ТМВ як наука 6 страница

Основна гіпотеза Хантинґтона полягає в тому, що в сучасних міжнародних відносинах стосунки конфлікту чи співпраці між державами визначаються культурною ідентичністю суспільства. Широкі маси населення, розчаровані в ідеології, повертаються до своїх фундаментальних основ, таких як релігія, мова, історія, суспільні цінності й традиції, інституції

У контексті цивілізаційних зіткнень С. Хантінгтон наголо­шує на помилковості, аморальності та небезпечності віри в універсальність західної культури, на існуванні безпосеред­нього зв'язку між універсалізмом, імперіалізмом та експансією. Він застерігає, що західний універсалізм може призвести до міжцивілізаційної війни між серцевинними державами, в якій Захід може зазнати поразки. Найважливішими серед визначених цивілізацій у сучасному світі С. Хантинґтон вважає такі:

1. Західну (або атлантичну), що спирається на цінності європейської культури,, а її морально-етичні принципи ґрунтуються на християнстві. 2.Ісламську, притаманну, передусім, арабським, але також й іншим мусульманським країнам, які спираються на культуру Сходу та ісламський фундаменталізм. 3.Китайську, що базується на традиційних цінностях конфуціанства, яке розуміють не лише як релігію, але й як філософське вчення. 4.Східнослов'янську, побудовану на православ'ї та російській культурі.

З ініціативи Президента Іслам. Республіки Іран Хатами ООН проголосила 2001 рік Роком діалогу культур і цивілізацій. "Діалог цивілізацій - це стимул для формування універсальної моделі оздоровлення міжнародних відносин, щоб виключити односторонні підходи і монолог в політиці та культурі".

Важливим проявом тривав століттями діалогу Сходу і Заходу в галузі культури був Ренесанс. Крім того, виділяються два шляхи здійснення діалогу цивілізацій:

1. Взаємовплив між ними протягом тривалого часу. Цей процес обумовлений природним ходом розвитку подій, географічними або історичними причинами і від чийогось вибору або волі не залежить. Подібне взаємовплив століттями здійснювалося, наприклад, між іранцями і греками в античні часи, а пізніше між Європою і Азією по Великому шовковому шляху і т.д. 2. Діалог цивілізацій і культур за допомогою діалогу між їх представниками. Така форма діалогу - це усвідомлена і цілеспрямована діяльність, не обумовлена ​​історичними або географічними факторами.

Діалог культур припускає багатополюсний світ і заперечує планетарні зміни в бік глобалізації, спрямованої на створення більш широких ринків збуту і поглинання національних культур однієї панівної культурою.

 

21. Цивілізаційний вимір МВ (зоопарк та пиріг)

Цивілізація - це певна історична соціально-культурна спільнота, що склалася в результаті територіальної, економічної та духовної спільності соціального розвитку. Розрізняють поняття «світова цивілізація» та «окремі локальні цивілізації».

1. Стадійно-формаційний підхід(пиріг): економічний прогрес-найістотніший момент в історії розвитку; найголовніші відносини-виробничі;серед виробничих відносин,найголовніші відносини-власності; рушійна сила прогресу-динаміка розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Марксисти: первісно-общинний лад,рабові-во, феодальний, капіталістичний, комунізм. Ліберально-модерністський напрямок (Белл,Тоффлер,Арон,Ростоу): до індустріальне суспільство, індуст-не, постіндуст-не.

2. Цивілізаційний підхід: (зоопарк)

зародження

зростання

розквіт

надлом

занепад

Жан-Антуан Гобіно у книзі Досвід про нерівність людських рас фактором розвитку цивілізації визначив чистоту раси. Неможливістю її збереження він пояс­нює нетривалість періодів розквіту вогнищ цивілізації. Етніч­ні суміші руйнують єдність стилю життя і призводять до деге­нерації людини.

