Методи визначення гранулометричного складу грунту.

А)Піпетковий метод(в лабораторії)- після замочування у воді грунту частки різного діаметру опускаються на дно з різною швидкістю, яка залежить від розміру часток.

Б)Метод скочування(у полі)- грунт зволожується до стану густої пасти, яка добре перемішана і розім’ята в руках розкочується в шнур.

В)Ситовий полягає в розділенні уламків і частинок грунту по величині шляхом просіювання його через набір сит із отворами різного діаметру. Залишки на ситах зважуються і відносяться до загальної наважки грунту. Ситовий метод застосовується лише для визначення вмісту частинок більше 0,1 або 0,07 мм

.Г)Відмучування(у полі) – розділення мілких фракцій піщаних і пилуватих ґрунтів, основане на різниці їх гідравлічної крупності. Невелику кількість досліджуваного грунту відмучують у воді, потім дають відстоятися у скляному циліндрі. Більш крупні частинки осідають швидше, ніж дрібні. Піщані і пилуваті часточки осідають, а глинисті через тривалий час об’єднуються одна з одною.

Д)метод Філатова(лабораторний метод):

1.Зразок розтертого грунту просіюють через сито з отворами діаметром 1мм, відділяючи грунтовий скелет від дрібнозема

2.Визначають вміст фізичної глини наступним способом(у мірний циліндр(50мл)насипають просіяний грунт,ущільнюючи його легким постукуванням до об’єму 5мл.У циліндр наливають 5мл 1Н розчину СаСІ2 для коагуляції колоїдних частинокі і ретельно розмішують масу. Доливають воду до позначки 50мл і залишають на 30хв. для відстоювання.Після відстоювання за допомогою лінійки визначають, на скільки збільшився об’єм грунту.Визначають %-й вміст фізичної глини в грунті за зростом об’єму.)

3. Визначають вміст фізичного піску(в мірний циліндр(100мл) насипають з коробки той же грунт, в якому визначали вміст глини, доки об’єм його після ущільнення не буде дорівнювати 10 мл. Доливають воду до позначки 100мл, добре розмішують грунт скляною паличкою і дають відстоятися 90с.За цей час більш крупні частинки піску осідають на дно, а більш дрібні(пил і мул) залишаються в завислому стані.Мутну воду обережно зливають.Пісок залишається. До залишку знову приливають воду до позначки 100мл. Перемішують і мутну воду зливають. Цю операцію повторюють до тих пір, доки при взбовтуванні вода не буде залишатися прозорою, тобто на дні залишиться один пісок, а глина вся вимиється. Замірюють об’єм піску, що залишився, вважаючи кожен мілілітр за 10 % піску.

 

 

15. Навіщо і як змінюють гранулометричний склад грунту.

Від гранулометричного складу залежить будова і структура грунту, водопроникність та вологоємкість, ємність вбирання, повітряний, тепловий і поживний режими. Ґрунти з легким гранулометричним складом мають вищу водопроникність та повітроємкість і нижчу вологоємкість та ємність вбирання. Це природний фактор, і його важко регулювати. Внесенням в орний шар глини чи піску можна дещо змінити гранулометричний склад грунту, але через трудоємкість виконання цей захід має обмежене застосування.

Гранулометричний склад — це відносний вміст механічних елементів (фракцій) різних розмірів у фунті. Це важлива генетична й агрономічна характеристика ґрунту, тісно пов’язана з властивостями ґрунтотворних порід. Він відображає їхню трансформацію в процесі ґрунтотворення, є одним з індикаторів змін, що відбуваються у ґрунті внаслідок антропогенного впливу (осушення, зрошення, рекультивація тощо) та різних умов сільськогосподарського використання ґрунтів.

Зміни гранулометричного складу ґрунтів під впливом осушувальних меліорацій, деградаційних процесів.

Будова грунту — це співвідношення об'ємів твердої фази грунту і проміжками різних розмірів (пористістю). Вона значною мірою залежить від гранулометричного складу, вмісту гумусу, структури і складання (взаємного розташування грун­тових частинок) грунту. Характеризується будова грунту об'ємною масою і пористістю.

