ГОСУДАРСТВЕННЫЙ КОМИТЕТ РФ ПО СТРОИТЕЛЬСТВУ И ЖИЛИЩНО-КОММУНАЛЬНОМУ КОМПЛЕКСУНародився у 1927 р. в багатодітній селянській родині на Чернігівщині. У 1944 р. був мобілізований до лав Червоної Армії. У 1956 р. закінчив юридичний факультет Московського університету й одержав призначення на роботу в Західну Україну, де працював штатним пропагандистом у Радехівському і Глинянському райкомах партії, згодом — адвокатом. Під впливом ще свіжої пам’яті про збройну боротьбу ОУН—УПА, спілкуючись з місцевим населенням, Л. Лук’яненко вирішив присвятити себе боротьбі за незалежність України. У 1958 р. він разом з Іваном Кандибою (теж юрист) заснували осередок Української робітничо-селянської спілки. Л. Лук’яненко разом зі Степаном Віруном підготували проект програми УРСС, у якому теоретично обґрунтовувалося й осмислювалося положення нового, безкровного етапу боротьби за незалежність України. У документі піддавалась критиці соціально-економічна і національна політика КПРС. Зазначалося, що в дійсності Україна позбавлена проголошених Конституцією суверенітету та прав вільно вступати в політичні та економічні відносини з іншими державами. У республіці українська мова не тільки не стала державною, а взагалі була майже витіснена з офіційного вжитку. Тому Україні потрібно використати надане їй право (ст. 14 Конституції УРСР, ст. 17 Конституція СРСР) і вийти зі складу СРСР. Характерною особливістю УРСС було те, що її засновники для визначення та обґрунтування своїх ідеологічних засад використовували праці К. Маркса, В. Леніна. У 1961 р. за доносом діяльність УРСС було викрито. Л. Лук’яненка було засуджено до страти. Після 73-денного очікування виконання вироку в камері смертників страту було замінено на 15-річне ув’язнення. Після повернення з ув’язнення він продовжив боротьбу за незалежність України, став одним із засновників Української гельсінської групи. У 1978 р. був знову заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. У січні 1989 р. повернувся в Україну, очолив Українську гельсінську спілку. У 1990 р. був обраний народним депутатом. У цьому ж році очолив Українську республіканську партію. У 1992—1993 рр. Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді. З 1994 р. — знову народний депутат, голова Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів в Україні.
Політична та ідеологічна реакція 60-х років. Праця І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» «Відлига», процеси демократизації та лібералізації суспільно-політичного життя, розвиток дисидентського руху поступово сформували новий політичний клімат в Україні, який характеризувався виникненням політичних вимог у середовищі опозиції. Суттєвим поштовхом до цього стала хвиля арештів дисидентів, що прокотилася в середині 60-х років. Удар був спрямований проти молодої генерації української інтелігенції. Заарештовані були Іван Світличний, брати Богдан і Михайло Горині, Михайло Косів та ін. їм не пред'явили конкретних звинувачень, але натомість у республіці почали активно розповсюджуватись чутки про викриття антирадянської націоналістичної організації. Справа була вочевидь сфабрикованою і носила характер відвертої розправи. На рішучий захист заарештованих стали відомі представники тогочасної української інтелектуальної еліти – депутат Верховної Ради СРСР М. Стельмах, депутат Верховної Ради УРСР А.Малишко, авіаконструктор О.Антонов, кінорежисер С.Параджанов, композитор Г.Майборода та ін. Репресії проти опозиції, що мали місце в Україні в першій половині 60-х років, не відвернули опозиціонерів від політичної боротьби. Навпаки, переслідування надали тим, хто залишився на волі, ще більшої сили, натхнення і відваги. Власне, під впливом саме тих масових арештів 1965 р. молодий літературознавець Іван Дзюба взявся за детальне дослідження джерел і головних причин, що зумовили акції рішучого протесту передової української інтелігенції. У вересні-грудні 1965 р. свої висновки І.Дзюба виклав у праці під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку надіслав партійному і радянському керівництву СРСР і Української РСР. Це було першим широким узагальненням ідей українського опозиційною руху, яке містило розгорнуту програму його культурних і політичних вимог. Головна вимога виглядала досить зважено – повернення партійного керівництва до принципів ленінської національної політики (книга І.Дзюби була буквально всіяна цитатами з Леніна, Маркса та Енгельса). Однак навіть ця поміркована програма була вже свідченням легального заперечення офіційної політики радянського режиму. У кінцевій частині книги І. Дзюба осудливо вказував на політичну і моральну відповідальність українського уряду за долю Української РСР. Написана з великим талантом і ерудицією, книга І.Дзюби на довгі роки стала головною політичною програмою українського національно-визвольного руху й мала величезний вплив на формування його ідеологічних концепцій. Керівництво республіки домоглося звільнення І.Дзюби з роботи і робило все для того, щоб він публічно зрікся написаного. Йому навіть цинічно пропонувалося написати статтю про розквіт радянської України в «сім'ї народів-братів». Зрештою, І.Дзюбу заарештували і 18 місяців протримали за ґратами, а згодом (у грудні 1969 р.) примусили написати у Спілку письменників України покаянного листа. Діяльність політичної опозиції кінця 50-х - першої половини 60-х років мала величезне значення. Вона фактично підготувала міцне підґрунтя для наступної боротьби за демократизацію суспільно-політичного життя в республіці. Представники опозиційних правлячому режимові сил переконали громадськість у можливості реального існування опору репресивній державі.
ГОСУДАРСТВЕННЫЙ КОМИТЕТ РФ ПО СТРОИТЕЛЬСТВУ И ЖИЛИЩНО-КОММУНАЛЬНОМУ КОМПЛЕКСУ
|
