Історія української літератури ХХ ст. / За ред. В. Дончика. – Кн. 1. – С. 736 – 738.
ного у Львові 1910 р. «Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 року» 1. Франка, в якому той керувався переважно бібліографічним принципом організації матеріалу. Тим часом у 1911 р. виходить перше видання «Історії українського письменства» С. Єфремова, в якій піддано критиці й естетичний підхід Б. Лепкого, й бібліографічний І. Франка, натомість зроблено акцент на тому, що історія літератури — це насамперед історія ідей («...Історія письменства повинна давати огляд усіх ідей, що захоплювали в той чи інший час людськість і виявлялись у письменстві» '). Хоча цю думку С. Єфремов не фетишизував (та й належала вона, зрештою, не йому, а Гатнеру) й доводив, що не виключає при розгляді явищ літератури також естетичного «постулату» («...Красу маю за неодмінний складовий елемент усякої парості в мистецтві, тим самим і літератури».— І, 16), однак опоненти тривалий час закидали вченому ігнорування саме естетичного елемента літератури й зараховували його до соціологічної «школи» в літературознавстві. Для нього, мовляв, важливе тільки «що», а не «як». У наступних виданнях «Історії...» С. Єфремов змушений був постійно уточнювати, що бере до уваги і соціальне, й художнє наповнення літератури, бо одне без другого в письменстві ніяк не можливе. У четвертому, двотомному виданні праці (перші три —це однотомники — 1911, 1912, 1917 рр.) вчений із категоричною емоційністю писав: «...І «що», і «як» однакову в мистецтві мають ціну, бо коли без «як» немає мистецького утвору, то без «що» ніякого взагалі твору бути не може: порожній горіх — не горіх, а лушпиння, свистун; порожній твір для письменства такий само свистун, себто нуль, ніщо» (І, 61). М. Зеров у конспекті лекцій «Українське письменство XIX ст.» (1928) погоджувався, що літературознавчий метод С. Єфремова не позбавлений вад, бо вчений розглядає в українській літературі лише визвольні й демократичні ідеї (ідея свободи людини в найширшому розумінні цього поняття; національно-визвольна ідея і «поступова течія народності в змісті і формі, насамперед у літературній мові». 1, 20—21), внаслідок чого деякі твори випадають із його поля зору. Загалом М. Зеров давав «Історії...» С. Єфремова високу оцінку. І не тільки за «прекрасний, живий, талановитий виклад». «Книга Єфремова,— писав він,— має ве- 1 Єфремов С. Історія українського письменства. К-. Лейпціг, 1924. Т. 1. С. 16. (Далі при посиланні на це видання вказується в тексті тої* 1 сторінки). ЇМ лику цінність як підсумок многолітньої критичної та істо-рико-літературної роботи. Вона дала канон українського письменства, установила список авторів і творів, належних до істерико-літературного розгляду, приділила кожному явищу певне місце в історико-літературному процесі. Цей канон тільки помалу переробляється тепер залежно від нових матеріалів та нових поглядів на історико-літератур-ні явища> '. До цього можна лише додати, що запропонований С. Єфремовим «канон українського письменства» продовжував (з деякими видозмінами) анонімно жити в українському літературознавстві навіть тоді, коли самого автора було репресовано (1930), а його спадщина шельмувалася офіційним літературознавством. Погодьмося, що якби С. Єфремов у формуванні свого «канону» керувався лише одним, «соціологічним постулатом», йому б судилася інша доля. Він залишився б хіба що науковим курйозом, але не узвичаївся б протягом багатьох десятиліть у навчальному та науковому літературознавстві як в Україні, так і в українській діаспорі. Уточнення в ньому й досі відбуваються тільки за тими параметрами, про які говорив М. Зеров: нові погляди, нові матеріали тощо. Подаючи періодизацію літературного процесу України, С. Єфремов виходив практично з тих же міркувань, що й М. Грушевський. Але назви «періодів» у С. Єфремова конкретизовані все ж за ідейним принципом: доба національ-но-державної самостійності (від найдавніших часів до кінця XIV ст.); доба національно-державної залежності (кінець XIV — кінець XVIII ст.); доба національного відродження (кінець XVIII ст.— «до наших часів»). У цій періодизації не виділяється, як це робить М. Грушевський, «перше відродження» (XVI—XVIII ст.), що може вважатися відступом ученого од обіцяного врахування в оцінці літературних явищ і соціального, і естетичного феноменів. Свій поділ історії письменства С. Єфремов називає зовнішньою («зверхньою») схемою, а своїм «внутрішнім роз-ростом» ця схема цікава, насамперед, рухом письменства «од універсалізму до партикуляризму», тобто рухом літератури «до ширших мас людності», що здійснювався через посередність мови. «Універсальність» письменства першого етапу була досягнута тому, що тоді панівною в письмовому вжитку «всіх руських племен» була мертва, однаково чужа для них, принесена з Болгарії церковно-слов'янська мова. Отже, єдність, той ідеал, «до якого кермують! теперішні обрусителі та централісти», був можливий тільки 1 Зеров М. Твори: В 2 т. К., 1990. Т. 2. С. 2, на основі