Проблема зв’язку мови та мислення Вільгельма фон Гумбольдта.

Питання зв’язку між мовою та мисленням цікавило багато мислителів починаючи ще з Античності. Основну відповідь давала представники логічної школи, які були переконані у повній тотожності мови та мислення. Вони були переконані, що слова виражають поняття, а пропозиції – судження.

Важливі дослідження цього питання були розроблені Вільгельмом фон Гумбольдтом. У своїй праці «Про відмінність організмів людської мови...»[17] він у багатьох відношеннях похитнув ці, на перший погляд, непорушні погляди логістів і висловив багато цікавих, часто суперечливих думок. Основною його позиції є думка, що мова – це орган, який створює думку. Розумова діяльність – абсолютно духовна, глибоко внутрішня і така, що проходить безслідно – за допомогою звуку в мові вона стає зовнішньою і доступною для почуття. Тому, діяльність мислення і мови є єдина і не може бути розділена. Мислення сполучене із звуком мови; так як у іншому випадку мислення не досягне зрозумілості і уявлення не може стати поняттям. Єдність мислення, слуху з мовою є вічною і вона незрозуміла для людини. Мова і мислення нероздільні настільки, що «мова є обов'язкова передумова мислення і в умовах повної ізоляції»[18].

В. Гумбольдт описує, як відбувається поєднання поняття із звуком: надати понятті звук - означає поєднувати два предмета, які ніколи повністю не перейдуть одна в іншу. Але поняття не може відмовитися від слова, так як і будь-яка людина не може відкинути від себе свою фізіономії. Слово є індивідуальна фізіономія поняття, яке, захотівши скинути її з себе, тільки змінило б одне слово на інше і, ймовірніше, все ж з'явилося б в слові. Гумбольдт переконаний, що звук і поняття абсолютно різні за своєю природою, тому для поєднання їх у слові потрібно щось третє, у чому б вони сходилися. Посередник цей завжди береться з області зовнішнього або внутрішнього почуття, зовнішньої або внутрішньої діяльності. Діяльність почуття проявляється в тому, що суб'єкт (людина), стикаючись з будь-яким предметом, за допомогою мислення утворює уявлення про цей предмет. Це подання, протипоставлене суб'єктивному моменту (акту сприйняття його людиною), перетворюється на об'єкт: «Уявлення об'єктивується і, в цей самий час, не відривається від суб'єкта. Лише за допомогою мови це можливо; без даного процесу об'єктивізації та повернення до суб'єкта... неможливо утворення понять, а тим самим і мислення».

Мислитель вважає, що людина пізнає дійсність, яка його оточує, індивідуальними способами пізнання і відчуття, тобто суб'єктивним чином. Тому, для Гумбольдта суб'єктивна частина займає чільне місце. Він переконаний, що так як сприйняття і діяльність людини головним чином залежать від її уявлень, то її ставлення до предметів цілком обумовлене мовою. Звідси випливає, що мова займає проміжне положення між людиною і природою, яка впливає на нього. Можна сказати, що мова будь-якої нації складається із особливого способу поєднання думки із звуками. Питання про спосіб їх зв’язку становить одну з головних заслуг Гумбольдта у дослідженнях мови. Сьогодні ця проблема посідає чільне місце у діяльності мовознавців та філософів.

В.Гумбольдт, стверджуючи про єдність мови та мислення, говорить і про те, що дух людини увесь час намагається звільнитися від зв’язку з мовою: слова придушують, повніше їх змісту, внутрішнє почуття і, в основному, це призводить до того, що є ймовірність втрати його особливого відтінку своєї природи, яка надмірно матеріальна по звуку та надмірно абстрактно загальна за значенням. Мислитель вважає, що мова, окрім того, що вона пов’язана з духовним буттям людини, живе ще і самостійно, причому вона неначе панує над самою людиною. З одної сторони, мова і мислення виникають в один і той же час, а з іншої сторони, потреба поняття та разом із тим його створення завжди повинні передувати самому слову, яке є досконало ясним виразом поняття. Можна зауважити, що деякі висловлювання Гумбольдта суперечать між собою, проте головним для мислителя є положення про мову, яка є зв'язком думки і звуку.

В.Гумбольдт неодноразово наголошував на тому, що слово не є еквівалентом чуттєво сприйманого предмета: воно навіть не містить в собі готового поняття, а тільки спонукає людину певним способом створювати поняття. Люди розуміють один одного не тому, що змушують одне одного відтворювати одне й те ж поняття, а тому, що своїми словами люди доторкаються до інших людей, пробуджують у них спільні уявлення, задіюють спільні розумові уявлення. Так в кожній людині відбувається відповідне, проте не абсолютно однакове поняття. Прикладом може бути будь- яке слово: усі ми розуміємо під «собакою» тварину, проте, кожен із нас разом із цим словом має своє уявлення. Процес розуміння можливий тому, що способи поєднання понять зі звуками є ​​спільними для певного народу, утворюється певна загальна форма нації і ця особливість відрізняє одну націю від іншої. У будь якому випадку, розуміння у народі настає не лише через спільний спосіб поєднання звуку і поняття. Кожне поняття, відображаючи групу предметів об'єктивного світу в їх загальних і істотних властивостях, вже містить момент відволікання від індивідуальних особливостей цих предметів. Так, поняття відображає загальне, яке, якщо запам’яталось у свідомості певної групи людей, робить можливим взаєморозуміння, процес спілкування.

Аналіз даної концепції дозволяє побачити історико-філософські основи багатьох положень герменевтичної онтології мови Ганса-Ґеорґа Ґадамера. Він виділяє окрему сферу мови, в рамках якої стверджує не тільки про нерозривний зв’язок мови та мислення, але і про опосередкований вплив мови на весь людський досвід. «Мова так лякаючи близька нашому мисленню»[19].