Різні сільськогосподарські культури вимагають певного гранулометричного складу.

Гранулометричний склад грунтів можна змінювати. З цією метою піщані грунти глинуть, а глинисті піскують на фоні високих доз органічних добрив.

 

16. «Легкі» і «важкі» грунти, їх переваги і недоліки.

За гранулометричним складом грунти поділяють на «легкі», в яких переважають грубі фракції і «важкі». До перших належать піщані, супіщані і піщано-легкосуглинкові. До других – важко суглинкові та глинисті.

Легкі грунти.

Переваги: добра водопроникність, гарний повітряний режим, швидко прогріваються.

Недоліки: низька вологоємність, вони бідні гумусом, бідні елементами живлення рослин, низька вбирна здатність, низька стійкість проти вітрової ерозії.

Важкосуглинкові та глинисті грунти.

Переваги: велика в’язкість, велика вологоємність, багатші гумусом і поживними речовинами. В степових районах структурні важко суглинкові та глинисті чорноземи здатні нагромаджувати добрий запас вологи.

Недоліки: несприятливі фізико-механічні властивості, погано пропускають вологу, погано аеруються.

 

17. Грунтотворні породи України.

Грунтотвірна порода є матеріальною основою грунту і передає йому свій гранулометричний, мінералогічний і хімічний склад, а також фізичні, хімічні і фізико-хімічні властивості, які в майбутньому поступово змінюються під впливом грунтотворення.

За хімічним складом такі групи:

-фералітні або без кварцові породи;

-сіалітні, які позбавлені феруму;

-силікатні(кварцові);

-карбонатні;

-хлоридно-сульфатні;

-органогенні;

Перші дві групи порід поширені лише в умовах вологого тропічного і субтропічного клімату.

На силікатних породах формуються грунти з низьким рівнем природної родючості. Це грунти піщаного і супіщаного гранулометричного складу.

Найбільш багаті грунти формуються на карбонатних породах.

За будовою грунтотвірні породи є: одночленні та багаточленні, які складаються з різних шарів, що істотно впливає на властивості сформованих на них грунтів.

За походженням породи поділяють на: 1) первинні кристалічно-масивні породи та їхній елювій;2) осадові уламкові породи та їхній елювій; 3) сучасні континентальні відклади, які виникли в результаті наступного пере відкладання вже вивітрених порід.

Грунтотвірні породи інколи є визначальними не лише у зміні різних грунтових відмін, а й цілих грунтово-кліматичних зон. Сучасна межа між зоною мішаних лісів і Лісостепом проходить по межі поширення водно-льодовикових відкладів і лесу.

Лесові породи на території України займають 74,8%. Це осадові породи. Походження їх до кінця ще не встановлено. Вони покривають усі межиріччя, а також прадавні тераси в лісо­степовій і степовій зонах України. У складі цих порід розрізня­ють леси та лесовидні відклади.

Леси — пухкі, пилувато-суглинкові або пилувато-глинисті по­роди палевого, світло-палевого, палево-жовтого або каштаново­бурого кольору. Найлегший гранулометричний склад лесів на Поліссі і приполіській частині Лісостепу. На південь і схід він стає важчим. Найбільш важкий склад лесів у степовій частині Криму та на Приазовській височині.

Грунтотворні породи Полісся.

ОСНОВНИМИ ҐРУНТОТВОРНИМИ ПОРОДАМИ на Поліссі є воднольодовикові, льодовикові та алювіальні відклади. У деяких місцях є невеликі острівці лесових відкладів. Строкатість ґрунтотворних порід, часті зміни гідрологічного режиму зумовлюють складний ґрунтовий покрив Полісся.

У створенні ґрунтового покрову Полісся беруть участь три типи ґрунтоутворення: ПІДЗОЛИСТИЙ, ДЕРНОВИЙ, БОЛОТНИЙ. Їх розвиток відбувається під впливом відповідних рослинних формацій: дерев'янистої, трав'янистої, лучної і болотної.