Теорія культурно-історичних типів М. Я. Данилевського автор рос. геополітичної версії панславізму, що ґрун­тувалася на: месіансько-глобалістичній концепції «Москва - Третій Рим» ченця Філофея.Праця М. Я. Данилевського є «Дарвінізм» (у двох томах) і більш відома «Росія та Європа». [Він заперечує існування загальнолюдської цивілі­зації, єдиного потоку світової історії, піддає критиці геогра­фічний поділ світу (насамперед поділ на Європу та Азію) і поділ на стародавню, середньовічну та нову історію. Вищим виявом соціальної єдності людського суспільства він вважає культур­но-історичні типи, окремі риси яких не можуть передаватись один одному.

Цивілізаційна теорія О. Шпєнглера У розвитку культури О. Шпенглер виділяє такі епохи: 1. Рання епоха - розпад патріархальних форм, перехід від феодального союзу до ста­нової держави. їй відповідають Давнє царство у єгипетській культурі, дорична епоха - в античній, рання епоха Чжоу - в китайській. 2. Пізня епоха визначається реалізацією зрілої державної ідеї, боротьбою між містом і селом, виникненням третього стану,«перемогою грошей над майном». 3. Стадія цивілізації характеризується виникненням «світового міста» і «провінції» та їх протистоянням, пануванням космополітизму та четвертого стану» - маси. Відповідну фазу пройшла єгипетська культура у 1675-1530 рр. до н. є. Сутність філософії політики формулою: «Світова історія - це історія держав. Історія держав -це історія війн» До таких «народів-панів» відносить насамперед німців.

Теорія локальних цивілізацій А. Дж. Тойнбі праця є «Дослідження історії». наявность різних форм соціальної організації людства, кожна з яких має влас­ну систему цінностей. Згідно з класифікацією, до повністю розвинених цивілізацій належать: 1. Цивілізації, не споріднені з іншими, - центральноамериканська, андська, шумеро-ак-кадська, єгипетська, егейська, індська і давньокитайська. 2. Цивілізації, споріднені з іншими - сирійська, еллінська та індійська, які утворюють першу групу; православно-християнська, західна та ісламська споріднеш із сиршськіло та ел­лінською, що утворюють другу групу. Існує можливість уникнути або віддалити сумний кінець шля­хом духовного єднання через світову релігію.

Концепція «зіткнення цивілізацій» С. Хантінгтона. стаття «Зіткнення цивілізацій». Майбутнє людства у цих умовах визначатиметься взаємодією семи-восьми основних цивілізацій: західної, конфуціанської, японської, ісламської, індуїстської, слов'яно-православної, ла­тиноамериканської і, можливо, африканської.

Розглядаючи відносини між Заходом та ісламським світом, С. Хантінгтон наголошує на їх глибоко конфліктному характері, зумовленому природою обох релігій. На нинішнє загострення багатовікового конфлікту впливають такі чинники, як:

1) демографічний бум у країнах ісламу, який спричинив збільшення кількості безробітних і невдоволених молодих людей,, котрих рекрутують ісламісти, або які переселяються на Захід; 2) ісламське відродження надало мусульманам впевненості в особливості і вищості їх цивілізації та їх цінностей над західними; 3) постійні спроби Заходу перетворити свої цінності та ін­ституції на світові, підтримувати свою військову та економічну зверхність, а також втручатися у внутрішні конфлікти іслам­ського світу спричинили дуже сильне невдоволення серед му­сульман; 4) з крахом комунізму зник спільний ворог Заходу та іс­ламу, проте кожен з них перетворився на відчутну загрозу для іншого.

 

23.Імперія як міжнародний актор

Імперія - це вища форма традиційної державності.Імперська система зберігає свою ідентичність і існує доти, доки існує імперський центр. Основними ознаками імперії є:-територія більша за середню для певної епохи та певного регіону територію держави;-етнічна та історична неоднорідність складових частин за на­явності домінуючого етносу або групи етносів;-поєднання етнокультурної різнорідності в структурі імперії та універсалізму в ЇЇ політичній будові;-монополізація влади, тяжіння до особистої влади правителя;-сакральний характер влади, що зазвичай здійснюється без по­середництва проміжних між правителем та народом органів та установ;-прагнення до необмеженої гегемонії і претендування на роль світового лідера;-виникнення в результаті військового підкорення та/або еко­номічного і політичного підпорядкування одним народом інших, які включаються до складу імперії;-включення підкорених народів і території до державної структури;-наявність центру, периферії, окраїн, провінцій (метрополії та колонії);-важлива роль армії і взагалі військового елемента, яка зумов­лює особливий ідеологічний імідж імперської державності.Формування імперії передбачає існування єдиного «просто­ру норми», куди інтегруються локальні групи, втрачаючи свій суверенітет. В основі цієї інтеграції лежить наявність єдиної си­ли, єдиної влади, яка утворює цей «простір норми».

