Вестник.— 1902.— Т. українській критиці і літературі до од­носторонності й упередженості суджень.

³¹² Литературньїй кн. 1.—С. 115.

³¹³ Основа.— 1861.—№ 4.—С. 85.

З,

українській критиці і літературі до од­носторонності й упередженості суджень.

Полемізуючи з реакційною пресою, Ку­ліш справедливо виступав проти спроб звузити рамки української літератури, звести її до становища третьорядної про-вінціальної літератури для «хатнього вжитку». І водночас його вимоги до укра­їнської літератури обмежували її невичерп­ні можливості, збіднювали її здобутки.

Діяльність Куліша в галузі осмислення минулих і поточних явищ українського письменства лишила помітний слід у літе­ратурному процесі 50—60-х рр. З його ім'ям пов'язаний розвиток найрізноманіт­ніших жанрів української професіональної літературної критики. Куліш демонстрував свій талант у розвідках оглядового плану і статтях, присвячених творчості окремих письменників, і нарешті, у відгуках-ре-цензіях гостро викривального змісту.

Однак, висунувши ряд прогресивних літературних ідей, Куліш уже в період «Хати» й «Основи» обстоював і погляди, дискусійні з точки зору завдань подаль­шого поступу національного письменства.

У 70—90-х рр. хибні ідеологічні й есте­тичні постулати Куліша протистояли не тільки програмним поглядам демократич­ної суспільності, а й значної частини громадсько-культурних діячів, що дотри­мувалися ліберальної орієнтації.

Цим, зокрема, слід пояснити те, що лі­тературно-критична діяльність Куліша, та­ка активна в недавньому минулому, тепер потьмяніла, зосередившись переважно в листуванні (найбільше до галицьких дія­чів), епізодично представлена в окремих полемічно-публіцистичних виступах чи вір­шах дидактичного призначення.

Бурхливий розвиток національної літе­ратури, особливо в її класичних виявах, майже не зачепив Куліша — таким дале­ким був її зміст від його уподобань і нахилів.

Коли йдеться про специфіку Кулішевих виступів з питань літератури й критики, то не можна оминути наявної нерівно-значності між тим, що стосується сфери конкретно-аналітичних міркувань, і тим, що пов'язано зі спробами вироблення програмної настанови з елементами уза­гальнення.

У першому випадку критик певним чи­ном керується власним художньо-творчим

досвідом, виявляє тонкість художнього чуття і спостережливість, глибоке знання фольклору, у другому — часто переважає специфічно Кулішева загальна ідеологіч­на концепція. Це помітно було вже в ді­яльності Куліша-критика часів «Хати» й «Основи», але більш виразно відбилося в наступні десятиліття.

В цей період Куліш налагоджує особис­ті зв'язки з лідерами «народовського» ру­ху, прагнучи активізувати їх ретроградну політику в сфері суспільного й літератур­ного життя.

Позитивним фактором в умовах Гали­чини і Буковини були критика Кулішем національно-мовної політики «москвофі­лів», «язичія» (за його висловом, «голова-щини» і «дідищини»), заклики орієнтува­тися на живу народну мову. Так, про твор­чість Ю. Федьковича він, зокрема, писав: «У Федьковича є дуже гарні вірші і про­за, а є знов у його такі, що, радіючи його ж славі, треба про них мовчати. Біль­ше хвали авторові з одного невеличкого твору, ніж з десятьох, між которими зна­йдеться сміття» ³¹⁴.

І. Франко, який піддав осуду політичні позиції Куліша, підкреслював загально­культурне значення його перекладів на українську мову творів Шекспіра,.Байро-на, Гете та інших західноєвропейських класиків. Куліш ще в березні 1857 р. у листі до Ґалаґана писав: «Отеє я, од-дихаючи, переложив по-нашому перву піс­ню Чайлда Гаролда... Так же само треба переложити Гамлета, Вільгельма Теля, Геца фон Берліхінгена і Лямермурську молоду, щоб виробить форми змужичілої нашої мови на послугу мислі всечоловіч-ній».

Висунута Кулішем ідея була знамен­ною. Відомо, що навіть значно пізніше де­кому (наприклад, Костомарову) думка про переклад українською мовою творів із зарубіжних літератур вважалася по­збавленою доцільності й реального грунту. Коли ж говорити про наступну напру­жену діяльність Куліша-перекладача, то вона мала не тільки великий експеримен­тальний, а й теоретичний смисл, в тому числі як істотний компонент у системі його літературно-критичних поглядів.