На підвищених елементах рельєфу поєднання підзолистого і дернового процесів привело до формування дерново-підзолистих ґрунтів різного ступеня опідзоленості, оглеєння та гранулометричного складу. Сформувались дерново-підзолисті ґрунти під лісовою рослинністю на водно-льодовикових, моренних, лесовидних та алювіальних відкладах. Це зональні ґрунти Полісся (близько 66% загальної території).

В межах Укр Полісся пош такі ґр: дерново-підзолисті, дерново-підзолисті оглеєні, дерново-карбонатні, дернові оглеєні, дерново-борові, дерново-лучні, болотні, сірі лісові і чорноземи опідзолені. Дерново-борові ґр сформов на випуклих і рівнинних ділянках борових терас під сухими борами з бідною трав'янистою рослинністю. Ґрунтоутв породами цих ґр є давньо-алювіальні і воднольодовикові відклади піщаного і глинисто-пі-щаного гранулометричного складу. Дерново-карбонатні і дернові ґр сформув на карбонатних ґрунтоутв породах (вапняки, крейдяні відклади, вапнякові мергелі, туфи, валунні суглинки з уламками вапняків тощо).

 

 

18. Льодовикові та водно-льодовикові відклади України, їх поширення, властивості, вплив на грунтотворення.

Флювіогляціальні відклади (лат. fluvius — потік и glacies — лід, також водно-льодовикові відклади) — продукт діяльності потоків талих вод льодовиків. Представлені галькою, гравієм, пісками з валунами, супісками, суглинками і глинами. Характеризуються слабкою сортування, різноманітністю мінералогічного складу. Широко поширені в областях стародавнього материкового зледеніння, а також у гірських країнах, що містять льодовики. Поширені в зоні Полісся України.

Льодовикові та флювіогляціальні утворення древнього зледеніння Українських Карпат наявні у високогірській зоні, переважно на північних і північно-східних схилах, які належать до Івано-Франківської області.

Льодовикові відклади сформовані давніми покривними льодовиками, які двічі наступали на північні території України зі Скандинавії. Льодовики несли перед собою і на собі різні уламкові породи – валуни, піски, супіски, суглинки, глини. Вони відкладалися на окраїні льодовиків або ж під час їх танення у вигляді морен – скупчення невідсортованих гірських порід.

Водно-льодовикові відклади (піски, супіски, суглинки, глини, галечник) утворювалися внаслідок діяльності талих вод льодовиків. Льодовикові і водно-льодовикові відклади поширені на Поліссі і вздовж долини Дніпра (приблизно до м. Дніпропетровська), куди сягав один з велетенських виступів дніпровського зледеніння.

Із покривним зледенінням пов'язують також походження окремих еолових (вітрових) відкладів. Припускають, що з поверхні льодовика, який мав кілька сот метрів товщини, на сусідні території дули сильні вітри. Вони піднімали піски й суглинки та розвіювали їх на великих територіях. Згодом там нагромаджувалися потужні товщі пилуватої породи жовтуватого кольору – леси. Вони вкривають майже 70 % території України і є основою сучасного ґрунту, що відзначається великою родючістю (насамперед, чорноземів). Льодовикові і водно-льодовикові відклади поширені на Поліссі і вздовж долини Дніпра (приблизно до м. Дніпропетровська), куди сягав один з велетенських виступів дніпровського зледеніння.

 

19. Грунтотворні породи Лісостепу і Степу, їх вплив на властивості грунтів.

Переважаючі ґрунтотворні породи Лісостепової зони – леси, лесовидні глини і суглинки, а також продукти переробки корінних порід. Подекуди ґрунтоутворення іде безпосередньо на масивно кристалічних породах. Чорноземи можуть утворитися на найрізноманітніших материнських породах. Головною особливістю є карбонатність, сприятливі фізичні і фізико-хімічні властивості. Кальцій лесів сприяє закріпленню у грунтах органічних речовин(гумусу).

