Розвиток традиційної культури

 

Впродовж усього періоду Київської Русі християнізація краю залишалась достатньо поверховою. Церква намагалась оволодіти хоча б головною сферою приватного культового життя — обрядами ініціації, весільним та поховальним. Як уже говорилось, тільки поляни позбуваються в обряді поховання головних язичницьких елементів — ритуальних вогнищ та їжі в супровід покійним. Ще в кінці XI ст. велися суперечки про те, чи всім треба проходити церковний весільний обряд. У деяких місцевостях аж до XX ст. вінчання вважалося справою необов’язковою, головним було традиційне весілля. Найенергійніше впроваджувався обряд хрещення замість язичницької ініціації. Що ж до молитов, то красномовним свідченням релігійного побуту стосовно цього є «Повчання» Володимира Мономаха, де князь радить своїм синам хоча б під час верхової їзди (бо в князівському середовищі життя проходило переважно великою частиною в сідлі) промовляти «Господи, помилуй», все ж краще, ніж, їдучи верхи, «безліпицю мислити».

 

Орієнтована на сакральну сферу, книжна культура неспроможна була охопити всі ситуації, що обслуговувалися традиційними архаїчними формами. Ніш для культури було набагато більше, ніж можливостей книжності. Повністю поза нею залишалися розважальна сфера, сфера любовної лірики. Там продовжувала жити і розвиватися культура традиційна, сприймаючи подекуди книжні і навіть сакральні елементи.

На долю музичної та словесної поетики вплинула дуже істотно зміна мовної фонетичної системи.

 

Внаслідок «падіння єрів» порушилась ритмічна система старослов’янської поезії. Із втратою «єрів» старі тексти або мусили випасти з обігу в народній поезії, або змінитися. Ліричні тексти (наприклад, плачі) більше об’єднувалися мелодією, і ця підпорядкованість інтонуванню зберігала їх у всіх слов’янських мовах. А епічні тексти загинули в західнослов’янському мовному масиві. У східних слов’ян вони збереглися, але з ритмікою, що дедалі більше «розвалювалася». До нас дійшли билини київського циклу, збережені на російській Півночі. Тут, як і в старій слов’янській поезії, немає рими, а ритміка ледве вгадується у дуже вільній побудові. На Україні ми зустрічаємо вже подальші результати цього ритмічного розвалу в думах XVI — XVII сторіч. Це дає підстави твердити, що епічний жанр у київський час продовжував існувати і розвиватися, і билини, знайомі нам у варіанті північноросійському, мали попередників у /111/ старокиївському варіанті, проте ці твори безнадійно втрачені.

 

У традиційному побуті Русі зберігалися форми сміхової культури як способу спілкування з «нижнім світом» — різні ігрища, що не виключали елементів поховального обряду, карнавальні дійства тощо. Маски — «наличники», «шкурати» — були обов’язковим елементом всіляких дійств під «гусельні словеса»; апогеєм ставали гуляння на Різдво та на Масляну. На святки на терені України водили «козу», на півночі — «коня» або «бика». В міському побуті легко прижився блазень-скоморох, якому вибачались різкі і непристойні жарти, тому що він не тільки потішав, а й спілкувався з «нижнім світом».

 

Судячи з фресок на стінах башт Софійського собору, кияни знали, що царський візантійський ансамбль має складатися з органіста, флейтиста, ударника з тарілками, трубачів, лютніста, музиканта з лірою, музиканта з дзвонами, барабанщика. Як можна судити з літератури, всі чи більшість із цих інструментів були засвоєні руською музичною культурою. З Візантії прийшли також танцюристи і акробати — скоморохи, «глумливці», знайомі на Русі як представники «сміхової» культури, властивої і язичникам. Може здатись викликом церкві той факт, що в баштах Софії знаходимо світські зображення і навіть скоморохів. У «Києво-Печерському патерику» є розповідь про те, як старець Феодосій, зайшовши в Софію, побачив, як князя розважають музиканти і скоморохи. Надалі князь тактовно припиняв ігрища в церкві, коли приходив старець, але продовжував розважатися в храмі, коли ченця не було. З точки зору тогочасної людини, це цілком природно: скоморохи і увесь світський ансамбль належали до грецького, книжного культурного світу, тому і зображати його, і розважатися у церкві не було гріховною справою.