Візантійська імперія ґрунтувалася на ідеї про те, що земна імперія є копією Царства Небесного, а імператорська влада - це вираження Божественної влади. Особливістю російської імперської моделі було те, що російський ізоляціонізм мав суто психологічний характер. Імперія була не стільки знаряддям експансії, скільки знаряд­дям відгородження православного і потенційно православного простору. Умовами формування імперії є: стратегія держави спря­мована на територіальне розширення; соціокультурна мозаїч­ність території держави, відсутність або обмеженість асиміляції народів, що входять до її складу, збереження ними своїх етно­культурних особливостей. Створення імперської структури зумовлене такими чинниками: 1) прагненням володарів імперій правити у більш централізо­ваній країні, де вони могли б монополізувати право на прий­няття політичних рішень та одноосібно визначати політичні цілі, нехтуючи традиційними групами; 2) перетворенням місцевих еліт на ефективний «транслятор» імперської політики шляхом надання їм разом з іншими при­вілеями права входження до центральної еліти. Імперська система є формою розв'язання конфліктів, які ви­никають при зіткненні у конкретному геополітичному просторі універсалістських орієнтацій з дисгармонійним розмаїттям етнічних культур.

25. .Сучасна держава-нація

Імперський універсалізм, який домінував у середньовічному християнському світі, у XVI ст. замінила європейська система держав-націй.Міжнародний порядок - це такий устрій між­народних відносин, який покликаний забезпечувати основні по­треби держав, створювати і підтримувати умови їх існування, безпеки і розвитку.

Взаємні зобов'язання держав визначаються, за Г. Моргентау, трьома принципами: незалежністю, рівністю та одностайністю.

Система держав-націй створила міжнародний порядок, проте не створила порядок світовий. Відносини взаємної поваги між державами існували при повному ігноруванні внутрішніх справ одна одної, і навіть конфлікти між державами виникали і закінчувалися без будь-якого впливу на внутрішньодержавну діяльність кожної зі сторін. Концепція вищих інтересів держави могла призвести до пре­тензій на першість або до встановлення рівноваги сил. Звичайно вона була результатом протидії спробам якоїсь конкретної країни панувати над іншими.

Міжнародний порядок системи держав-націй ґрунтувався на політичному розумінні нації як інтегрованого поліетнічного суспільства, ознаками приналежності до якого слугують само-ідентифікація і статус громадянства. Членів політичної нації об'єднують почуття національної приналежності, національної єдності, національної свідомості і духовності, національної гор­дості, національної безпеки і національної перспективи. Політич­на нація і держава пов'язані між собою як зміст з формою.

Концепція держави-нації, що виникла в Західній Європі в період становлення цивілізації модерну, поєднала в собі елемен­ти двох доктрин: державного і національного суверенітету, що продовжува­ли домінувати й у XX ст. Однак протягом цього сторіччя обидві доктрини істотно трансформуються.

У XX ст., а особливо на рубежі XX —XXI ст., відбувається модифі­кація параметрів державного суверенітету. Монополію держа­ви на суверенне право визначати внутрішньосуспільний і між­народний порядок заперечують міжнародні організації і транснаціональні міжнародні актори. Суверенітет держав-на­цій розмивається одночасно на двох рівнях: верхньому, над­національному, і нижньому, пов'язаному з діяльністю суспіль­них груп, організацій, індивідів. Індивідуалізм, який утвер­джується як вища етична цінність нової глобальної культури, стає чинником, що руйнує легітимність держави-нації і лояль­ність щодо неї з боку громадян.