Грунтовий покрив цієї зони досить різноманітний, що зумовлюється неоднорідністю природних умов, які помітно вплинули на процеси грунтотворення. Поширеними грунтами в Лісостепу є мало- і середньо гумусні типові чорноземи, опідзолені чорноземи,темно-сірі грунти,сірі та ясно-сірі лісові грунти. На терасах Дніпра трапляються солонцюваті грунти, солонці, солончаки, в річкових долинах – лучні, дернові, болотні грунти. У заплавах річок поширені лучно-чорноземні грунти. Чорноземи – грунтотвірні породи – переважно леси та лесовидні суглинки.

Степ поділяється на три підзони.

Північний Степ – основна частина зони. Чорноземи звичайні. Виділяється Донецький кряж, у грунтовому елювії різних щільних порід.

Центральний Степ – проміжна частина зони. Грунтотворні породи стають більш важкими – переважно легко глинистими, погано проникними для води. Чорноземи південні.

Південний або сухий Степ – займає незначну територію в най південнішій частині Причорноморської низовини. Каштанові грунти(менший вміст гумусу ніж у чорноземів).

У зв'язку з тим, що в південному Степу грунтоутворюючі лесовидні породи часто бувають засоленими і містять багато натрію, то чорноземи південні також бувають засоленими і солонцьованими.

 

21. Леси їх поширення,властивості,вплив на ґрунтоутворення.

Леси найбільш широко поширені на Україні і в Середній Азії. Лесові породи на території України займають 74,8%. Це осадові породи. Походження їх до кінця ще не встановлено. Вони покривають усі межиріччя, а також прадавні тераси в лісо-степовій і степовій зонах України. У складі цих порід розрізня-ють леси та лесовидні відклади.Лес складається в основному з найдрібніших зцементованих вапном пилуватих частинок, між якими багато пустот. Лес легко вбирає воду і при цьому розпливається, а в сухому вигляді добре тримається вертикальною стінкою.

Леси - це пилуваті породи від палево-жовтого до бурувато-жовтого кольору.

Лес містить 5 - 10% глини, до 60% кварцового пилу, 10 - 20% вапна і деяку частину окису заліза. При насиченні водою в лесі порушується зчеплення частинок, тому вони легко розмиваються текучими водами. Їм властива карбонатність, пористість, борошнистість, добра водопроникність. Хімічний склад і фізичні властивості лесу дуже сприятливі для росту рослин.

Лесовидні суглинки містять менше карбонатів, трапляються і безкарбонатні. Вони крупнозернисті, часто шаруваті, з меншою борошнистістю і пористістю. Найлегший гранулометричний склад лесів на Поліссі і приполіській частині Лісостепу. На південь і схід він стає важчим. Найбільш важкий склад лесів у степовій частині Криму та на Приазовській височині.

Потужність лесів змінюється від 1–2 до 25–30 м, причому вона більша на плоскорівнинних і менша — на підвищених елементах рельєфу. Леси, як правило, підстилаються переважно пісками, карбонатними породами та глинами. Вони характеризуються високою пористістю (45–50%), карбонатністю (10–15%), у зоні Степу мають у своєму складі гіпс та легкорозчинні солі.

22.Грунтотворні породи Кіровоградщини їх властивості

За походженням ґрунтотворні породи поділяють на такі основ-ні групи: елювіальні, делювіальні, колювіальні, пролювіальні, алю-віальні, озерно-алювіальні, льодовикові, водно-льодовикові, еоло-ві (нанесені вітром) та лесові відклади. Породи відрізняються одна від одної зовнішніми ознаками, умовами залягання, будовою, а також хімічним, мінералогічним і гранулометричним складом.

Елювіальними породами, або елювієм, називаються продук-ти вивітрювання вихідних гірських порід, що залишились на місці свого утворення. Елювій щільних гірських порід поширений Землеробство з основами ґрунтознавства і агрохімії здебільшого у гірських районах (Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал, Карпати, Кримські гори тощо). Характерною ознакою цієї групи порід є грубозернистість та щебенистість, що збільшується звер-ху до низу ґрунтового профілю, невелика потужність і поступо-вий перехід до невивітрених шарів.

