Індоєвропейська проблема. Слов’яни — мовні і культурні нащадки стародавнього народу, який ми називаємо індоєвропейцями

 

Слов’яни — мовні і культурні нащадки стародавнього народу, який ми називаємо індоєвропейцями. Отже, історію України треба було б починати не з нашої сучасної території, а звідки-небудь із Малої Азії, степів Алтаю, північного Причорномор’я чи іншого ареалу, де визначать, нарешті, лінгвісти і археологи прабатьківщину індоєвропейців.

Можливий, щоправда, і дещо інший підхід, що його один із українських політичних діячів наївно, але виразно визначив фразою: «ми жили тут вічно». Можна вважати, що ті, хто тут жив впродовж віків, ну, хоча б з неоліту, і є «ми».

Що таке взагалі в історії «ми»? До якої глибини віків, як далеко в часі правомірно говорити про народипопередники «ми»? Що спільного у тих, хто обробляв українську землю примітивними мотиками тисячі років тому, з нами — сьогоднішніми жителями міст і сіл України?

Єдиної для всіх випадків відповіді на це питання немає. Зміна населення може бути повною, супроводжуватись витісненням або винищенням аборигенів — і те, й інше бувало в історії людства. Вона може бути частковою і супроводжуватись асиміляцією місцевого населення чи його решток. Тоді залишається субстратний культурний вплив на завойовників. Але й сліди місцевого, субстратного впливу не означають ще, що історія прийшлого народу є /8/ продовженням попередньої історії цієї землі. Можна твердо сказати: хибно вважати історію українського народу простим продовженням історії тих народів і культур, які колись жили на нашій території.

Яке це має значення сьогодні, в атомний та комп’ютерний вік? Виявляється, має. Не тільки в дрібницях, але й в глибинних світоглядних структурах, що визначають напрямки культурного розвою, знаходимо сьогодні сліди найархаїчніших уявлень. Саме тому, а не з абстрактного прагнення відшукати втрачених фізичних праотців, необхідна реконструкція глибокої давнини.

На території України знаходяться сліди різноманітних культур далекого минулого, наприклад, так званої Трипільської культури V — III тис. до н. е. Було чимало спроб подати історію цієї культури часів єгипетських фараонів як історію «праукраїнців». Проте носії Трипільської культури аж ніяк не могли бути ані слов’янами, ані їх прямими попередниками. Загалом для істориків розшифрування етнокультурної приналежності «трипільців» є частиною проблеми Балкансько-Дунайських культур, які могли бути індоєвропейськими, а могли належати доіндоєвропейському населенню цього регіону. Проте «трипільці» почасти могли передати свою культурну спадщину тим індоєвропейським предкам слов’ян, які прийшли на цю територію і їх витіснили або частково асимілювали.

Індоєвропейська проблема має багато різних аспектів. Лінгвісти встановлюють риси давньої індоєвропейської мовної системи, групи діалектів, на які членувалися індоєвропейські мови, генезу

індоєвропейських мов. Разом з істориками та археологами вони намагаються встановити територію первісної індоєвропейської мовної спільноти, шляхи міграції індоєвропейських народів, маршрути, за якими предки сучасних індоєвропейських народів прийшли на нинішні свої землі. Реконструюються риси культури, міфології, суспільного устрою стародавніх індоєвропейців та їхніх нащадків.

Хоч би як було заманливо простежити маршрути руху наших предків по Євразії, їх взаємодію з доіндоєвропейським населенням завойованих територій, а потім і з іншими народами індоєвропейського мовного кореня, не все це істотно для історика української культури. Нам важливо сьогодні відшукати архаїчні уявлення, рештки яких дійшли до нас крізь пітьму століть, — незалежно від того, якими дорогами прийшли наші предки на землю України. Тому зупинимося лише на тому боці гіпотез про історичне минуле індоєвропейців, який має безпосереднє значення для розуміння минулого і сучасного стану культури.

У середині минулого століття дослідникам здавалось, що характеристика індоєвропейського (раніше часто говорили «арійського») пранароду — справа досить доступна кожному, хто знайомий з санскритом, іранською, грецькою та латинською мовами. Пізніше виявилось, що в таких реконструкціях все побудоване довільно, і вибрати серед конкуруючих гіпотез одну-єдину абсолютно неможливо.

Настав період спаду інтересу до індоєвропеїстики. Історики культури зацікавились більш надійною, здавалось би, працею — порівняльним аналізом міфів індоєвропейських /9/ народів, а лінгвісти перейшли від історії мов (діахронного мовного аналізу) до систематичного опису мовних структур (синхронний мовний аналіз, дескриптивна лінгвістика). Дескриптивна лінгвістика після класичних праць Фердінанда де Соссюра дала можливість зробити точні класифікації мовних явищ, розгорнути типологічні дослідження, особливо в фонології — аналізі звукового складу мови як системи.

Справа в тому, що відтворення стародавньої лексики індоєвропейської прамови є єдиним надійним способом реконструювати культуру індоєвропейців і навіть географічне середовище, в якому вони жили. А відтворення праіндоєвропейських слів на підставі простої схожості слів сучасних індоєвропейських мов — справа безнадійна, оскільки збіг звучань і значень може бути випадковим. Треба встановити закони, за якими з певної праформи конкретна комбінація звуків переходить у різні мови, який вигляд вона буде мати в кожній мовінаступниці. Саме ці методики вдалося розробити на підставі дескриптивної лінгвістики.