Нині велика увага приділяється проблемі економічного суве­ренітету, при цьому замовчується загроза втрати соціокультурного суверенітету деякими країнами. Постає питання про дедалі більшу умовність політичного суверенітету.

31. Сутність і структура політичного простору

Політичний простір - це територіально-функціональна сфера дії політики, влади, політичних інституцій, відносин, процесів та ідей.

Політичний простір має складну і неоднорідну структуру, що ґрунтується на політичних просторах держав. Система політичних полів, включає такі поля:

ендемічне поле - це простір, що контролюється державою упродовж такого часу, який достатній для того, щоб державний народ та інші спільноти розглядали цей простір як безперечно належ­ний цій держав;

прикордонне поле - це простір, що перебуває під контролем держави, але не освоєний ним у демографічному, економічно­му і комунікаційному відношенні настільки, щоб злитись з ен­демічним полем, яке є серцевиною держави. Право контролю держави над прикордонним полем може оспорюватись націо­нальними меншинами, що мешкають на цій території;

перехресне поле - це простір, на який претендують дві чи більше держав і який не освоєний державою настільки, щоб зли­тися з ендемічним полем. (наприклад, Нагірний Карабах розташований хоча й неподалік від кордону Азербай­джану та Вірменії, проте оточений азербайджанською енде­мічною територією).

тотальне поле - це весь безперервний простір, що перебу­ває під контролем держави (наприклад, для колишнього СРСР тотальним полем були континентальна Євразія, а також Східна Європа, Монголія).

Контроль політичного простору

Важливим елементом організації політичного простору є йо­го контроль. Розрізняють такі форми контролю: 1. Політичний у прямій чи опосередкованій формі, що ґрун­тується на політичній інфраструктурі (партійний, державний апарат, договірні чи владно-делеговані інституції). 2. Військовий, тобто контролювання певної території військо­вими засобами (агресія, окупаційний режим, розташування військових баз, втягнення у військові альянси). ракетно-ядерний контроль. 3. Цивілізаційний здійснюється через культурні архетипи та різні ціннісні системи, від поведінкових до світоглядних. 4. Ідеологічний, контролювати простір здатні тільки надзвичайно сильні та агресивні ідеології. Ідеологічний контроль політичного простору може бути віднесений до ширшої категорії цивілізацій-ного контролю. 5. Комунікаційний - приклади цьо­го контролю - створення морських фортець, блокування торгівельних шляхів, контроль над нафтогазопроводами тощо. 6. Інформаційний - найдосконаліший різновид комунікаційно­го контролю. 7. Демографічний здійснюється щодо кількісних та якісних показників демографічного становища суспільства. 8. Економічний полягає у впливі на політичні структури та відносини за допомогою економічних засобів (таких, як надан­ня економічної допомоги, що пов'язується з відповідним кори­гуванням політичного курсу, або впровадження економічних санкцій проти небажаних режимів). 9. Контроль. над простором здійснюється на наземному, океанічному, повітряному та космічному рівнях

 

. 26. Принципи консенсуальної системи МВ

Гельсінський процес

Процес перебудови європейської системи міжнародних відносин на принципах, покликаних забезпечити мир, безпеку і співробітництво. Початок йому був покладений Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі, завершальна стадія якого відбулася в Гельсінкі в 1975 р. У Нараді взяли участь керівники 33 європейських держав, а також США і Канади.

Підписання Заключного акта стало можливим в умовах настала розрядки міжнародної напруженості. Він поклав початок припинення «холодної війни» і ліквідації її наслідків. Історично акт пов'язаний з рішеннями держав антигітлерівської коаліції про післявоєнний устрій Європи, які певні сили намагалися переглянути в свою користь в роки «холодної війни». Радянський Союз став ініціатором скликання Наради і активним учасником на всіх його етапах.

