Література і фольклор

 

Усна народна творчість, яка передалася з покоління в покоління, стала важливим джерелом літературних творів і літописання у Давньоруській Київській державі. Численні народні пісні, перекази, казки, легенди, прислів’я зберегли риси і нашарування давніх епох. Дохристиянської пори сягають русальні пісні. Давнє походження мають обрядові пісні – весільні, поховальні, різного роду плачі і голосіння.

Деякі історичні перекази і легенди увійшли до літературних і літописних творів. Зокрема, легенда про трьох братів – засновників Києва фігурує в «Повісті временних літ» 1113 р. «Повість минулих літ» – найвидатніший історичний твір середньовіччя (ХІІ ст.) Упорядником «Повісті...» був Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря. Літопис Нестора у 1116 р. редагував ігумен Видубицького монастиря Сильвестр. Втручання в літопис хоч і спотворили частково істинний зміст статей, все ж не змогли знищити цінний історичний твір, який й досі є найвидатнішою пам’яткою з історії Київської Русі. Продовженням «Повісті…» є Київський літопис, який охоплює події від 1111 р. до 1200 р. Основний зміст літопису – княжа боротьба за київський стіл та боротьба русичів проти половців.

Виникнення писемності у східних слов’ян створило умови для перетворення усної народної творчості в письмову літературу. Літературний спадок Київської Русі був виключно багатим. За підрахунками окремих учених, у ХІ – ХІІІ ст. в обігу по всій території Русі перебувало близько 140 тис. книг кількох сотень найменувань. Звісно, що страшні руйнування, заподіяні татаро – монголами у середині ХІІІ ст., і війни в подальші часи привели до величезних втрат літературної спадщини Київської Русі, проте деякі літературні твори дійшли до нащадків.

Один з найдавніших творів – «Слово про закон і благодать», де поставлене питання про місце Давньоруської Київської держави серед інших держав, написав митрополит Іларіон між 1037 і 1050 рр.

Окрім діячів церкви, літературні твори складали високоосвічені князі. Таким є, зокрема, знамените «Повчання дітям» Володимира Мономаха, в якому він виклав свої політичні і філософсько-етичні погляди, зокрема, про діяльність на користь людей і держави.

Галицько-Волинському літописанню властива своєрідна літературна манера, любов до епітетів, метафор, ліризм і драматизм. Саме в такому стилі написано «Слово о полку Ігоревім». У ньому з великою майстерністю викладено історію походу 1185 р. князя Ігоря Святославича проти половців, яких закінчився поразкою і полоненням князя. Автор закликає князів забути міжусобні чвари, об’єднатися й захищати рідну землю від небезпечного ворога. Силою поетичного слова, глибиною синівської любові до Батьківщини цей твір до сьогодні є неперевершеним шедевром світової літератури. Історик Л.Є. Махновець вважав, що «Слово…» є твором «однієї людини і при цьому високоталановитої, освіченої, що блискуче знала історію, добре орієнтувалася в політиці сучасного, глибоко розуміла суть суспільних процесів свого часу, людини, яка віртуозно володіла засобами народної творчості». Багато важливих свідчень про історію Південної Русі і Києва містить також «Києво-Печерський патерик» (ХІІІ ст.). В його основу покладено листування Володимиро-Суздальського єпископа з ченцем того ж монастиря. У «Патерику…» вміщено унікальні замальовки київського життя та багато фактографічного матеріалу. У XIII ст. було укладено і Галицько-Волинський літопис. Він охоплює події на цих землях від 1202 р. до 1292 р. До складу літопису увійшли різні документи, воєнні повісті, фрагменти з інших літописів, витяги з різних історичних творів. Особливо у літописі оспівуються подвиги Данила Галицького, прославляються його мужність і мудрість. Архітектура і живопис

 

Будівельники Давньоруської Київської держави створювали чудові споруди з дерев, каменя і цегли. Основним матеріалом слугувало дерево, з нього зводили житло, оборонні та інженерні будівлі. Житла переважно були одноповерховими, у великих містах іноді двоповерховими, з галереями, переходами, іх стіни мали зрубову або каркало-стовпову конструкцію.

При будівництві оборонних споруд навколо міст, замків і фортець зверху земляних валів влаштовували дерев’яні стіни–частоколи.

Стіни зрубів виводили на поверхню і виводили на поверхню і вони утворювали оборонні конструкціі на валах. У деяких містах деревом вибруковували вулиці.

Ще до офіційного впровадження християнства на Русі існувала кам’яна архітектура (першій кам’яний храм на Русі, збудовано за Володимира Великого - Десятинна церква). Храми Русі були не тільки релігійними спорудами. У них приймали іноземних послів. В них «сажали на стіл» князів, тобто ставили їх княжити. На хорах береглись казна, бібліотека, працювали переписувачі книжок. У храмі і біля нього збиралося віче з вибраних городян, а в торгових районах міста зберігалися найбільш цінні з товарів, щоб запобігти крадіжкам. Від Ярослава Мудрого зберігся до нашого часу храм св. Софії (1037 р.). Про нього митрополіт Іларіон казав «Церковь дивна і славна всем округним станам, яко же ина не обрящется во всем полунощи земленем от востока до запада».

У 30-х роках ХІ ст. будуються також головні міські ворота Києва – Золоті ворота з надбрамною церквою. Серед архітектурних пам’яток, споруджених у Києві в другій половині ХІ ст., особливе місце посідає Успенський собор Києво- Печерського монастиря, який у ХІІ ст., слугував зразком церковного будівництва. У епоху Давньоруської Київської держави високого рівня досягла мозаїка і фреска, іконопис і книжкова мініатюра. Мозаїчне зображення викладалося на стінах з різноколірних шматків смальти – сплаву свинцю і скла. Фресковий живопис виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці.

Шедеврами світового значення є мозаїка Софійського собору. Це, насамперед, фігура Христа-вседержителя, яка символізує владу, та найбільше у всьому мистецтві Київської Русі (висота 5,45 м) зображення Богоматері – заступниці з піднятими вверх руками («Оранти»). Більша частина стін і склепінь собору розписані фресковим живописом.

У культурі тієї пори не останню роль відігравав іконопис. Ікони писалися на дерев’яних дошках і були у всіх церквах.

За часів Ярослава Мудрого, коли поширилося переписування книг, виникає мистецтво книжкової мініатюри. Так, «Остромирове Євангеліє», написане в 1056-1057 рр. київським дияконом Григорієм, прикрашене чудовим заставками і трьома витонченої роботи мініатюрами, які зображають євангелістів. Інтерес становлять мініатюри із зображенням князя і його сім’ї в «Ізборнику Святослава».