Однією з оригінальних реконструкцій індоєвропейського минулого, що охоплює максимум доступних на сьогодні лінгвістичних та історико-культурних даних, є гіпотеза, запропонована Вяч.Вс. Івановим та Тамазом Ґамкрелідзе. Хоч би яким було ставлення до цієї гіпотези, будьякий дослідник сьогодні повинен зважати на факти, що їх ввели автори в науковий обіг. Так, використовуючи новітні концепції лінгвістичного аналізу, Вяч.Вс. Іванов та Т. Ґамкрелідзе показали, що в прамові була лексика для позначення гірських ландшафтів. Отже, степи Причорномор’я не можуть бути індоєвропейською прабатьківщиною, як вважала більшість дослідників проблеми. Помічено також (ще В.М. ІллічСвітичем, рано померлим блискучим лінгвістом), що в індоєвропейській прамові були запозичення із семітських мов, отже, індоєвропейці межували з семітами.

У реконструкції Іванова — Ґамкрелідзе ці проблеми вирішуються, оскільки за їх гіпотезою етнос чи група етносів, що говорили діалектами індоєвропейської прамови, жили в Передній Азії, в гористому регіоні на південь від Кавказу. Ця малоазійська цивілізація була якось /10/ пов’язана з синхронними їй цивілізаціями семітів та населенням Балкан V — IV тис. до н. е.; до кола балканських входила і Трипільська культура. Як саме визначити етнічний характер відомих нині археологічних культур Балкан і Передньої Азії, поки що можна сказати тільки гіпотетично.

У деяких індоєвропейських мовах самоназвою етносів стало слово, що сьогодні звучить як «арії» (звідси і «Іран», і «Ейре»). Копіткий фаховий аналіз довів, що первісне значення слова аг(і)о пов’язане з ідеєю господаря і гостя, гостинності, товариських стосунків (на протилежність стосункам кровної спорідненості). «Орати» в індоєвропейській мові походило від har-, слова іншого кореня. Переробка «аріїв» на «оріїв» в низці самодіяльних реконструкцій містить прозорий натяк на те, що «праукраїнці» «жили тут вічно». З таким же успіхом «праукраїнцями» можна назвати Адама і Єву.

Найраннішим відокремленням від індоєвропейської спільноти вважається міграція народів тохарської групи. Виокремлюються і діалекти анатолійської групи, з яких розвиваються мови хеттська, лувійська, палайська тощо, що існували на території Анатолії аж до асиміляції їх носіїв стародавніми греками в історичний час. Потім виділяється «греко-вірмено-арійська» мовна спільнота, яка розпадається на протоеллінську, протовірменську та протоарійську діалектні групи. Греки оволодівають Балканами, витісняючи і асимілюючи раннє доіндоєвропейське населення. З Балкан у Передню Азію приходять вірмени (за концепцією Іванова — Гамкрелідзе, повертаються на давню індоєвроейську прабатьківщину). Протоарійська група розділяється на індоарійську, яка мігрує на територію Індостану, та іранську, що оволодіває величезною територією на південь і схід від Каспію. З Азії іраномовні скотарські народи приходять у північне Причорномор’я (скіфи, пізніше їх витісняють близькі до них сармати-алани, мовними та культурними спадкоємцями яких є осетини).

Як бачимо, в давнину множина індоєвропейських мов мала інший вигляд, ніж сьогодні. Деякі тодішні мови давно зникли, деякі сучасні мови, такі як вірменська та грецька, зародилися вже тоді, деякі мови ще не існували. За висновками лінгвістів, мовні предки германців, балтів, слов’ян, італіків, кельтів становили групу, яку називають групою носіїв давньоєвропейських діалектів. Етноси, які говорили на цих діалектах, з’являються в Європі десь у III тис. до н. е. Вони поступово мігрують на захід, розпадаючись на кельто-італійську та германо-балто-слов’янську групи.

Найбільш переконливі лінгвістичні дослідження давньоєвропейської проблеми належать Г. Крае (50 — 60-ті рр.) та О. М. Трубачову (60-ті рр.). Крае аналізував лексику і топоніміку і показав, що в той час, коли уже існували окремі анатолійські, індо-іранські, вірменська та грецька мови, давньоєвропейська мовна спільність ще не була розчленована. VIII тис. до н. е., десь в часи Гомера і Троянських війн, діалекти германський, кельтський, італійський, венетський, ілірійський, балтський і слов’янський ще становили мовну спільність. В цій етнокультурній спільності виробилися /11/ терміни в галузі сільського господарства, соціальних відносин, релігії. О. М. Трубачов спеціально вивчав лексику гончарного, ковальського, текстильного і деревообробного ремесел і показав, що в період формування цієї термінології у предків слов’ян останні знаходились у постійних контактах із предками германців і італіків.

На рубежі II і І тис. до н. е. з «давньоєвропейського» мовного масиву виділяється праіталійська мова, італіки заселяють Апеннінський півострів. Ще раніше виокремилася мова прабалтів, яка в І тис. до н. е. вже розпалася на східно- і західнобалтські мовні сфери (східні балти — мовні попередники латишів і литовців). З початку І тис. до н. е. германці вже чітко зафіксовані в ясторфській культурі на півночі Середньої Європи; лінгвісти дійшли висновку, що єдина германська мова існувала до середини І тис. до н. е. У ці часи, в епоху Солона, Фідія та Перікла, германські діалекти починають розділятися на східні, північні та західні.