Киммерійці, скіфи, сармати

У ІІ-І тис. до н.е. войовничі племена кіммерійців проникають на територію Передньої та Малої Азії. Історичні пам’ятки цих племен виявлено як на берегах Волги так і на берегах Дунаю. Лук, кинджал, меч та спис складали озброєння кіммерійського воїна. Ці племена займались кочовим скотарством. Для кіммерійців коні були не тільки транспортним засобом, а й продуктом харчування, тому Геродот називає їх «тими, щодоять кобилиць». Це були іраномовні племена. У Північному Причорномор'ї вони побудували перші добре укріпленні городища. Кіммерійці згадуються в «Одіссеї» Гомера, в Біблії «Книга буття», в «Історії» Геродота. Геродот писав: «Поховавши тіла своїх вождів біля Тіраса, кіммерійці пішли з країни і поселились там, де зараз стоїть еллінське місто Ольвія (Північне Причорномор'я). Кіммерійців пов’язують з берегами Керченської протоки (Боспор Кіммерійський) і Меотідою (Азовське море). Основу господарства кіммерійців складало кочове скотарство. Меморіальним пам’ятником кіммерійців були клади і окремі знахідки бронзових речей.

Історія кіммерійців закінчується в VI ст. д. н. е. Частина народу залишила країну під тиском скіфів. Основна ж маса поступово асимілювала в скіфському етнічному оточенні.

У цей же самий період на території Криму проживав інший народ – таври (ХІ-ІІІ ст. д.н.е.). Вони називали півострів Таврика, Таврида. Основним заняттям таврів було землеробство, рибний лов, розведення великої і дрібної рогатої худоби, полювання; знали ткацтво і бронзове литво. В І ст. вони змішались з сусідніми племенам, культура таврів припинила своє існування.

Скіфи прийшли близько VII – III ст. до н.е. підкоривши собі місцеві землеробські племена, скіфи створили найбільше на нашій території Скіфське царство, яке проіснувало до ІІІ ст. до н.е. (Додаток 1). Підкорені скіфами племена називалися неврами, меотами, амазонами, агафірсами, геррами.

Опис Скіфського царства ми зустрічаємо у Геродота (книга «Історія» т. ІV «Мельпомена». За його думкою «Скіфи язичники за релігією, люди свого часу і жили вони такими законами: культура у скіфів була невисокою, їм були властиві зооморфні уявлення; скіфських царів ховали в колі забитих коней і приносили людські жертви (задушені жінки та слуги царя); у них був звичай підвішувати скальпи ворогів до вуздечок коней і робити гонки з їх черепів».

Мистецтво скіфів називають «звіриним». Скіфи вважали, що звірі на оздобах не давали можливості ворогам зурочити їх носія. Тому ці звірині апотронейони (чортогони, відвертаючи лиха) вживалися в якомога більшій кількості на зброї. Але скіфи мали пристрасть до чужоземних елементів культури, тому вони переймали культуру від інших народів (іранців, греків).

Скіфи використовували двопері накінечники стріл (бронзові). У них була розвинута кіннота. Їх тактика базувалась на створенні легкого кінного війська без обозу. Їх запаси забезпечувались за рахунок грабування, тому у них були розвинута військова справа. Обстріл вони вели на скаку.

Із скіфами на території України остаточно утвердився залізний вік. Адже залізо було основним металом, з якого виготовлялась зброя.

Скіфські землі простягалися від Дунаю до Дону. Декотрі з племен займалися хліборобством та бджільництвом, а деякі були кочівниками, займалися рибальством та розведенням худоби. Скіфські племена торгували з грецькими колоніями на берегах Бугу, Дністра та Чорного моря. Греки називали скіфські землі «Велика скуфь» або «Скіфія».

Головна орда скіфів називалася «Царською» та мешкала біля Панаїса (Дона); на лівому березі Борисфена (Дніпра) жили «скіфи-кочівники»; по обох боках Борисфена – «скіфи-хлібороби» та «скіфи-орачі». На північ (територія теперішньої Київщини та Подільщини) мешкало скіфське плем’я неврів, на схід від них, понад Дніпром – плем’я андрофагів, а ще далі за Дніпром та за Доном - «меменхляйни» та «будини».

Здебільшого, скіфи були кочовими племенами і сталих домівок не мали. Згадувань про скіфів у документах майже не було. В Україні до найбагатших скіфських поховань відносять кургани Чортомлик (біля р. Нікополя) і Солоха (м. Запоріжжя) в нижній течії Дніпра, Куль-Оба в Криму (біля м. Керч), Гайманова Могила (м. Запоріжжя) і Товста Могила (Дніпропетровщина) та ін.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. д. н. е. за часів правління царя Атея.

Розвинутою була зовнішня діяльність скіфів: у 630 р. до н.е. скіфи пішли походом на велике Асірійське царство, через Мідію вони пройшли у долину Тигра і Євфрата та скрізь одержали перемогу. В останню чверть VI ст. до н.е. степи Північного Причорномор’я зазнали навали військ перського царя Дарія І. З метою поширити свій вплив на весь культурний світ, Дарій І, використавши як привід до початку війни зі скіфами їхні набіги столітньої давнини на Мідію, вирішує підкорити Скіфію. Приблизно у 514 р. до н.е. його армія на чолі з самим царем, пройшовши всю Малу Азію, переправилась через Фракійський Боспор. Перси побудували міст з кораблів біля гирла Істру (Дунаю) і вдерлися у Скіфію. Бажаючи зустрітися з основними силами скіфів і розбити їх у бою, Дарій вів свою армію вглиб країни. Скіфи виставили проти персів три військові загони. Протягом близько 30 днів перси просувалися на схід, не будучи в змозі нав’язати бій більш мобільному війську скіфів. Врешті Дарій зупинив наступ і заснував оборонний табір біля Дунаю. Перси могли утримати міст протягом 60 днів (на цей період у них вистачало провіанту). Перський цар звернувся до скіфів з пропозицією прийняти бій, однак той відмовився. У випадку зруйнування мосту через Дунай перси були б позбавлені можливості відступу і були б приречені на загибель у Скіфії, тому скіфи намагалися всіляко перешкодити відступу персів, вступаючи у локальні сутички та виснажуючи супротивника. Дарій залишив обоз і вирушив до Дунаю з найкращими силами. В цей час міст було знищено. Військо Дарія І повернулася додому ні з чим. Похід Дарія у Північне Причорномор’я консолідував населення Скіфії у боротьбі проти зовнішнього ворога, а скіфи внаслідок його здобули собі славу непереможних воїнів.

В кінці ІІІ ст. д.н.е. скіфська держава під натиском сарматів припинила своє існування і столиця скіфської держави була перенесена в Неаполь-Скіфський у Криму. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії, решта ж населення була або завойована сарматами, або асимілювала з місцевим населенням.