Заключний акт, підписаний у Гельсінкі, відкривається Декларацією принципів, на які повинна спиратися загальноєвропейська система міжнародних відносин: суверенної рівності, взаємної відмови від застосування сили або загрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи, поваги прав людини та основних свобод, рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею, співробітництва між державами, сумлінного виконання зобов'язань по міжнародному праву. Декларація стала авторитетним підтвердженням і розвитком основних принципів міжнародного права, закріплених Статутом ООН (див. Організація Об'єднаних Націй).

Значну увагу приділено співпраці в області економіки, науки, техніки та охорони навколишнього середовища. Встановлено положення про розвиток торгівлі, промислового співробітництва. Особливу увагу до співпраці в галузі новітніх напрямів науки і техніки. Важливе місце займають положення про співпрацю в гуманітарних галузях: контакти між людьми, інформація, культура, освіта. На закінчення намічені подальші кроки після Наради. Інакше кажучи, з самого початку мова йшла про безперервному процесі, в ході якого відбувалося б зміцнення загальної безпеки та розвиток всебічного співробітництва.

 

28..Впливпроцесу мондіалізації на глобальний розвиток

Мондіалізація- це політико-управлінська сутність глоба­лізації, яка полягає у цілеспрямованій стратегії з перетво­рення людської цивілізації на уніфікований об'єкт глобально­го управління. Феномен мондіалізації можна визначити як процес свідо­мого перетворення світу на відкриту цілісну систему (фор­мування світоцілісності), в основі якого лежать інтернаціо­налізація капіталізму і технологічна революція, що виявляється в посиленні прозорості національних кордонів, взаємоза­лежності окремих людських спільнот у планетарному масшта­бі, і породжує відповідні ідеологію і стратегію поведінки. Фор­муються й її носії (суб'єкти). В їхній ролі виступають еліти, що транснаціоналізуються, тобто інтегруються в простір «сві­тової культури», яка ґрунтується на західних цінностях.

Структурною, інституційною основою мондіалізації є ТНК, яких налічується близько 40 тис, що здатні переміщувати ре­сурси з однієї точки планети в іншу.

Мондіалізація нерідко оцінюється позитивно як запорука май­бутнього процвітання світу, загального рівноправ'я і виживання на­родів, зростання якості життя, зміцнення соціальної стабільності, подолання конфліктів, рух до загальнолюдських цінностей. Апо­логети мондіалізації вважають, що при посиленні прозорості кор­донів і транснаціональних процесів зникнуть приводи для підко­рення сусідніх держав, що дасть змогу зосередити зусилля держав на утворенні та розвитку інфраструктури, посісти конкурентоспро­можні позиції на світовому ринку високих технологій тощо.

До негативних наслідків мондіалізації відносять такі: збільшення розриву у рівнях економічного і соціального розвитку між багатими та бідними країнами;♦ глобальна екологічна криза; загострення проблеми зайнятості у розвинених країнах у зв'язку з перенесенням виробництв ТНК у країни, що розви­ваються; зростання конкуренції між економічними лідерами з при­воду розміщення виробництва на відносно вільних сегментах світового ринку; зниження здатності еліт, що транснаціоналізуються, кон­тролювати національні електорати, інтересам яких дедалі частіше перешкоджають рішення, що приймаються на над­національному рівні; порушення у багатьох країнах норм політичного і суспільно­го життя, посилення плебісцитної політики; зростання конфліктних процесів, спричинених поширенням цінностей ліберальної демократії, внаслідок чого нині у світі на­лічується 23 млн біженців і людей, за умовами життя близьких до біженців; зростання інформаційного (особливо комп'ютерного) теро­ризму, що зумовлено транспарентністю інформаційно-телеко­мунікаційного простору; процес дифузного проникнення елементів злочинності у нормальний соціальний організм, що призводить до кримі-налізації суспільства, яка виявляється, зокрема, у легітимізації злочинної діяльності;зростання маніпулятивного впливу ЗМІ, який руйнує національні культури і традиційні цінності; неготовність країн пристосуватися до політичних та ідео­логічних аспектів мондіалізації.

Країнам з перехідною економікою та країнам, що розвиваються, важко пристосуватися до мондіалізації через відсутність у них відповідних механізмів, непідготовленість національних еко­номічних, адміністративних і правових систем. Ці держави змушені часто на шкоду собі приймати «правила гри», що їм нав'язуються.

