ІІ. ПИТАННЯ. Виникнення християнства треба розглядати в контексті історичних процесів в римському суспільстві

Виникнення християнства треба розглядати в контексті історичних процесів в римському суспільстві. Криза в усіх сферах життя на рубежі нашої та до нашої ери супроводжувалась падінням цінностей античної цивілізації. Протиріччя між зовнішніми формами та реальним змістом подроджувало почуття безвиході, особливо в соціальних низах. Політика імперії “хліба та видовищ” продовжувала паразитичні тенденції. На перший план висуваються питання про смисл життя, про справедливість, спасіння, позбавлення страждань, смерті. Тут важливу роль зіграли релігійні вірування. Люди тягнулися туди, де їх чули, розуміли. З’являються різноманітні секти, культи (мітраїсти, орфісти), проповідуються ідеї відмови від матеріальних благ (вчення кінків). Все це впливало на формування нової християнської релігії, яка ввібрала як античні ідеї, так і вчення Сходу.

Християнство виникло в І ст. н.е. серед єврейських общин в Палестині (в провінції Риму), швидко відійшло від іудейства і стало новою універсальною релігією. Космополітизм Риму відповідав устремлінням нової віри. Зміст нової віри - в постулатах: Бог єдиний, світ гріховний, його можна врятувати божественним втручанням, Боголюдина спокутує гріхи людства своєю смертю, зло буде покаране (Страшний суд), всі люди рівні й повинні любити один одного.

Як священне письмо християни прийняли давні тексти іудаїзму (“Вітхий заповіт”). Друга частина добавлена християнами – “Новий Заповіт” (2 пол. І ст.): містичний договір був укладений не з обраним народом (євреями), а з усіма народами, завдяки Ісусу Христу (= помазаник божий), що прийняв смерть на хресті в 30 р. н.е. в Єрусалимі. Ісус Христос – людина і бог, син бога-отця. “Новий Заповіт” – це “Євангеліє” (життя Христа в оповідях 4-х євангелістів: Марка, Матфія, Луки, Іоанна), а також “Діяння апостолів” та “Апокаліпсіс”.

Християнські общини зміцнювались та об’єднували все більше різних прошарків населення імперії, пізніше (IY ст.) християнська церква стала сильною організацією, “державою в державі”. Тому прийняття цієї нової віри було політично вигідно імператорській владі. До того ж християнство мало величезний вплив на населення та стало зародком нового світосприймання, коли людина ставила перед собою моральні завдання і особисто відповідала за гріхи. Таким чином, зупинити християнство не можна було ніякими переслідуваннями (люди, що мучились, страждали або були покарані за віру, були першими святими), його визнання було історичною необхідністю. Поступово релігійний християнський світогляд став пануючим. Цьому сприяло й те, що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природні науки.

Типове ставлення церкви до науки знаходимо в творі папи римського Григорія І: “Для чого вся ця марнота мирських знань, яку користь можуть принести нам пояснення граматиків, котрі здатні скоріш розбестити нас, ніж наставити на путь істини?”

Такого роду нетерпимість була основою і причиною для створення інквізиції для боротьби з єресями. Водночас слід зазначити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам’ятки античної культури, християнська церква була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта була практично монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників.

У середньовіччі існувала відмінність між “вченою вірою” і “вірою народу”. Перед нами своєрідний симбіоз, породжений зустріччю народної культури з культурою “вчених”, взаємодією фольклорних традицій (часом тих, що йшли від “варварської” культури та культури кельтів) з офіційною церковною доктриною.

Християнське світобачення має 2 полюси: бога та людину. Цей т. зв. дуалізм релігії розділяє людину на 2 іпостасі – тіло та душу. Плоть людська гріховна, душа ж людини тягнеться до бога, відкрита богу. Тіло – арена боротьби добрих і злих сил.

Культура Візантії, до якої тяжіла Русь, поєднала в собі пізньо-античні традиції із світоглядом християнської доби, формування культури йшло на тлі боротьби християнських богословів та античних філософів. В результаті богословських суперечок відбулась систематизація християнської догматики. В основі нового світогляду лежала ідея відкритості людини до бога, два полюси світу, бог та людина, вибудовували “вертикаль”, яка як принцип закладена в архітектурі та мистецтві середньовіччя. Дуалізм християнської релігії (роз’єднання людини на гріховну плоть та божественний дух) на візантійському ґрунті мав свої особливості. Для естетики Візантії характерні драматизм розкішної видовищності і витонченого спіритуалізму. Культура Візантії за своїм характером – міська, придворна: атрибутом візантійського стилю життя, особливо імператорського двору та церковних богослужінь, став урочистий і таємничий церемоніал. Церква крім своїх традиційних функцій виконувала і роль театру.

Ідея багатогранності світу та утаємниченості творіння його богом знайшла своє втілення в образі видатної архітектурної пам’ятки Візантії YI ст. – Софійському соборі в Константинополі. Ця велична споруда сповнена незбагненності та ілюзії чуда. (Ця пам’ятка розглядається на с/з).

Образотворче мистецтво Візантії пов’язано з життям церкви та імператорського двору. Головними видами мистецтва, крім архітектури, стали монументальні розписи (смальтові мозаїки та фрески), іконопис (культовий живопис для церков та соборів), рельєфна пластика (кругла скульптура як образ язичницьких ідолів вийшла із ужитку) та декоративно-прикладне мистецтво.

 

ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ:

 

Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності.