Політична демократія. Погляд Соціал-Націоналізму

Абсолютна більшість політичних партій України (серед більш-менш впливових – усі) проголошують гасла демократичних цінностей та побудови демократії (демократичного суспільства). Це й не дивно, бо всі ЗМІ нав’язують одну й ту саму думку, формують певний стереотип: демократія, демократичність – безумовно гарно, гуманно та цивілізовано; антидемократія – безумовно погане, злочинне, дикунське. Та, незважаючи на велике розповсюдження даного стереотипу, у більшості людей наявне критичне ставлення до змісту демократії, хоч саме слово „демократія” й викликає позитивні асоціації. Незважаючи на свої ідеологічні погляди багато політичних сил (особливо у ХХ ст.) декларували себе як демократичні. Навіть загарбницькі війни відбувалися під гаслами та в ім’я демократії. Напад США на Ірак, Афганістан, В’єтнам та інші країни – все в ім’я ліберально-демократичних цінностей, все для розбудови демократії. Нічого дивуватися – ще Наполеон проводив свої загарбницькі війни під визвольними гаслами та в ім’я цінностей революції (свобода, рівність, братерство). Вибори комуністичної партій у СРСР – демократія. „Перебудова” – демократія. Влада у сучасній Україні – демократична. Ще й партія Леніна – теж демократична. Незважаючи на ставлення до демократії, одне є незаперечним: демократії – це стереотип, зброя політичної пропаганди. Розбудова „справжньої” демократії – питання друге. Але, беззаперечно, демократія, перш за все, – це стереотип.

Чим же насправді є демократія? Що таке демократія як політична система? Сучасна демократія дуже далека, наприклад, від „демократії” Давньої Греції, і не там треба шукати її коріння – елементи демократії (які, до речі, присутні у тоталітаризмі) дуже відрізняються від демократії, як політичної системи. Початок життя сучасної демократії, як політичної системи, слід, очевидно, відраховувати від великої французької революції. Політична система демократії починає своє життя разом з капіталізмом, як економічної системи, і є його політичним оформленням. Політичний устрій – демократія; економічний – капіталізм. Демократія та капіталізм нерозривно зв’язані, проблемним є навіть їх окреме існування.

В умовах демократії політичні права і вплив певної суспільної групи завжди стоять у простій пропорційній залежності до її економічної сили. Тому, демократія – це завжди олігархія. Давно відомо, що капіталістична система дозволяє економічно збагатитися (й стати олігархом) лише за повної відсутності совісті та моралі: заплативши робітникам підприємства стільки скільки вони насправді заробили – сильно не розбагатієш. Визискувати по максимуму – ось шлях до капіталістичного збагачення. Чекати добробуту від олігархії-демократії – марна справа. За умов демократії громадянин формально вільний, насправді – раб капіталістичної системи на чолі з олігархами.

Можна почути думки про нібито корисність парламентської демократії, чи те, що парламентаризм – абсолютно необхідний інститут. Зневіра в ньому завдала б відчутного удару по всій демократії. Втім, детальний та неупереджений розгляд парламентаризму може вести лише до одного висновку – „безвідповідальність та некваліфікованість”. В парламенті сидять люди, які мають абсолютно різний фах (а найчастіше взагалі не мають жодного) та спеціалізуються у різних сферах. При цьому, приймаючи певне рішення, наприклад, у економічному питанні, голос юриста дорівнює голосу економіста, відповідно у юридичному питанні голос економіста дорівнює голосу юриста. Повний абсурд! Адже, відповідні наукові дослідження зі сфери прийняття рішень беззаперечно довели: ухвалення рішень гуртом, при відсутності ієрархії, є цілком непродуктивним процесом, а прийняття колегіальних рішень – завжди призводить до безвідповідальності. Хто відповідає за можливі негативні наслідки? Відповідати нікому. Колективна відповідальність – це завжди колективна безвідповідальність.

„Вибори шляхом всенародного голосування – основна цінність демократії – показник волі народу” – ця наріжна аксіома політичної демократії насправді не витримує жодної критики. У будь-який час, у будь-якій державі існує пряма пропорція між популярністю політика (політичної партії) та проведеною агітаційно-пропагандисткою роботою. Хто може витрати більше грошей на пропаганду? Звичайно, олігархи, – люди зі „специфічними” моральними якостями. Для чого вони будуть використовувати свій політичний вплив? Для власного економічного збагачення. Політичні вибори – це фікція, з цим неможливо сперечатися.

У сучасній Україні є різні демократи: соціал-демократи, націонал-демократи, ліберальні демократи та інші. Але вся різниця лише в гаслах та назвах. Суть – одна. Різні „демократії” – різні олігархічні клани. Ці клани реально не конкурують між собою, а лише удають із себе конкурентів, насправді працюючи (вірніше грабуючи) разом. Мораль (вірніше – анти-мораль) – однакова. Національність – однакова. Різні лише гасла та назви. Реальна антиукраїнськість, інколи без формальної. Реальна загроза Нації, Українцям. Реальна загроза нам!

Наша альтернатива, яку ми пропонуємо власному Народу – Націократія. Назви можуть бути різними, але суть повинна залишитися незмінною. Пріоритет інтересів загалу над забаганками одиниць. Все для Нації – нічого проти! Влада авторитетна і відповідальна! Особиста відповідальність за прийняті рішення та здійснені вчинки! Розширення прав з одночасним розширенням обов’язків та меж відповідальності. На противагу ліберальним свободам – дисципліну та порядок. В економічній сфері – соціальна справедливість. Винагорода пропорційна праці.

Ми, Українські соціал-націоналісти, зобов’язані поховати політичну демократію, як служницю економічної системи капіталізму та влади олігархів-паразитів. І на її місце встановити справедливу політичну систему Націократії, яка виражатиме інтереси Народу та кожного його представника. Хай перепусткою до влади буде не кількість награбованих грошей, а лише моральність і альтруїзм, професіоналізм та відповідальність!