³¹⁴ 3 листів П. Куліша до Омеляна Партаць­кого.— Львів, 1908,— С. 19.

Разом з тим Кулішева прогностична про­грама розвитку української літератури, зокрема в умовах Галичини, висунута ним на початку 70-х рр., позначена була од­носторонністю, відірваністю від здобуто­го національного художнього досвіду. У цьому зв'язку становить інтерес лист-звернення Куліша, надісланий, очевидно, В. Барвінському і відомий під претензій­ною назвою «Соборнеє посланіє Куліша галичанам». Подібно до деяких своїх по­передніх виступів Куліш тут знову тор­кається питання про специфіку україн­ської літератури, про чинники її розрос­тання.

В умовах Галичини, де так різко відчу­валися засилля церковнослов'янської мо­ви, «язичія», відірваність інтелігенції від народних джерел, Куліш радить письмен­никам орієнтуватися на етнографію. Але, конкретизуючи свою думку, він тут же підкреслює, що, утверджуючись на фольк­лорному, народознавчому грунті, україн­ське письменство, надто в галицьких умо­вах, мусить прямувати шляхом «україн­ської школи, обпертої не на Шевченкові», оскільки, мовляв, «сам Шевченко поти йшов у гору, поки його не одірвано від етнографічного джерела слова й чути-ва» ³¹⁶.

Наведене висловлювання досить чітко характеризує суттєву рису Кулішевої кон­цепції творчості Шевченка. Відповідно до неї перевага у спадщині Шевченка надає­ться творам, зокрема раннім, написаним у народнопісенній манері, з елементами ет­нографізму, і водночас знецінюються тво­ри революційно-політичного, сатирично­го змісту, серед них ті, що з'явилися в останні роки життя поета. Отже, твори Шевченка, що органічно пов'язані з ви­звольною боротьбою народу і мали за-гальноросійський резонанс, оголошуються такими, що не сприяли простуванню поета «угору». Подібний підхід до творчості Шевченка був підхоплений лідерами «на­родовців» і всіляко пропагувався ними.

Однак Куліш був свідком й іншого зна­менного процесу — всезростаючого впливу на формування багатьох українських пи­сьменників революційних ідей Шевченка, традицій його естетики. І це турбувало

автора «Соборного посланія...» і ряду ін­ших його наступних виступів, спрямова­них проти Шевченка.

І. Франко, який неодноразово торкався характеристики світогляду й творчості Куліша, принагідно висловив думку і.-ро його літературно-критичні погляди, вияв­ляючи при цьому конкретно-історичний підхід до проблеми. Він відзначав наяв­ність слушних, цінних міркувань Куліша-критика, висловлених у процесі аналізу тих чи інших літературних фактів, і водно­час вважав претензійними деякі з його естетичних настанов. У коментарі до опуб­лікованого Франком «Соборного посла­нія...» йшлося про розбіжність рекомен­дацій Куліша з потребами прогресивного літературного руху. «Він,— писав Фран­ко,— уважаючи себе по смерті Шевченка першим українським поетом, критиком, писателем, ученим, хотів тільки одного — подати галичанам свої думки, тоді вже значно здискредитовані в Росії»³¹⁶.

Літературно-критична спадщина Куліша у своїх сталості й видозмінах пов'язана з його суспільною й художньою практи­кою.

Аналіз досвіду Куліша-критика в істо­ричному розрізі і водночас іманентно-ло­кальній опосередкованості, наслідків по­дальшого руху української літературно-теоретичної думки показує, що естетичні ідеї, витворені на засадах суспільне обме­женої, часом ретроградної політики, на ідеологічній упередженості, не сприяють художньому поступу, не владні позитивно впливати на висхідні тенденції літератур­ного процесу.

Разом з тим спадщина Куліша-критика й естетика містить чимало цінних ідей та характеристик, суголосних з потребами на­ціонального художнього розвитку. Це сто­сується, приміром, ряду міркувань Кулі­ша з питань взаємозв'язку літератури і критики, літератури і фольклору, ролі етнографії, проблем мови. Примітні його думки про національне самовизначення української літератури.

Слід вказати ще й на таку грань діяль­ності Куліша, як літературного критика — його інтерес до художніх властивостей твору, до естетичного осмислення поетич­ного слова. Тоді, коли Куліш віддаляється