Як породи у ґрунтах України найбільш поширений елювій твердих карбонатних порід (2,3% території). Це вапняки, крей-да, доломіти, мергелі. Продукти вивітрювання безкарбонатних щільних порід — піщаників, магматичних порід — також займа-ють 2,3% території.

Делювіальні відклади — це пухкі продукти вивітрювання різних порід, що перевідкладені водою. Займають вони шлей-фи схилів, понижені місця, характеризуються слабкою шаруват-істю матеріалу. Склад делювію дуже різноманітний і тісно пов’я-заний з характером порід, що виходять на денну поверхню на підвищених ділянках рельєфу. В районах, де вододіли складені з лесів, делювій представлений лесовидними породами. Розр-ізняють давній і сучасний делювій: давній характеризується доб-ре сформованим ґрунтовим покривом, сучасний — слабким проявом процесів ґрунтоутворення.

Колювіальні породи, або колювій — це відклади на схилах чи біля підніжжя гір у вигляді осипів та обвалів. Характеризуються різноманітним гранулометричним складом, аж до кам’янистого.

Пролювіальні відклади, або пролювій, формуються в резуль-таті дії потужних, але короткочасних потоків зливових, талих, снігових і льодовикових вод (селеві потоки). Вони зустрічають-ся на пригірських похилих рівнинах. Гранулометричний склад представлений погано відсортованими продуктами вивітрюван-ня, включаючи грубі уламки.

Алювіальні відклади займають близько 9% території України. Вони, як правило, утворюються внаслідок дії постійних водних потоків у долинах річок. Під час розливання річок відбувається переміщення, шліфування та сортування скаламученого матер-іалу. Для алювіальних відкладів характерна добра обкатаність мінеральних зерен та шаруватість — горизонтальна у заплавного алювію та навскісна — у руслового. За віком розрізняють сучасний та давній алювій: з першого складені заплавні, а з другого — надзаплавні тераси річок. Ха-1. Походження, склад і властивості ґрунтів рактерною ознакою сучасних відкладів є постійне оновлення їх щорічними наносами, а тому у них добре виражена шаруватість. Озерно-алювіальні відклади утворюють озерні та алювіальні відклади. Ці породи формувались на низьких рівнинах внаслідок весняних повеней та обширних розливів, коли після спаду води утворювались тимчасові водоймища. Такі відклади характерні для Полісся, де вони займають значні площі.

Льодовикові або моренні відклади зустрічаються окремими островами на буграх та їхніх схилах на Поліссі. На значній тери-торії (близько 0,1%) морена є підстилаючою породою, причому зверху вона покрита водно-льодовиковими піщано-супіщаними відкладами. Льодовикові відклади складені з неоднорідного ма-теріалу, мають переважно суглинковий склад із включенням ва-лунів, гальки і гравійних пісків. У більшості випадків ці породи кислі, збагачені кварцом, однак трапляються і карбонатні море-ни. Забарвлення цих відкладів — від бурого, червонувато-буро-го до палево-бурого.

Еолові відклади утворюються завдяки діяльності вітру — роз-вівання та акумуляції дрібнозему. У сухих і пустельних районах до них належать бугристі та барханні піски, а в районах помірно-го клімату — дюни на берегах морів та в долинах річок.

Леси — пухкі, пилувато-суглинкові або пилувато-глинисті по-роди палевого, світло-палевого, палево-жовтого або каштаново-бурого кольору. Найлегший гранулометричний склад лесів на Поліссі і приполіській частині Лісостепу. На південь і схід він стає важчим. Найбільш важкий склад лесів у степовій частині Криму та на Приазовській височині.Потужність лесів змінюється від 1–2 до 25–30 м, причому вона більша на плоскорівнинних і менша — на підвищених елементах рельєфу. Леси, як правило, підстилаються переважно пісками, карбонатними породами та глинами.

