Гей вдарте в струни кобзаріВірш “Гей, вдарте в струни, кобзарі…” був створений за часів проголошення Української Народної Республіки в 1918 році. Тоді в Україні панували піднесеність і натхнення, наше військо одержувало гучні перемоги, а майбутнє здавалося прекрасним і досить передбачуваним… Земля схотіла жити знов — Шумлять потужно ріки. Благословіть ви чесну кров, Хвала борцям навіки! Усе багатство українського поетичного слова Тичина використовує для того, щоб зобразити картину розквіту, який, здається, чекав на український народ за часів УНР. Чому сталося так, що за зовсім короткий проміжок часу надії перейшли у свою протилежність — невгасиму тугу за втраченим? Павло Тичина розділив зі своїм народом гнів і біль — ці два почуття, які запанували в Україні у двадцяті роки XX століття. “До кого говорить?” — запитує поет, і це відчуття дивно співпадає з рядками російського поета тієї ж епохи: “Наши речи за десять шагов не слышны”. Так, глуха й безнадійна ніч покрила Україну. “Я задихаюся, я гину”, кричить поетова душа, та її ніхто не чує, адже “Блок у могилі. Горький мовчить”. Лише далекий мудрець Рабіндранат Тагор може виступати в ролі співрозмовника, а втім., уявного співрозмовника… Дивними бувають шляхи поезії й поетів. Вони то блукають у темряві то виходять на світ. Проте для мене й ніч — не ніч, коли бринять у напруженому повітрі сонячні кларнети, які вигадав і пустив у народ славетний лірик Павло Тичина.
|