 

24..Витоки та сутність суперечності Захід-Схід як вимір відносин планетарного дуалізму

Головна суперечність Суші та Моря зу­мовлює низку інших суперечностей сучасної світової системи, а також певною мірою опосередковано впливає на всі інші її су­перечності.

Специфічним виявом планетарного дуалізму Суші та Моря на цивілізаційному рівні є суперечність між Сходом та Заходом. «Історію планетарної конфронтації Сходу і Заходу, — зазначає К. Шмітт, - у всій своїй повноті можна звести до основополож­ного дуалізму елементів Землі та Води, Суші та Моря».

З часів Геродота суперечність Сходу та Заходу усвідом­люється як споконвічна суперечність. К. Ясперс розглядає цю суперечність як одну з форм розщеп­лення духовного світу взагалі, що має історичний характер і не зво­диться до загальної форми.

Планетарна суперечність Схід - Захід має й етнопсихологічний вимір. Захід і народи, що його населяють, тяжіють до індивідуалістичної, раціоналістичної психології. Найбільшого вияву ця тен­денція набула в сучасній індустріальній західній цивілізації.

Характерними рисами «западноїда» О. О. Зінов'єв вважає практицизм, діловитість, ощадливість, здатність до конкурент­ної боротьби, винахідливість, здатність ризикувати, холодність, емоційну черствість, схильність до індивідуалізму, підвищене почуття власної гідності, прагнення до незалежності та успіху у праці тощо. Схід, навпаки, відрізняється колективізмом, комунітаризмом, відстороненістю від індивідуума, так званим «антропологічним песимізмом». Якщо Захід символізує особис-тісний принцип, то Схід - соціальний. Прагматико-комерційно-му підходу, який оформив західне суспільство, Схід протиста­вив ідеократію, тобто політичне правління, що ґрунтується на непрагматичних, нематеріалістичних, неутилітаристських моти­ваціях. В умовах ідеократії, на відміну від Заходу з його рин­ковою системою, «торговельним ладом», суспільна ієрархія та стимуляція праці ґрунтуються на позаекономічних принципах. В. Шубарт розмежовує Схід та Захід як альтернативні системні утворення, цивілізації.

У центрі системи європейської, західної цивілізації перебуває Особа. Ця вища цінність підтримується тріадою - Свобода, Рівність, Братерство. Крім того, існують такі цінності, як Пра­ця, Приватна власність, Еквівалент (еквівалентний обмін), Закон (право) і цінність-вектор - Розвиток. Принципово іншою є сис­тема цінностей, створена на Сході. Зокрема, китайська формула соціально-екологічної стабільності має такий вигляд: Держава як центр системи цінностей спирається на тріаду Мир, Незмінний Порядок, Традиції. За ними йде інша тріада: Ритуал, Ієрархія, Минуле конфуціанське знання і цінність-вектор - Стабільність.

Проте розходження між фундаментальними принципами Схід­ної та Західної макроцивілізацій призводить до того, що кожна з них предстає перед іншою як різновид хаосу, особливо небез­печний через свою цілеспрямованість.

Планетарне протистояння Сходу та Заходу не може бути пояснено суто географічною протилежністю, яка є досить умов­ною.

У науці Захід та Схід визначаються зазвичай двома спосо­бами: по-перше - емпіричним, через їх опис у певних просто­рово-часових межах; по-друге - дефінітивним - через характе­ристику властивостей країн, що вважаються західними та східними, хоча часто вони не дуже чітко розрізняються.

Захід - це геоісторичне поняття, пов'язане з геонолітичною епохою модерну, що заперечує духовні, етнокультурні традиції, висуває суто матеріальні критерії існування, це утилітарна, раціоналістична, механістична, капіталістична цивілізація. Західна свідомість сформувалась у сучасну епоху, а отже, по­няття «західна свідомість» та «східна свідомість» у протистав­ленні Захід - Схід можна розглядати тільки з позиції сучасності.