 

Свідомість тогочасної людини відносила до книжного, грецького, а, таким чином, і християнського світу те, що прийшло з Візантії і стало елементом міської культури, хоч воно насправді було б далеким від канонічно-християнської культури.

 

Зберігаючи «безконечну дистанцію» до реального світу, як того вимагає християнська філософія мистецтва, поетичне бачення світу набуває рис абстрактності, притаманних християнству, але виявляє властивість ледве християнізованого світогляду. Міська і книжна культура дуже /112/ добре приймає християнський сюжет і християнську образність. Язичницька основа знаходить вияв не стільки в символіці, образному ряді, скільки в самій суті ідеології, в уявленні про характер впливу богів-святих на реальний світ, співвідношення реальності і «небесного світу».

 

Ці риси нового світосприйняття добре простежуються в художньому ремеслі.

 

Діло, або ремесло, мало давню дохристиянську традицію і язичницьке тлумачення. Перемога в місті книжної культури створила не тільки нову ідеологію «діла», але й нову естетику.

 

В слов’янському світі були розповсюджені ще в язичницький період і залишилися широко вживаними в час християнський різного роду підвіски у вигляді коней, птахів, собак, зайців, а також геометричних фігур, місячниці — підвіски у вигляді напівмісяця, іноді замкненого в коло, з напаяними кульками — «зерню», колти — великі підвіски різної форми, браслети, персні, нашийні гривни, сережки. Прикрашалися інкрустацією ножі, шпори, підпружні пряжки, нарешті, справжнім предметом мистецтва була рукоять меча, інкрустована сріблом, позолотою, чеканкою, черню.

 

Старі, язичницькі, а в епоху Русі — сільські художники робили прикраси чіткими контурами в площинному рішенні, що з особливою силою закріплювало образ, надавало йому характерної «варварської» виразності. Це спричинялося і традицією, і технікою: майстер не міг робити шкіци, він прямо накреслював форму в камені, в яку потім заливав метал, або різав по дереву, маючи в уяві образ цілого, безпосередньо відчуваючи вплив матеріалу. Міський майстер описуваного часу працював уже під впливом мозаїк, ікон та книжних мініатюр. А головне, у нього змінюється сприйняття форми. Великий знавець народного мистецтва В. М. Василенко писав з цього приводу: «Київських ювелірів захоплювала схвильована пластика об’ємної форми, а замість нечисленних реальних сюжетів — фантастичні і казкові образи сиринів, грифонів, левів. Вони вже використовували лінію в її примхливих рухах як засіб творення світу, який був безконечно віддалений від світу дійсності. Цей світ був чарівничий, і точність була йому чужа» *.

 

* Василвнко В. М. Народное искусство. — М., 1974. — С. 252.

 

З Візантії разом із книжною культурою прийшла й нова техніка /113/ прикладного мистецтва: скань, чернь, емаль. Скань — це мистецтво використання найтоншого дроту, який напаювався на металеву основу; чернь — чорна паста для протравлювання срібних виробів, що робила темне тло, на якому горіли срібні фігури. Найвищої майстерності досягли київські майстри в емалі. На золотих пластинках витискували контури рисунку, в заглиблення впаювалися золоті тонюсінькі перегородки, проміжки засипалися порошком, який в печі повільно плавився і заливав площини різнокольоровими емалями. Набагато тоншою стає зернь, дрібнесенькі кульки, що впаювалися в персні та інші прикраси.

 

Тематика зображень стає наближеною до християнських сюжетів. Так, на золотій князівській гривні зображається деісусний чин. З’являються маленькі натільні хрестики, великі підвіски-колти у формі хреста. Шиферні іконки вживаються як підвіски. В іконці можуть зберегтися залишки «змійовика» — старого язичницького символу — у вигляді змієподібної рамочки. Самі образи святих на витворах прикладного мистецтва мають радше «варварську» стилістику: вони не видовжені і духовні, як на фресках соборів, а присадкуваті, грубо виразні. Всі ці грифони, дивоптахи-сирини, симаргли (птахособаки), барси тощо наближають образний світ міської щоденної, побутової культури не до сакральної сфери, а до апокрифічної літератури з її безмежною фантастикою, з напівказковим чужим світом, відкритим слов’янству візантійською книжністю. Але переміщення уваги з площини до ускладненого об’єму, безкінечна віддаленість від світу — це вже, власне, християнський вплив.