 

23.Грунтотвірні породи гірських територій, їх властивості

Твердий зовнішній шар нашої планети утворений гірськими породами. Серед них найпоширенішим є граніт. Досить поширені також пісок, глина, вапняк, вугілля, торф, мармур, базальт, крейда.

Гірські породи складаються з мінералів. Мінерали - це природні прості та складні речовини, що перебувають здебільшого у твердому агрегатному стані. Вони і зумовлюють властивості гірських порід. До речі, вода - найпоширеніша на Землі речовина - також є мінералом.

У складі мінералів переважають хімічні елементи Оксиген, Силіцій, Алюміній, Ферум, Кальцій. Відомо понад 2000 мінералів, проте половина з них у природі трапляється рідко. Місця залягання великої кількості мінералів називають покладами. Поклади мінералів розташовуються на різних глибинах, що іноді сягають кількох сотень метрів.

До мінералів, які є простими речовинами, належать алмаз, графіт, сірка, золото, срібло та інші. Але таких мінералів у природі небагато, і не всі вони утворюють поклади. Серед мінералів значно більше складних речовин. Наприклад, мінерал кальцит - складова частина крейди, мінерал кварц є у складі піску. У білій глині переважає мінерал глинозем.

Мінерали мають характерні властивості, які дають змогу їх розпізнавати. Так, їх розрізняють за кольором, блиском, твердістю, міцністю тощо. Найтвердіший з усіх відомих мінералів - алмаз. Він легко розрізає скло, залишає подряпини на залізі. А от графіт м'який, його легко подрібнити.

Людина з давніх-давен використовує мінерали та гірські породи. Мармур, граніт, вапняк застосовують при спорудженні будівель та їх оздобленні. Без глини та піску не можна виготовити керамічний, порцеляновий чи скляний посуд.

Гірські породи складаються з мінералів.

• Мінерали - це природні прості чи складні речовини.

• Корисні копалини - гірські породи, з яких у великих кількостях видобувають речовини, необхідні для господарської діяльності людини.

• Руди - корисні копалини, з яких добувають метали.

• Україна багата на корисні копалини.

24.Поділ ґрунтових порід на групи по вмісту лужноземельних і лужних основ. Де які поширення

Ґрунт— самостійне природно-історичне органомінеральне тіло, що виникло у поверхневому шарі літосфери Землі в результаті тривалого впливу біотичних, абіотичних і антропогенних факторів, має специфічні генетико-морфологічні ознаки і властивості, що створюють для росту і розвитку рослин відповідні умови.

Лужноземельні метали - хімічні елементи 2-ї групи головної підгрупи, крім берилію і магнію: кальцій, стронцій, барій і радій. Відносяться до 2-ї групи елементів за новою класифікацією ІЮПАК. Названі так тому, що їх оксиди - "землі" (за термінологією алхіміків) - повідомляють воді лужну реакцію. Солі лужноземельних металів, крім радію, широко поширені в природі у вигляді мінералів.

Всі лужноземельні метали є (в різних кількостях) в природі. Зважаючи на свою високу хімічну активність всі вони у вільному стані не зустрічаються. Найпоширенішим лужноземельних металів є кальцій, кількість якого дорівнює 3,38% (від маси земної кори). Трохи йому поступається магній, кількість якого дорівнює 2,35% (від маси земної кори). Поширені в природі також барій і стронцій, яких відповідно 0,05 і 0,034% від маси земної кори. Берилій є рідкісним елементом, кількість якого складає 6 10 -4% від маси земної кори. Що стосується радію, який радіоактивний, то це найрідкісніший з усіх лужноземельних металів, але він у невеликій кількості завжди міститься в уранових рудах. Зокрема, він може бути виділений звідти хімічним шляхом. Його зміст дорівнює 1 10 -10% (від маси земної кори).

