і кров Христову, вірні причащаються і благословляються на вихід із храму.

Свята, пов'язані з життям і смер­тю Богоматері, як і свято Різдва, вве­дені церквою спеціально для набли-ження християнських вірувань до язичницьких з їх культом богині-ма-тері та народження нового року. Найбільш урочистим с цикл свят, пов'язаний із смертю та воскре­сінням куса Христа. Цим святам пе­редує Великий піст, а посту— Мас­ляна, що теж була покладена на ос-

нову стародавніх язичницьких вес­няних карнавалів. Масляна є періодом підготовки до Великого посту. Починається вона з тижня митаря і фарисея, коли читається ця євангельська притча, яка має роз'яс­нити, що таке молитва. Другий тиж­день проходить під знаком притчі про блудного сина, що роз'яснює смисл гріха і покаяння. Потім іде м'ясопусний тиждень, головна ідея якого — ідея другого пришестя і Страшного суду; наступний, сиро-пусний тиждень, проходить під зна­ком долі Адама і природи гріхо­падіння. Далі настає Великий піст, а після нього — Страсна седмиця і Великдень. Увесь цей період прохо­дить як містерія руху від Адама до Христа, піднесення людини до Бога (обожествления людини) і води оч а с сходження Бога до людини, набуття Богом людською, тварного вигляду для викупної жертви за гріх.