штучно нав'язаної мови, а коли з-під її панцира дедалі настирливіше стали пробиватися мови кожного руського племені, тоді й почала відбуватися партикуляриза-ція: заявило про себе не одно, а три письменства — українське, білоруське і російське. «Ця надзвичайно цікава еволюція письменства — од мертвотної, механічної єдності до живої, органічної різноманітності — показує той натуральний шлях, що ним повинно було йти і з якими перешкодами таки йшло письменство, наближаючись усе до ширших кругів людності й перестаючи бути привілеєм самих верхів громадянства, тієї тоненької плівки, що зверху покривала народні маси і за їх говорила» (І, 24—25). У цьому висновку С. Єфремова деякі тезиси звичайно, не можуть не спричинити дискусії, але раціонального зерна він не позбавлений: мова ж бо — першооснова літературної творчості. Водночас треба мати на увазі, що С. Єфре-мов розглядав саме «історію письменства», а не «історію літератури», що не одне й теж. Тому-то у нього й у М. Грушев-ського є відмінні підходи до періодизації. Як дещо спірний сприймається й погляд С. Єфремова на фольклорну творчість. Вчений не відкидає думки, що фольклор — предтеча літератури. Але в українському письменстві його роль була не така, як, скажімо, в античних греків, де писемна література органічно виросла з народної творчості. В українському духовному житті фольклор вільно розвивався лише до прийняття християнства, а пізніше, переслідуваний церквою, утверджувався у своїх правах лише «підпільно», і на повний голос про його художню природу та зв'язки з літературою можна було заговорити лише на рубежі XVIII—XIX ст. Отже, розглядати його слід саме в цей період, коли почалося і наукове збирання та вивчення народної творчості, й власне період відродження у розвитку української (нової) літератури. Логіка в цих міркуваннях С. Єфремова, звичайно, є, але вона до певної міри «силувана», бо вибудувана «від супротивного». М. Грушевський мав переконання, що майже всі сім століть український фольклор перебував у немилості в писаної чужою мовою літератури, але він не відмовляв йому в його законному (на початках творчості) місці й відтак вибудував органічнішу схему вітчизняної літературної історії. Не встиг він довести її лиш до найбагатшого, класичного періоду в її розвитку (XIX—XX ст.), тоді як С. Єф-ремов здійснив це не лише успішно (в рамках, звичайно, встановленого ним принципу), а й з обгрунтуванням саме своєї системи (згадуваний «канон») етапів, імен, творів. В оглядовій статті «Українське літературознавство за 10 років революції» П. Филипович дав належну оцінку не лише літературознавчим дослідженням, що виходили в Східній Україні, а й тим, що друкувалися за кордоном. Проте «...за кордоном — у Галичині (Львів) та у Празі,— зазначав учений,— історико-літературних праць з'явилося дуже мало і за небагатьма винятками (роботи М. Возня-ка, Л. Білецького, В. Шурата) вони мають незначну цінність» '. Серед винятків, отже, П. Филипович на першому місці поставив книжку М. Возняка, маючи на увазі його найгрунтовнішу тритомну «Історію української літератури», що друкувалася у Львові протягом 1920—1924 рр. Своє дослідження М. Возняк вважав не лише науковою працею, а й такою, що має на меті певні навчально-освітні завдання. Тому-то перед науковим викладом літературної історії України вчений намагається з'ясувати проблему України як держави, де формувалися її мова та література тощо. Вчений відстоює думку, що українська мова в її усному варіанті почала відокремлюватися од «спільної руської» вже на рубежі VIII—IX ст., але писемно-літературною вона стала тільки через десять століть, на межі XVIII—XIX ст., коли остаточно витіснила з вітчизняної писемної культури книжну мову. Літературу М. Возняк пропонував розуміти як «цілість творів людського слова», а історію літератури — як науку, що розглядає «ці твори» в їх генетичній послідовності, що є частиною «великої історії духу, котру можна назвати філософією» 2. В означенні літературних періодів української історії М. Возняк був солідарний з С. Єфре-мовим, але для назв тих періодів скористався «нейтральною», просторово-часовою термінологією: давня (з візантійськими впливами і з мовою переважно староболгарською— X—XV ст.); середня (з західноєвропейськими впливами й активнішим проникненням у староболгарську мову власне української мовної стихії —XVI—XVIII ст.); нова (з утвердженням національних рис як у змісті, так і в формі — від кінця XVIII ст.). Науково осмислено в праці М. Возняка лише літературу перших двох періодів, він багато зробив для опрацювання їх ще до написання своєї «Історії...», опублікувавши чимало розвідок, статей і монографій про «давнє» й особливо «середнє» за часом літературне життя в Україні. У дослідженні все постало у синтетичному викладі. «Розслід над джерелами до творів, докладне переказування змісту, ря- 1 Филипович П. Українське літературознавство за 10 років революції. Література. К., 1928. 1 Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1920. Т. 1. С. 29.
|