Лу́жні мета́ли — елементи групи 1 періодичної системи, за старою класифікацією головної підгрупи I групи. Назва пов'язана з тим, що при взаємодії лужних металів з водою утворюється їдкий луг. До лужних металів належать (у порядку збільшення атомного номера) літій (Li), натрій (Na), калій (K), рубідій (Rb), цезій (Cs), францій (Fr).

25. Значення кальцію і магнію для ґрунтоутворення

Грунтом називається самостійне природне тіло, що утворилося в результаті зміни верхній частині земної кори під тривалим і спільним впливом рослинних і тваринних організмів, клімату, рельєфу, а також виробничої діяльності людини.

Грунт відіграє велику роль у природі і в житті людського суспільства. З одного боку, завдяки тому, що рослини засвоюють воду і поживні елементи з грунту, вона є необхідною умовою розвитку рослин, з іншого - самі рослини служать їжею для тварин і людини. Отже, грунт як продукт життя одночасно служить умовою подальшого розвитку життя на Землі.

Грунтоутворення представляє собою складний процес перетворення материнської породи в грунт, різко відрізняється від вихідної породи зовнішнім виглядом і властивостями Необхідна умова грунтоутворення - поселення на породі живих організмів Для їх розвитку, у свою чергу, потрібна деяка кількість вологи і елементів живлення в доступній формі Те й інше з'являється в породі в результаті її фізичного і хімічного вивітрювання Процес перетворення породи в грунт безперервний, він залежить від взаємодії материнської породи з поселилися на ній організмами і протікає в такий спосіб.

Кальцій один з найважливіших біометалів, найпоширеніший серед них у природі - його вміст в земній корі становить близько 3,5%. Він міститься в різних мінералах і гірських породах (доломіти, мергелі, леси, апатити тощо), є в багатьох природних водах. Приймає участь в процесі грунтоутворення, покращує структуру грунту, впливає на реакцію середовища і рухомість інших біоелементів. Досить активний в хімічному плані елемент.

26. Органічна частина грунту.

Органічна частина грунту складається із органічних залишків, які ще не втратили своєї анатомічної будови-коріння, листочки, поживні рештки і гумусу чи перегною грунту, який є органічною речовиною темного кольору,яка рівномірно обволікає плівкам мінеральні частки грунту. Органічна частина ґрунту — це сукупність живої біомаси й органічних решток рослин, тварин, мікроорганізмів, продуктів їхнього обміну та специфічних новоутворень органічних речовин ґрунту — гумусу.

Потенціальними джерелами органічної речовини в ґрунті є надземне та кореневе обпадання з дерев’янистих та трав’янистих рослин, біомаса безхребетних тварин та мікроорганізмів. Біомаса зелених рослин (фітомаса) та її річний приріст (первинна продукція) в кілька десятків, а то і в сотні разів перевищує біомасу тварин та мікроорганізмів.

Розкладання органічних залишків включає механічне руйнування, біологічну та біохімічну трансформацію внаслідок життєдіяльності гетеротрофних організмів. Бактерії за допомогою своїх екзоферментів здатні розкладати майже всі органічні сполуки. Активну участь у розкладанні органічних речовин беруть актиноміцети. Ґрунтова фауна численна і різноманітна. До неї відносять безхребетні організми. До безхребетних належать найпростіші, дощові черв’яки, енхітреїди та членистоногі (багатоніжки, кліщі, різні комахи).

Найпростіші організми так само, як і мікроорганізми, є в кожному ґрунті незалежно від його типу та географічного розташування. їх життєдіяльність активна в періоди, коли ґрунт оптимально зволожений. Роль найпростіших у ґрунтоутворенні подібна до ролі мікроорганізмів.

Ґрунтові безхребетні подрібнюють рослинні рештки, внаслідок чого їх поверхня збільшується в сотні і тисячі разів і вони стають більш доступними для подальшого розкладання грибами та бактеріями. Безхребетні сприяють діяльності мікроорганізмів, що прискорює процес трансформації органічної речовини. Вони також транспортують рослинні рештки по профілю ґрунту.