 

30. Сучасні геополіт. Концепції:

Сучасна європейська геополітика. Спадкоємці геополітичної традиції німецької шкрли одержа­ли назву «нових правих». Серед них - Ален де Бенуа, Мішель Понятовські, Карло Террачано, Клаудіо Мутті. Вони підтримували класичні геополітичні концепції протистояння Суші та Моря, неоімперську ідею «Великого простору». їх концепція покликана була «озброїти народи Європи усвідомленням їх долі і прагненням до більш великого майбутнього». Цю свою місію вони розглядали як культурну революцію.

Найрадикальнішим представником «лівої» лінії Консерватив­ної Революції у повоєнний час був Жан Франсуа Тіріар, п олітична концепція ґрунтувалася на ідеї «ав­таркії великих просторів». Згідно з нею лише ве­ликі геоиолітичні утворення здатні в сучасних умовах пов­ноцінно розвиватися, бути незалежними в економічному та ідео­логічному відношеннях. Використовуючи цю тезу щодо сучас­ної ситуації, він дійшов висновку, що держави Європи остаточно втратять своє світове значення, якщо не об'єднаються в єдину Імперію, яка має протистояти США.

Сучасне євразійство

Відродження євразійства у пострадянській Росії пов'язане з ^; діяльністю Олександра Дугіна, редактора журналу «З'лементи. Евразийское обозрение» і Олександра Проханова. 'Росію вони розглядають як вісь геополітичного великого про­стору, її історична місія однозначно ототожнюється зі створен­ням імперії, Якщо Росія негайно не розпочне повертати до сфери свого впливу втрачені території, то, на думку євразійців, їй і усім на­родам «Світового острова» загрожуватиме катастрофа. Конти­нентальну місію хартленду переберуть на себе нові держави або блоки держав, і у такому разі простори Росії стануть основною стратегічною метою для тих сил, які проголосять себе новою «цитаделлю Євразії». Це може бути Китай, Серединна Європа або ісламський блок. Непереборна логіка простору і геополітич-на пасивність Росії спричинять нову континентальну інтеграцію.

Відомим теоретиком сучасного євразійства є також лідер КПРФ Г. А. Зюганов. Якщо його книга 43а горизонтом» була спробою поєднати ко­мунізм з євразійськими традиціями, то інша його праця - «Гео­графія перемоги* - стала спробою співвіднести класову боротьбу з протистоянням Сходу і Заходу. В ній він доводить немож­ливість входження Росії у західну цивілізацію.

 

 

27. Типи контролю. Структура міжнародної системи та хронолог. Принцип Модельського.

Кожна система має свої типи контролю. Одним з головних принципів функціонування міжнародних систем є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів міжнародної системи.

Контроль над МС базується на розподілі сил та ресурсів між її авторами. В історії МВ існують 3 типи контролю:

1. Імперський – єдина держава контролює решту. Притаманний до сучасної епохи.

2. Біполярний тип контролю. Дві держави регулюють взаємовідносини в межах своїх сфер впливу (холодна війна).

3. Баланс сил – три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів (Європа віденської епохи).

 

32. Глобальні проблеми людства.

Глобалістика – це методологія наддержавного планетарного всесвітнього підходу до вирішення земних проблем.

Характеризуючи глобалістику як науку, можна приблизно визначити предмети її досліджень:1.Перш за все, це – вивчення життєвої сили Землі.2.Ефективне вивчення та передбачення у таких галузях, як економіка, енергетика, космологія, політологія та інше.3. Вивчення навантаження на біосферу.4. Вивчення і активне використання навколишнього космічного простору.5. Вивчення проблем світового океану. 6. Вивчення наслідків ненавмисних змін в альбедо землі. 7. Проблеми, що стосуються використання невичерпних ресурсів землі.-певну кількість глобальних проблем.Глобальні проблеми – це особливий рядок соціальних явищ і процесів у сучасному світі, які за масштабами і значимістю відрізняються загальнопланетарним характером, пов’язані з життєвими інтересами народів світу і можуть бути вирішені шляхом взаємодії усіх країн світу.